Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Роман БАРАН: «Коли валяться ідоли, людина тікає в еротичне життя»

27 лютого, 1999 - 00:00

Ніхто ніколи не підраховував, у тому числі й він сам, у
скількох виставках він узяв участь і скільки нагород одержав. А може, це
й зайве для митця, який упродовж дев’яти років визнавався Американською
асоціацією фотохудожників найкращим серед їхніх колег у колишньому Радянському
Союзі.

Володар дев’яти гран-прі та дипломів за перемогу у виставках
різних рангів (зокрема численних міжнародних), ініціатор і організатор
перших фотоклубів у Запоріжжі та Донецьку, свого часу впродовж 15 років
— керівник Центральної фотостудії у Києві, затверджений (не будучи членом
партії) на цю посаду комісією ЦК за свій професіоналізм, автор портретів
сотень діячів України і світу (не лише культури та мистецтва, а й політичних,
починаючи від Щербицького і завершуючи генералами Саддама Хуссейна), один
із перших, хто отримав звання фотохудожника в Україні, давній член Міжнародної
асоціації фотомитців, Роман Баран — та людина, перелічувати титули, звання
та здобутки якої можна безконечно. Однак не в тому річ. Нині львів’янин,
основна творча і редакторська сила фотомистецького журналу «Світло і тінь»,
72-річний Роман Левкович Баран десятиліттями досліджував жінку. Він належить
до тих, хто не стільки оспівує жіночі форми, скільки заглиблюється у жіночу
душу. А вона, повертаючись до нього то однією, то іншою гранню, все одно
не дається до кінця. Власне, душа жінки, про яку тисячоліттями говорено
і писано чимало, але яка так і не вклалася у жодні рамки, і привела мене
в робітню Майстра.

Стоячи під будинком, я ще домислювала схему розмови, коли
мені у спину: «О, та ви не властиво для жінки точні, а це, знаєте, дуже
приємно». Роман Левкович підходить теж рівно о другій і, прискіпливо оглянувши
мене з-під окулярів, привітно запрошує до середини. По двох-трьох словах
першого знайомства, ще не встигши розташуватися, він рішуче захоплює ініціативу
діалогу. «Ви читали Покальчука «Те, що на споді»? Я щойно завершив. Цікавий
автор, хоча особисто мені не подобаються ті однотипні патологічні ситуації,
в які він ставить своїх жінок. Але тим не менше Покальчук заповнює ту прогалину,
де повинен бути й наш український автор — автор-мужчина. Адже донедавна
там були тільки жінки: Оксана Забужко, Соломія Павличко й інші. Не скажу,
що це погано, але чоловік теж повинен говорити. У буденному житті навіть
більше: якщо жінка хоче його чути і чує, то не треба діалогу, існує монолог
сам по собі». Фактично монолог, розбавлений тільки кількома вкрапленими
запитаннями, і склав основу нашого спілкування.

ЛЮДИ, КОХАЙТЕ

І БУДЬТЕ КОХАНИМИ

Естетична звичка спостерігати за жінками з’явилася у Романа
Барана дуже давно завдяки батькові, який був художником і який разом зі
своїми колегами за фахом у себе вдома малював модельок. У шість років хлопець
уже добре знав пропорції жіночого тіла, знав, які плечі красиві, а які
пролетарські, як має виглядати жіночий живіт і не тільки з огляду на еллінські
скульптури. До речі, саме через це уявлення він назавжди відвернув свій
погляд від повій. Це сталося тоді, коли його у підлітковому віці разом
із приятелем доля завела у будинок розпусти. «Як побачив я це юне синеньке
тільце з прищиками, кривенькі ноженята, груди — чомусь одна вище, а інша
нижче, — зрозуміло, жодного інтиму не могло бути». І саме це стало вагомим,
подоланим ним, щаблем у пізнанні жінки.

— Коли виходжу на вулицю, люблю приглядатися до облич гарних
жінок і відразу бачу, яку жінку кохають, а яку — ні. Адже обличчя — то
візитна картка людини. На обличчі жінки, яка була з мужчиною, стан закоханості,
еротичного наповнення зберігається 5-6 днів. Жінка, ненаповнена мужчиною,
ніяка. Інакше кажучи, саме з мужчини починається жіноча краса. І що мене
лякає, на 10 звичайних жінок, які поспішають у своїх справах нам назустріч,
є тільки одна-дві, яких кохають або які кохають самі. Тобто нарешті мусимо
усі — і мужчини, і жінки — серйозно замислитися над собою.

AB OVO, АБО Ж ВІД ЯЙЦЯ

Спочатку було розуміння людини, а вже потім — розуміння
жінки. Але ні те, ні інше не виникло з нічого. Щоб з’явилося, треба було
пройти рокам, щоб набилися на душі гулі, щоб трапилося у житті щось визначне.
Сьогодні Роман Баран стверджує: першим, хто навчив його розуміти людину,
був режисер Івано-Франківського театру Бучма, другим — італійське кіно.

Бучма, примітивши 22-річного хлопця з фотоапаратом, який
працював художником у театрі, запропонував йому пофотографувати акторів,
зокрема акторок. На готові знімки зреагував: «Ти що, думаєш, жінка може
взяти тільки зовнішньою красою? Це не портрети. Ти злови жінку у таку мить,
коли вона неповторна. Злови, пам’ятаючи, що людське обличчя може мінятися
під час однієї хвилини до 30 разів». Уже згодом Роман Баран поставить собі
запитання, ким усе-таки швидше має бути фотограф — режисером, філософом,
психоаналітиком, коханцем? Чи, можливо, просто Картьє Бресоном — французом,
що створив Міжнародне агентство фотографів «Магнум», що, маючи за плечима
режисерський та операторський факультет Сорбонського університету, увесь
свій інтелект збирав у один світловий промінь, що розшифровував людину
в одну секунду. Уже згодом Бресон і його люди викличуть до життя італійський
неореалізм у кіно.

Із розумінням жінок було складніше. Надто вплинув на психіку
епізод із дитинства, коли старша на сім років рідна тітка навмисно зачинила
13-літнього Романа в шафі, аби він став свідком відвертих і багато в чому
брудних балачок її подруг на тему кохання і сексу. Надто розтривожило свідомість
прочитане десятиліття поспіль дослідження Отто Веннінгера «Стать і характер»,
який поділив жінок на матерів і повій — третього не дано. Дослідження,
що зруйнувало романтичні ідеали цілого покоління чоловіків. Надто боліли
у душі всі закохування і розчарування.

Звичайно, були прочитані сотні книг світової літератури,
хоча там більше знаходив святих, аніж коханців. Звісно, ріс зі світлими
настановами і під впливом найкращого гімну любові «Трістана та Ізольди».
І, ясна річ, зустрічав і захоплювався жінками, які були варті найкращих
слів.

Та вперше Роман Баран концептуально заглибився в образ
жінки як творець і вперше, на його думку, підійшов до її розуміння уже
в зрілому віці, тоді, коли 1990 року в Києві зініціював і зробив присвячену
своєму 15-літньому синові Арсену Всесоюзну виставку «Бог сотворив жінку».
Не дуже вірячи у жіночі портрети, Роман Левкович, відібравши для експозиції
близько 200 робіт, раптом побачив: жінка надзвичайно цікава з психологічної
точки зору, і став доганяти ідею про відображення внутрішього жіночого
стану. Й уже вкотре ностальгійно зринули в пам’яті дорогі жіночі портрети.

ЖІНКИ ЙОГО ЖИТТЯ

Першою була Ксеня. Дивовижна річ, будучи непоганим художником,
бо мав за плечима Краківську школу мистецтв, Роман Баран її ніколи не малював.
Уже у той військовий час маючи непоганий фотоапарат, він не зробив із неї
жодного знімку. Але всі його жінки у подальшому проходили «хрещення» через
її образ. Як зізнається сам, це його внутрішній глибокий уклін перед особистістю
Ксені.

Вона була унікальною жінкою. Старша за Романа лише на два
роки, виняткова красуня — брюнетка з глибокими синіми очима, вона у своїх
20 років була офіцером зв’язку УПА і мала срібний хрест за заслуги. Два
роки по тому, рейдуючи з військовим загоном Української Повстанської Армії
на кордоні із Закерзонням, вона потрапить у засідку і застрілить себе з
револьвера. А тоді гаряча, енергійна, вольова, вона захопила Романа не
тільки зовнішністю (її обожнювали всі чоловіки), а й своєю натурою. Їхній
шлюб душ тривав тільки 20 днів, але у місцях, які їх пам’ятають, Роман
Баран не знайшов внутрішньої сили побувати ще й досі. «У мене, мабуть,
зупинилося б серце», — скаже зворушено й гарячково.

Потім була Сяня. Завжди тяжіючи до інтелігентних жінок,
молодий фотограф закохався у неї відразу. Тоді йому було 23 роки, а вона
щойно закінчила школу. В молодої сім’ї взаємини склалися якнайкраще, але
раптом втрутилася Сянина мама. Будучи переконаною феміністкою, маючи натуру
Цезаря, вона почала накручувати дівчину на володарювання і націлювати її
на кар’єру, у яку її чоловік-фотограф цілком не вписався. Якимось чином
поділивши думку Романового батька-живописця про те, що фотографія — галантерея
від мистецтва, Сяня переїхала із Чернівців до Львова, щоб стати науковцем,
і їхні шляхи розійшлися. Це була величезна трагедія для обох закоханих,
яка позначиться і на їхньому подальшому житті, проте воля матері була сильнішою
за волю Сяні. До речі, замислене їй вдалося: дівчина успішно закінчила
університет, аспірантуру й стала завкафедрою полоністики. А кілька років
тому до Романа Барана прийшов чоловік, який зробив замовлення, а потім
зізнався: він син Сяні, мати перед смертю розповіла йому все про своє велике
кохання і дуже просила зустрітися із великим Майстром. Роман Баран знову
пережив потрясіння через зустріч із Любов’ю — син Сяні, як дві краплі води,
був схожим на неї.

Тоді, після розриву із Сянею, молодий майстер світла й
тіні був як не при собі. З’явилась інша жінка, цілком інакша, ніж він,
не тільки за уподобаннями, а й за світоглядом. Але вони побралися. Протверезіння
відбулося швидко. Від цього шлюбу у Романа Левковича чудова донька — нині
заступник директора музею «Гуцульщина» в Коломиї, яку він особливо любить
і цінує за гострий розум, проникливість і дотепність.

Потім — роки душевної темряви і шукання. Біль, сонячний
промінь і знову довгі дні безконечної пустки. З Надією Микитівною — свого
часу прекрасною фотомоделлю, завдяки якій отримав кілька золотих медалей,
він разом у сімейному затишку вже 43 роки. Від неї у нього й улюблений
син Арсен — його велика батьківська гордість і велика надія.

ШТРИХИ ДО ТЕМИ

— Романе Левковичу, які жінки насамперед привертали вашу
увагу?

— Цікаві й інтелігентні. Знаєте, цікаву жінку видно відразу.
Інтелект відбивається в очах і губах. Цього не приховаєш. Інтелігентна
жінка або піднімається дуже високо, або падає дуже низько, середнього —
міщанського — рівня у неї не буває. Вона мислить інакше, в неї інший погляд
на світ, із нею можна говорити годинами на різноманітні теми й не буде
нудно. Це не залежить від професії, а головним чином — від одержаної освіти.
Людина без належної освіти, без знання літератури, філософії, історії мистецтва,
музики й театру — не має тих китів, на яких повинне будуватися кожне внутрішнє
«я». І така людина свого роду — мертва.

— У такому разі, як ви будували власні стосунки з жінками?
Адже серед тих, яких зустрічали, тих, які приходили у вашу майстерню, були
не лише ерудитки, а й звичайні міщанки.

— Я намагався вловити їх у ту мить, коли вони були самобутніми
й неповторними, як навчили мене ще в юності. І тут не йдеться уже про взаємини.
Бо коли брати мою працю над оголеною моделлю жінки, то мало до кого з тих
дівчат мені хотілося підійти й поцілувати. Не мали вони того «променю»,
який полонить і доводить людину до душевного шаленства. І промінь той —
не зовнішня краса, а космічна енергія, яка може закумулюватися у людській
душі і дати вибух. А щодо взаємин, то їх я будував 50 на 50. Річ у тім,
що мій життєвий досвід говорив мені: повністю створити ідеал жінки, не
підкріплюючи його критичним поглядом на неї, не можна — є шанс стати божевільним.
Я завжди пам’ятав, що у жінок часто на дні гріха більше, аніж у мужчини.
Мужчина може впасти дуже низько і не засоромиться того, а жінка завжди
вміло сховає свою чорну сутність. Саме жінка може годинами ходити гола
по хаті й не соромитися того, а мужчина цього ніколи не зробить. Саме жінка,
особливо з університетською освітою, схильна до ексгібіціонізму, що навряд
чи скажеш про котрогось мужчину. Врешті, цих моментів різниці є ще багато.
І тому на всі ці нюанси треба зважати.

— Можливо, не такі ми, жінки, вже й погані. Адже недаремно
нам присвячували найкращі свої твори художники і письменники, з нашим іменням
на устах здобували в битвах перемогу люди, ми ставали предметом гордості
і возвеличень. Отже, є за що нас любити.

— Безперечно. Саме любов’ю і повагою до жінки продиктована
книжка «Жінка», куди увійдуть 17 моїх есе та колажі і яку я готую спільно
з молодим письменником і журналістом Ігорем Гургулою. Але не забуваймо:
жінка — велика артистка. Коли їй треба завоювати мужчину, вона моментально
перетворюється, стає інакша, аніж є насправді. Врешті, це — закон її природи,
хоча, можливо, моїми устами зараз промовляє боротьба за першість між мужчиною
та жінкою, що триває від створення світу.

— Ви 15 років свого життя прожили у Києві, 8 — у Запоріжжі,
6 — у Донецьку, тепер живете у Львові. Чи різняться чимось жінки у цих
регіонах?

— Як на мене, дуже цікавий внутрішній шарм є у львів’янок,
але ще цікавіший він у киянок. Першим помітно шкодить їхня фальшивість
та позірна побожність, але мають вони ту загадковість, що примушує мужчин
сліпо йти за собою. Киянки ж більш відверті, щиріші — чи то королева краси,
чи звичайна путана. І серед тих, кого я фотографував, повірте, були фантастичні
жінки, котрі вартують окремого слова. Зовсім інакше враження справляють
жінки Запоріжжя. Нежіночні, захоплені куривом і алкоголем, націлені переважно
тільки на працю, мають вони покалічену гіршими здобутками соціалізму психіку,
мені їх дуже шкода. Ще інакший тип — жінки у Донецьку. Цікаві, розкомплексовані,
вони на свій щит підняли розпусту. Саме тут я зустрів багато німфоманок
із університетською освітою. Але це не хвороба, це — мораль сучасного часу.
Теорія — коли валяться ідоли, людина втікає в еротичне життя — просто знаходить
собі підтвердження.

— А як же з коханням? Тим трістано-ізольдовим? Воно відходить
у минуле?

— Скільки б ми не заглиблювалися у душу жінки, вона до
кінця непізнана. А отже, кохання не може щезнути. Інша річ, що ти закохуєшся
не в живу людину, а в ідеал, який створив. У одному зі своїх есе я написав:
«У кожній, навіть найвищій любові відбувається своєрідне знищення коханої
людини, аби створити в ній власне вище існування». Але так мусить бути.
Жінка, сповнена тайни і чару, шаленого магнетизму і непізнаваності, все
одно увійде в наше життя як найвищий дар Бога. Щоб спізнали ми біль...,
сльози..., любов...

Ярина КОВАЛЬ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments