Тарас Петриненко: "Ми, як воли, давали себе запрягати в ярма та ішли туди, куди нас вели"

Вже сьогодні Тарас Петриненко - людина-легенда. 1987 року в загальнонаціональний ефір буквально увірвалася його "Україна" - по суті, гімн української незалежності. Якби він написав тільки її, то вже став би знаменитістю.

Та в його творчому доробку - вже три магнітоальбоми, до двохост синглів. Його добре знають і люблять в діаспорі. Але його місце - тут, в Україні, це - свідомий вибір. 1993 року з дитячим хором і надзвичайно проникливим голосом Петриненка Україна звернулась до Бога з молитвою "Господи, помилуй нас". Скільки потому було молитов на українській естраді...

Композитор, співак і поет, заслужений діяч мистецтв України, Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, Тарас Петриненко нині повертається у великий шоу-бізнес і повертається не з порожніми руками. У березні він відзначив своє 45-річчя, у квітні на касетах, а згодом і на компакт-диску виходить у світ його новий аудіоальбом "Любов моя", що містить філософську і любовну лірику. Він не співає в нічних клубах, він не грає в політичні ігри. Він не хоче поступатися своїм щирим прагненням нести в світ тільки енергетику добра. Це складна людина. Людина-борець, передусім проти обставин, за свій Дар Божий.

"Я СЕБЕ ПОЛІТИКОМ НІКОЛИ НЕ ВІДЧУВАВ"

- Наскільки мені відомо, ви перебуваєте на початку нового витка своєї творчості, і він більше пов'язаний з іміджем ліричного романтика, аніж активного громадянина, хоча, звісно, ці два поняття можуть співіснувати, справа - в акцентах.

- Я цікавлюся політикою як патріот держави і нації, як людина, яка не мислить себе поза цими категоріями - не більше, не менше. Але те, що останній альбом ліричний, і складається він виключно з любовної лірики, цілком логічно: я завжди писав пісні про кохання, починаючи зі школи. Просто був час у державі, коли акцент ставився на піснях дещо іншого звучання, хоча я переконаний, що загально- й широковідома пісня "Україна" насправді є глибоколіричною піснею, як і багато тих проблемних пісень, які я писав свого часу.

Політика - це професія, це робота, це спеціальність. Тому, скажімо, я себе політиком ніколи не відчував, не мислив. Це мені не було потрібно, хоча за якісь проблеми я вболівав, як кожна нормальна людина. Мені небайдуже, що буде з моєю державою, з моєю нацією завтра.

- Якщо гіпотетично уявити Тараса Петриненка депутатом Верховної Ради, то які були б перші кроки і які були б пріоритети?

- Уявити це можна було б, оскільки мені неодноразово пропонували балотуватися в народні депутати. Це було й на попередніх виборах, і перед попередніми, і нині. Але я вважаю, що кожен мусить бути профі у своїй справі. Це давало б узагалі гарні результати для держави. Але якщо гіпотетично уявити, що я потрапив до Верховної Ради, то, звісно, певні пріоритети в моїй діяльності були б. Насамперед, звичайно, це вирішення проблеми податків, які давали б людям можливість працювати і заробляти, які, зрештою, створювали б середній клас, котрого в нас сьогодні немає. У нас є невеликий відсоток дуже багатих людей, а решта просто бідує, тому що та податкова політика, яка ведеться сьогодні в нашій державі, видоює останнє молоко з корови, яка може просто здохнути, якщо її не погодувати. Не менш важливим для мене було б вирішення проблем освіти і, зокрема, освіти молодих педагогів, які потім будуть формувати нові генерації в нашій державі. Окрім цього, я, звичайно, займався б питаннями розвитку культури, оскільки вона в усіх передвиборних обіцянках стоїть на останньому місці, якщо взагалі згадується. А держава без культури - то є страшна держава людей, які роблять що хочуть, - і беззаконня, і насильство, і все те, що ми маємо сьогодні на наших вулицях. Це є результатом того, що немає культури. Є, скажімо, й інші питання - професійної армії, зокрема. Хай вона буде нечисленна, але професійна, щоб на неї можна було цілком розраховувати у скрутну хвилину. Багато чого... Певна річ, що в першу чергу треба стимулювати розвиток нашої держави. Велосипеда не треба винаходити, адже і Європа проходила цей шлях, усі країни Європи були колись підвладні кризам. Наша криза не є такою вже оригінальною, - можна простежити процеси виходу з неї на прикладі інших держав і, проаналізувавши, зробити ті кроки, які підходили б для нашої ситуації, а не намагатися постійно ставити коня позаду воза.

- У пресі свого часу досить багато писалося про те, що ваші батьки відіграли дуже велику роль у вашому становленні. Що саме з вашого дитинства з позицій сьогоднішнього світовідчуття було найпринциповішим у вашому становленні як особистості?

- Я не раз думав про це і дійшов висновку, що батьки дали мені щонайменше три світоглядні орієнтири, які я зберігаю в собі із вдячністю до них. Це любов до природи, любов до музики і знання історії свого народу.

Я завжди мандрував із батьками, особливо влітку. Батько свого часу побудував великий катер, на якому ми добирались до тих шалено красивих місць, які нині затоплені штучними морями. На Гайдамацькі острови, над якими тепер Київське море, на екологічно забруднені території, місцини в районі Ржищева, де все дихало історією, адже там розвивалася культура Трипілля. Нині там Канівське море. Уже тоді я відчував велич абсолютного єднання із природою і саме з українською природою. Я любив її з дитинства.

Мої батьки і бабуся виховували в мені відчуття музики. Бабуся співала, коли вишивала, співала моя мама, коли розучувала якісь оперні арії або класичні твори, себто я мав у собі грунт до того, щоб займатися музикою професійно.

Але головне, що дали мені мої батьки, - вони зв'язали мене з долею мого народу. Це не високі слова, я змалку знав історію всього, що з нами сталося. Ми мали у своїх сховках і твори Івана Дзюби, і твори Солженіцина, і всякі дисидентські "штучки". Це було завжди в нас під рукою, тому я був добре поінформований про те, що сталося з моєю нацією і які причини цього. Можливо, це формує мою поведінку й сьогодні. Мій народ заслуговує на значно кращу долю, аніж має. Хоч багато чого зроблено штучно, зокрема і прагненнями нашого північного сусіда, але багато шкоди ми зробили собі самі. Тобто, не знаючи, що з нами коїться, ми, як воли, давали себе запрягати в ярма та ішли туди, куди нас вели.

"НАГОРОДЖУВАТИ ЛЮДЕЙ ВАРТО"

- Ваше ім'я сьогодні міцно пов'язане з розвитком українського шоу-бізнесу. У чому полягає, на вашу думку, вододіл між шоу-бізнесом і традиційною естрадою в Україні?

- Гадаю, що традиційна естрада - це також шоу-бізнес, але у стилі ретро. Якщо люди, виконуючи на естраді якісь речі, заробляють гроші, то це теж є шоу-бізнесом. Інша справа, що шоу-бізнес нині дуже відрізняється від того, яким він був за радянщини. Це було як частина державної політики. Хтось займався виготовленням зброї, а хтось - музикою. Усе впорядковувалося планом: 17 концертів за місяць. Не більше, бо тоді б артист заробляв більше, а це вже "не положено". Були обмеження, були пряники, які виставляли і роздавали люди, керовані партією.

- Щодо пряників. Сьогодні навколо Шевченківської премії вирують пристрасті. Скажімо, Андрухович відмовився від висунення його кандидатом на цю премію, мотивуючи тим, що це є засіб приручення людини державою...

- Кожен має право на свою точку зору. Для Петриненка Шевченківська премія - це, передусім, премія імені Шевченка. Для мене ім'я Шевченка святе. Люди, які займалися наданням Шевченківської премії, були іншими, ніж ті, які надавали звання народний, заслужений. Була різниця, і вона залишається. Нагороджувати людей варто. І англійська королева нагороджує титулами найвідоміших популярних виконавців Британії: Елтона Джона, Пола Маккартні. Якщо це додає їм окриленості, снаги, то це добре. Можливо, систему нагородження треба переглянути, але Шевченківська премія буде завжди, допоки ми себе пов'язуємо із цим ім'ям. А позицію Андруховича я теж розумію, така позиція можлива, якщо це робиться не для власної реклами, звичайно.

- Як поєднується в нашому шоу-бізнесі питання, скажімо, професіоналізму, кон'юнктури, прибутковості і моральності, адже під впливом шоу-бізнесу перебувають переважно люди 14 - 17 років, тобто віку остаточного формування життєвих цінностей?

- Тут ті самі проблеми, які стоять перед культурою взагалі. Тобто шоу-бізнес є складовою культури. А в культурі нині повне безладдя. Хтось намагається щось заробляти, і ніхто не дбає про рівень культури, естетики того, що виноситься на ринок. У будь-якій країні: у Штатах, Англії, взагалі в Європі - існує шоу-бізнес, але він існує як для молодих, так і для більш зрілих. Зірки, які працюють на всі вікові категорії, - це так звані "family star". І люди дбають про рівень своєї роботи. Вульгаризми припустимі лише як естетичний, художній прийом. У нас же, як і на всьому постсовковому просторі, багато чого на естраді виглядає вульгарним не тому, що в цьому є мистецька потреба, а тому, що інакше не вміють. І не хочуть уміти, бо так більше заробиш. На спрощених підходах. І через те, за великим рахунком, ніхто не відповідає за тих молодих, яким іноді подаються якісь абсолютно брутальні речі. Думаю, що засобами мистецтва необхідно показувати іншу правду, справжню. Просто робити це треба активніше і враховуючи психологію молодої людини. Поки що багато з того, про що ми говоримо, відбувається з відчаю.

"У НАС Є ТАЛАНТИ, А У НИХ Є ГРОШІ"

- Протягом багатьох років ви керували великою кількістю ансамблів, починаючи із широковідомого "Енея", розкажіть про його склад. Напевно, багато з ваших колег стали відомими музикантами?

- Це надто довга історія. Я змінював багато місць роботи, у трудовій книжці, мабуть, місця вже немає. Багато філармоній. Багато республік. Я починав із гуртом "Еней", зі шкільної лави, - це були 1969 - 1971 роки. З того гурту вийшли Кирило Стеценко, ще кілька професійних музикантів, але класичного напрямку. Пізніше - "Дзвони", "Гроно", "Мрія", "Чарівні гітари", "Красные маки" (це вже в Росії), потім, коли знов повернувся в Україну, це був відновлений гурт "Гроно". Це все одно що питати футболіста, в яких командах він грав і які голи забивав. Микола Кирилін, який грав на бас-гітарі в "Енеї", тепер, наскільки мені відомо, директор у Леоніда Агутіна, він працював свого часу з Пугачовою і Ніколаєвим. Руслан Горобець з'явився пізніше, ми разом грали у "Красных маках", він років на чотири молодший за мене. Талановитий хлопець. Тепер він робить аранжування для Пугачової, Кіркорова, пише пісні для Доліної, він далеко не остання персона в московській шоу-бізнесовій тусовці. Дуже багато наших музикантів знайшли себе там. Паша Жагун, який написав багато пісенних текстів для Ігоря Ніколаєва: "Старая мельница", "День рождения". Ці ніколаєвські хіти - його робота. Тож він не тільки чудовий трубач, але й класний текстовик.

- Сьогодні ми маємо можливість порівнювати шляхи розвитку українського шоу-бізнесу, скажімо, з російським. Чого нам треба було б навчитися, на вашу думку, а чого треба було б навчити наших колег із близького зарубіжжя?

- Я б цю проблему сформулював інакше, а саме: в нас є таланти, а у них є гроші. І якщо коротко, то, на жаль, так воно і виглядає. Виконавці з України тривалий час мали шлях "розкручування" тільки через Москву. Там фінансування, можливо, на порядок інакше. Там є інші важелі "розкручування", і це, напевно, визначає їхні маршрути.

Якщо ми не будемо приділяти цьому увагу, то втратимо свій шоу-бізнес, ми втратимо своє обличчя, будемо продовжувати годувати інші держави. Це також, зрештою, наша валюта, адже шоу-бізнес - то один із провідних бізнесів після нафти, газу, енергоносіїв. Не пам'ятати про це - злочин. Ідеться не тільки про долі, але й про великі гроші, які потрібні нашій державі. Якщо говорити про причини того, що відбувається, то наша держава бідна на багатих людей. Політику держави щодо спонсорів, меценатів треба змінювати. Телебачення мусить бути такого рівня, щоб "розкручувати" зірку на найвищому рівні. Тоді наші зірки, виїжджаючи за кордон, будуть не тільки репрезентувати себе, але й державу. Я про це мрію.

"НЕ ТРЕБА ГОВОРИТИ, ЩО У НАС ПОГАНО З АКАДЕМІЧНОЮ МУЗИКОЮ, ТОМУ ЩО МОЛОДЬ СЛУХАЄ РОК-Н-РОЛ"

- У "Майстерні" під імпровізованими рушниками висить фотографія "ліверпульської четвірки". Треба гадати, що вплив цієї групи на вашу творчість є справді значним...

- Свого часу ця музика змінила мій "маршрут". Я себе готував до кар'єри академічного музиканта. Я мав би бути диригентом, піаністом. Я ніколи професійно не займався вокалом. Голос маю від природи. А "Бітлз" я вперше почув у дуже поганому записі у троюрідної сестри. Вразили мелодика, неординарність, демократизм, у музиці були зняті обмеження, це все було більш відкритим, простим і водночас красивим. Мене вразила, приголомшила музична партитура. Я зрозумів, що буду намагатися зробити щось подібне, але на своєму грунті. Можливо, тому ця фотографія - в українському рушничку - не еклектика. Це жарт, звичайно, але за цим жартом є не лише іронія, а й факт мого життя.

- Про ваші довготривалі гастролі по США і Канаді відомо дуже мало. Принаймні у пресі якось згадувався той факт, що в рік проголошення Незалежності України ви фактично закінчили гастролі в Америці на тиждень раніше, аби встигнути проголосувати за незалежність.

- Я вже кілька років не був у діаспорі. Але думаю, що тенденція розмиття українських осередків лише поглибилася. Старші не змогли знайти форм, щоб залучити молодші покоління до української традиції, тому вони американізуються. Треба робити висновки стосовно того, що робиться в Україні. Я вважав би за необхідне підтримувати фольклор, народну пісню й академічну музику. Єдине, за що я обома руками проголосував би, так це за те, щоб не вбивався клин антагонізму між музичними течіями, жанрами, скажімо, рок-н-ролом і народною музикою тут, в Україні. Не треба говорити, що в нас погані справи з академічною музикою, тому що молодь слухає рок-н-рол. Це неправильно. В Америці молодь, яка приходить на рок-н-рол, приходить і на класичну музику. Там ніщо не страждає від співіснування. Нам треба так, як це робиться в шоу-бізнесі, "розкручувати" народне, автентично-народне, а не тільки те, що потім стало "народним", а скоріше, псевдонародним, - вареники, шаровари... Бо саме народної глибини і бракує. А коли це глибинне, натуральне, безпосереднє з'являється, воно починає генетично впливати на кожну, навіть на дуже черству і далеку від цього людину. Вона починає відчувати в собі це справжнє. Цим ніхто не займається, а займатися треба.

- Які думки турбують Тараса Петриненка сьогодні? Що хвилює найбільше в житті навколишніх, у власному житті? Чи існує формула щастя від Тараса Петриненка?

- Хвилює те, в чому не можна знайти гармонії. Протистояння між такими поняттями, як бізнес і мистецтво, прогрес і духовність. Як правило, одне починає нищити друге. І чомусь завжди програє мистецтво і духовність. Це мене бентежить, усе ж таки життя дається людині не тільки для того, щоб наїстися, побудувати собі хату, купити автомобіль, щоб потішити своє первісне начало. Я думаю, що ми народжені для більш високих речей, хоча жити в комфорті, ясна річ, треба, ми не можемо повернутися до печер. Я б радив людям за найгірших, найскладніших обставин усе ж таки підіймати голову і вдивлятися в зірки, саме ці моменти наповнюють життя глибинним змістом. І треба частіше згадувати порожні долоні Олександра Македонського, який заповідав поховати себе з відкритими руками, щоб усі бачили, що найвеличніший із правителів не може взяти нічого Туди із собою. І руки кожного з нас теж будуть порожні, а от що буде з Душею, треба подумати вже сьогодні, і, можливо, вона наповниться щастям.