Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Сподвижники»: політичне оточення Лесі Українки

29 квітня, 2004 - 00:00


Нещодавно у видавництві СДПУ(О) «Основні цінності» побачила світ нова книга відомого літературознавця Алли Диби «Сподвижники: Леся Українка у колі соціал- демократів». Ця книга стала підсумком більш ніж двадцятирічних наукових досліджень. Як створювалася ця книга — в інтерв’ю з Аллою ДИБОЮ.

— Як виникла ідея цієї книги? З чого все почалося?

— Мабуть, із того, що 1975 року, коли по закінченню Київського Державного університету ім. Т.Г.Шевченка я прийшла працювати в Київський музей Лесі Українки, і мені було запропоновано опрацювати тему «Леся Українка і соціал-демократ Сергій Мержинський». Саме тоді були зроблені перші кроки мого наукового пошуку, саме тоді (спочатку заочно) я познайомилася з відомим львівським дослідником Леонілою Міщенко. А одним із перших моїх наукових відряджень була десятиденна поїздка до Мінська. Але був у цьому контексті й зовсім інший сюжет. Матеріали, які збиралися, накопичувалися, вимагали якогось реального втілення. У рідному музеї я робила тематичні виставки, вечори, брала участь у наукових конференціях. Певні підсумки своєї роботи почала публікувати у газетах, журналах, наукових збірках. Незабаром мені навіть було запропоновано підготувати невеличку книгу за названою тематикою. Було вже написано якісь основні тексти, зроблено перший проект обкладинки. Але...

— Чому ж не побачив світ той перший варіант книги?

— Саме тоді відбувся горезвісний путч 1991 року, який порушив не лише видавничі плани. У суспільстві відбулося те, про що в одній зі своїх статей початку Першої світової війни писав побратим Лесі Українки Максим Славинський, коли титанічний смерч, який втягнув у свій круговорот народи Європи, «сдвинул с места все устои сохранявшегося с такими усилиями политического равновесия, уничтожил территориальные границы, привел в движение рассовые и национальные молекулы, которые точно в гигантской реторте, смешиваются, притягиваются, отталкиваются, следуя законам сродства и противоположения». З тих днів змінився світ, змінилась Україна, змінилися й ми самі в ній. Тому новий варіант книги, природно, має багато в чому інший вигляд, а де в чому й інший зміст, адже тоді, в радянські роки, я не змогла б так вільно говорити (і взагалі не могла б) про державотворчі пошуки Лесі Українки та її оточення, не знала б (та якби й знала, то не змогла б цитувати) книги Славинського «Национально-государственная проблема в СССР», не була б знайома з історико-політологічними дослідженнями Валентини Гошовської та Юрія Лавріненка.

— У книзі наводиться багато давніх документів Департаменту поліції, жандармського управління. Як, коли, де вам вдалося їх добути, опрацювати, ввести в науковий обіг?

— Свого часу ми з колегами, зокрема із заступниками директора з наукової роботи Київського музею Лесі Українки, нині докторами філологічних наук Борисом Шалагіновим, згодом із Вадимом Скуратівським, а пізніше із завідувачем нашого музею, знаним дослідником життя та творчості Лесі Українки, кандидатом педагогічних наук Григорієм Авраховим звернулися із запитами у десятки архівів колишнього СРСР. У багатьох із них мені вдалося потім попрацювати безпосередньо. Але навіть із тих, із інших (у яких мені й не вдалося самій попрацювати) ми згодом одержали фото і ксерокопії необхідних документів. Вони стали експонатами фондів Київського музею Лесі Українки і документальною основою майбутніх есеїв книги «Сподвижники». Зрозуміло, що сьогодні з багатьох, як політичних, так і економічних причин таку роботу було б здійснити набагато важче. Тому і в цьому контексті книга, думаю, постає як унікальна.

— Книга містить дуже цікавий, докладний літопис громадсько-політичного життя Лесі Українки, зокрема її зв’язків із соціал- демократією. Хто був ініціатором створення цього своєрідного довідника?

— Підготувати розділ «Леся Українка: віхи політичного й громадського життя» мені запропонував літературний редактор книги пан Василь Хопта. Якось у розмові він згадав, що у відомій книзі Анатоля Костенка «Леся Українка», виданій свого часу в серії «Життя славетних», була окремо виділена така хронологія подій. Нам здалося, що подібний літопис, який має на меті показати еволюцію громадсько-політичних поглядів письменниці і ще більше увиразнити її особистісний портрет, не буде зайвим у заключній частині книги, після основного, об’єднуючого есею («Україна таки стане політичною силою») та списку використаної літератури. Рада, що наш задум не залишився марним.

— Чому книга «Сподвижники» присвячена саме Леонілі Міщенко?

— Бо це саме та людина, дослідженням якої (зокрема її ґрунтовній джерелознавчій книзі «Політична поезія Лесі Українки») я багато в чому завдячую своїм заглибленням у творчий світ Лесі Українки, у її унікальне оточення, у власне джерелознавчу базу цього феномену, — ту базу, яка в літературознавстві (та й не тільки в ньому) є основою основ. Саме Леоніла Іванівна Міщенко, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка, однією з перших помітила моє глибоке зацікавлення цією тематикою, всіляко підтримувала мене, довгий час вмовляла писати кандидатську дисертацію і пропонувала бути моїм науковим керівником. На жаль, подальші драматичні обставини мого особистого життя не дали можливості це здійснити. І тому сьогодні я справді щаслива присвятити й подарувати своєму науковому керівникові (хоча й неофіційному) цю книгу. Мала я й великий моральний борг перед тими людьми, які мені допомагали у пошуку. Це не лише мої мінські побратими — письменник і громадський діяч Сергій Граховський, лікар і журналіст Яків Басін та знаний у Білорусі історик, філософ, педагог Михайло Іосько, але й працівники Музею I з’їзду РСДРП, і син господаря конспіративної квартири того з’їзду Володимир Рум’янцев, і родини Чирикових та Поссе, Шведових-Тучапських та Радзімовських-Тучапських, Мережинських, Кривинюків, Ліндфорсів-Ждановичів, Славинських, історик Сергій Білокінь, літературознавці Григорій Аврахов, Григорій Зленко, Анатоль Костенко, Олександр Дун, Федір Погребенник, Олексій Ставицький, Олександр Рисак, Лариса Мірошниченко, Оксана Фісун, Анатолій Болабольченко, Юрій Хорунжий, Світлана Кочерга, Альбіна Шацька, Тамара Борисик (Скрипка), Тетяна Третяченко, Євгенія Дейч, Степан Кабан, Роксана Скорульська, Марина Чуєва, Ірина Щербанюк, працівники багатьох архівів, музеїв та бібліотек. У процесі нашої співпраці ці люди часто ставали моїми добрими друзями, тому для мене так важливо згадати їх поіменно й подякувати.

— Книга дуже гарно оформлена. Хто автор художнього проекту? Книга одночасно виглядає достатньо сучасною і разом з тим сягає не лише своїм змістом, а й художнім оформленням в епоху українського модернізму кінця ХIХ — початку ХХ століття. Як вдалося досягти цього цікавого ефекту?

— Оформлення книги справді нагадує дизайн прижиттєвих видань Лесі Українки та Василя Стефаника. Навіть у художньому рішенні ми спиралися на багаті творчі традиції українського книговидання, застосувавши, звісно, й сучасні комп’ютерні технології. Я щиро вдячна художниці Олександрі Хребтовій за те, що вона не лише уважно прислухалася до всіх моїх побажань, але й силою власного таланту зуміла створити неповторне, як на мене, обличчя книги. А результат — перед нами. Жаль мені тільки, що у підтекстовочному матеріалі не прозвучало ім’я художника і поета Віталія Губенка, оригінальний портрет роботи якого, датований 1971 роком, був вміщений на обкладинці і став візитною карткою книги, за що я щиро вдячна й самому панові Губенку, і моєму доброму приятелеві, солісту Національної капели бандуристів України, відомому колекціонерові, мистецтвознавцю, поету Євгену Дорошкевичу, який надав для використання і цей портрет, і деякі інші цікаві матеріали.

— До речі, у двох великих блоках ілюстрацій, вміщених у книзі, є декілька унікальних листівок із приватної колекції Євгена Дорошкевича. Книга взагалі надзвичайно багата на ілюстративний матеріал. Як і де вам вдалося зібрати його? Більшість із фотографій унікальні, як зазначено у текстівках, і публікуються вперше. Звідки таке ілюстративне багатство?

— Книга й справді має багатий іконографічний додаток — близько вісімдесяти ілюстрацій, які створюють, вважаю, неповторний зоровий ряд до кожного з есеїв книги, тим самим увиразнюючи й поглиблюючи самі есеї. Матеріали ці, як і все інше, що вміщене в книзі, збиралися десятиліттями. Це підсумок моєї багаторічної співпраці з усіма тими людьми, яких я вже згадала добрим словом вище, зокрема з нащадками родичів і друзів Лесі Українки. Оригінали унікальних світлин з їхніх родинних альбомів тепер уже стали надбанням фондів Київського музею Лесі Українки. Я щаслива, що змогла свого часу розшукати ці безцінні фото, щиро вдячна фотографу музею п. Валентинові Бондаренку, який свого часу їх для мене продублював, вдячна й видавництву «Основні цінності», яке не відмовилося подати ці ілюстрації в книзі. По-моєму, вони її збагатили, а створені мною портрети видатних діячів епохи й оточення Лесі Українки постали, дякуючи їм, більш зримо і якось трепетно наближеними до нас.

— Хто був ініціатором підготовки нового, як бачимо, повнішого, ґрунтовнішого варіанту цієї книги? Кому ви, як автор, завдячуєте у здійсненні цього проекту?

— У першу чергу — моїм дорогим колегам-науковцям і моїм дітям, які заохотили мене повернутися до давніших напрацювань, вважаючи, що вони за своїм джерелознавчим потенціалом можуть бути корисні й у нашу непросту епоху, а як книга-документ не будуть байдужі й нащадкам. Звичайно ж, я щиро вдячна й колективу видавництва «Основні цінності», — людям, які не лише зацікавилися зібраними мною матеріалами, але й проявили велику толерантність, терпіння, доки я допрацьовувала названу книгу, доки ми разом із редакторами звіряли все до найменших дрібниць. А якщо врахувати те, що книга «Сподвижники» народилася в один із найтяжчих періодів мого життя — в час реабілітації після страшної операції, одразу після смерті моїх дорогих батьків, то і вона сама, і всі ті люди, які причетні до її появи, допомогли мені жити й вижити. Серед тих, кому мені сьогодні хотілося б щиро подякувати, і директор названого видавництва Олена Левченко, і літературний редактор Василь Хопта, і технічний редактор Галина Шалашенко... Крім того, хочу зауважити, що книга «Сподвижники» побачила світ у серії «Спадщина», яка видається в тісному співробітництві видавництва з Соціал-демократичною партією України (об’єднаною). Я далеко не в усьому є прибічником ідей СДПУ(О), часто не сприймаю, часами не розумію якісь їхні дії на громадсько-політичних теренах, але вважаю, що лише конкретними вагомими й добрими справами в ім’я прогресу України ми можемо торувати і власну непросту дорогу в майбутнє. Добре пам’ятаю, як у березні 2001 року я одержала повного відчаю й розпачу листа від свого львівського побратима, письменника, директора Музею Івана Франка Романа Горака. Він тоді розповів мені про черговий підпал меморіалу Івана Франка в Нагуєвичах. Того жахливого листа я показала синові, він своїм друзям. І незабаром, саме дякуючи СДПУ(О), Нагуєвицький музей було відновлено. Це конкретна й важлива справа. І якщо люди у цій країні при владі, якщо вони мають гроші й можливості, то, думаю, вони й повинні робити саме щось добре й справжнє для власної держави та її народу. Видання, присвячені Богдану Кістяківському, Юліану Бачинському, Лесі Українці, безперечно, є і залишатимуться такою конкретною справою в ім’я майбуття.

— Алло Георгіївно, ви самі — член якої- небудь партії і яких політичних поглядів ви дотримуєтесь?

— Я ніколи не була членом КПРС і сьогодні не стала в ряди (і не маю такого наміру) жодної з політичних партій. У моїй сім’ї завжди сповідувалися погляди толерантності й поміркованості, а мій батько, якого аж до самої пенсії на роботі заохочували вступати до партії, щоб відчепилися, завжди відмахувався: «Я ще не доріс!» Крім того, ми завжди пам’ятали, що у нашій родині були справді кращі представники старої української інтелігенції — від козацького писаря Каневського до його нащадка благочинного, музейні меценати Тарновські, вчителі, агрономи, сестри милосердя. Декому довелося в час революцій емігрувати з України, декого, як священиків Григорія Радецького та Івана Каневського у 1930-ті репресували й розстріляли. Тому ми завжди поводили себе із владою досить обережно, занадто не зближаючись, тому не робили ні службової, ні якоїсь партійної кар’єри.

— Алло Георгіївно, у своєму дослідженні Ви зачепили немало складних, подеколи навіть дражливих питань, зокрема проблему міжнаціональних відносин. Яку мету в цьому контексті Ви для себе поставили?

— На щастя чи на жаль, але такі проблеми завжди є, а, отже, й зараз досить актуальні, їхнє ж коріння сягає глибин не одного століття. Мені було дуже цікаво прослідкувати, як розуміли, прочитували, інтерпретували ці проблеми Леся Українка та її сподвижники Максим Славинський, Павло Тучапський, Михайло Кривинюк. Саме тому я вважала за потрібне докладніше зупинитись на книзі Максима Славинського «Национально- государственная проблема в СССР», на листуванні Лесі Українки з Михайлом Кривинюком. До речі, письменницю часто кваліфікують двома діаметрально протилежними поняттями — одні бачать її лише як відчайдушну українську націоналістку, інші ж ще й досі вважають її беззастережною, незаперечною інтернаціоналісткою. Але, як на мене, то ця людина скоріш за все сповідувала ідеї європейського національного патріотизму, прибічниками яких були Гарібальді, Масарик, Шарль де Голь. Ніяка соціальна, національна чи будь-яка інша неволя не була для Лесі Українки прийнятною, навіть як необхідність, як хоча б можливий етап. Це їй завжди дуже боліло. Підтвердженням тому — її епістолярія, драми, лірика, статті. Саме тому вона завжди шукала якогось праведного шляху в державотворчих намаганнях для України. Саме тому в одному з листів до Михайла Кривинюка 1903 року стверджувала: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики». Думаю, що якби ми, нащадки, вчасно прислухалися до цих думок, то не було б ні Афганістану, ні Чечні, ні Карабаху, ні Придністров’я, ні Тузли — маю на увазі, зрештою, не стільки географічні назви, як гіркі політологічні метафори, від них народжені... І тоді б Україна, Росія, Білорусь у останнє сторіччя могли б мати дещо іншу й не настільки трагічну історію. Але в історії, на жаль, немає альтернативи пройденому, нема поняття «якби»...

— Про що ви шкодуєте? Що хотіли б, може, колись у майбутньому надолужити?

— Мені дуже боляче, що в період написання книги померли Михайло Іосько, Анатоль Костенко, Сергій Граховський, а від свого доброго друга з Мінська Якова Басіна я, на жаль, в останні чотири роки не маю жодних звісток і поки що не можу його розшукати... У моїй книзі ще багато недоговореного, бо ж не мала я тут можливості зупинитися, наприклад, на непростій особистій і політичній долі братів Лесі Українки — рідного — Миколи Косача і кузенів — Антона та Павла Шимановських, не приділила достатньої уваги родині Ковалевських, єдності й розбіжностям у суспільно-політичних поглядах Лесі Українки та її батьків, дядька Михайла Драгоманова, її тіток Олени та Олександри Косач. Це могло б ще більше увиразнити й особистісний портрет самої Лесі Українки. Мрію (але ж чи вдасться?) написати колись окрему книгу про Сергія Мержинського... Маю також щиру надію, що тепер, працюючи у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, перебуваючи безпосередньо біля джерел (адже тут зберігаються творчі архіви Лесі Українки та інших класиків вітчизняної літератури), матиму можливість ще більше заглибитись в улюблену тему, і — відповідно — будуть нові задуми, нові пошуки, нові книги...

Бесіду вів Максим ЯРЕМЧУК, журналіст
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ