Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Чернігівці обрали улюблені фотороботи...

І продовжують ділитися враженнями від побаченого на Фотовиставці «Дня»
11 березня, 00:00
«МРІЇ ДІВОЧІ». РОБОТА ОЛЕКСАНДРА ПРИЙМАКА У ЧЕРНІГОВІ ВПЕРШЕ СТАЛА ПРИЗЕРОМ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ГОЛОСУВАННЯ ВІДВІДУВАЧІВ ФОТОВИСТАВКИ / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПРИЙМАКА

Перебування Фотовиставки «Дня» у Чернігові вже завершується. Наступний — Ніжин. Завдяки підтримці Благодійного фонду «Ніжен» мешканці міста зможуть побачити кращі роботи українських фотомайстрів — світлини з 17 по 27 березня виставлятимуться в залах Центральної бібліотеки. Проте на адресу редакції продовжують надходити відгуки і від чернігівців, які, до речі, вже обрали свою улюблену фотороботу: переможцем «народного» голосування в Чернігові стало фото Ігоря Давиденка «Зимова казка». Друге та третє місця посіли роботи «Мрії дівочі» Олександра Примака та «Спогади» Ірини Сильвестрової.

Публікуємо листи студентів з Чернігова, що днями надійшли на адресу редакції.

«Прийшла на Фотовиставку «Дня» не вперше. Пам’ять береже образи світлин, які запали в душу ще у 2009 році. Тоді виставка справила на мене неабияке враження. І, йдучи до галереї знову, я нетерпляче очікувала відчути той вир емоцій і почуттів, те натхнення і зліт. Я не помилилась.

Першим фото, що привернуло мою увагу більше, ніж інші, була робота киянина Олега Ніцка «Могутній рід». Дівчинка років шести-семи, вишивана сорочка, національний дух світлини... Позаду — за столом сидять у національному вбранні жінки різного віку. Схоже, виводять українську пісню. Здавалося б, усе гарно. Але надпис згори «Конституцією України гарантовано право на самовизначення» змушує замислитися: «А чи гарантовано?» Дивишся на дівчинку і починаєш помічати в її очах невпевнене: «А до чого належу я? А хто я? І чи можу я сама вибрати?». І чомусь закрадається смуток.

Вразила світлина «Без Довженка» Юрія Іванова. Розгублена Лариса Кадочникова — всесвітньо відома «Марічка» з фільму «Тіні забутих предків» — на фоні зруйнованого добре знайомого кільком поколінням киян кінотеатру, що носить ім’я Олександра Довженка. Актриса вхопилася за стрічки, які огороджують те, що лишилося від кінотеатру. Подумалося, що руйнується не будівля, не кінотеатр, а осипається по камінчику наша з вами культура... Не можна допустити, щоб вогник, запалений корифеями, ставав слабшим від кожної розваленої цеглини, не можна допустити падіння національної культури в душах людей. А цеглини руйнуються...

Фотовиставка «Дня» змушує краще придивитися до України, в якій ми живемо, до справжньої України, без масок і ярликів. Вона жива, кожна секунда її життя наповнена почуттями, емоціями, переживаннями, подіями — сенсом, врешті-решт. Ще раз подивитися на таку Україну було для мене справжнім подарунком.

На завершення погляд зупинився на роботі «Пам’ять» Анастасії Сироткіної. Старенька бабуся рукою щільно прикриває запалену свічку, тримаючись однією рукою за палю. Її погляд чи не приречено пронизує повітря, губи міцно стиснуті. Що в її очах? Осуд? Обережність? Вона береже свою свічку як вогник єдиної надії, як все цінне, що є й може бути, як пам’ять, що не повинна догоріти і вмерти і що її не має загасити подих вітру. А чи бережемо так ми свою пам’ять? Чи захищаємо, чи відстоюємо її?..

Ішла з виставки, вдивлялася у вечірнє, своє, українське небо й розуміла: ми — нація... Дякую «Дню» за поштовх до роздумів, за Фотовиставку, що вкотре освітила шлях, яким варто пройти кожному».

Анастасія Суховій, студентка ІІІ курсу
Чернігівського державного інституту економіки та управління

«Мабуть, найбільшою моєю слабкістю є перегляд світлин. Чорно-білих, кольорових, різних форматів, на будь-які теми. Але від побаченого на Фотовиставці «Дня» перехоплює подих. Навколо – життя… Воно дивиться на нас дитячими очима, жевріє в долонях бабусь, шепотить у травах, грає з вітром у кінських гривах. Ніби не ми споглядаємо його, а воно нас – із різних ракурсів, різних моментів, і промовляє стиха: «Дивись… Ось тут мені боляче. А тут – я щасливе…». І хочеться торкнутися кожної світлини, відчути, усміхнутися, заплакати… На душі стає тепліше від того, що розумієш – на світі ще є люди, які вміють не тільки дивитися, а й бачити. Бачити душу подій, ту тоненьку золотаву ниточку, яка робить кожну мить неповторною. З-поміж усіх світлин найбільше вразили «Дівчина i дощ» Олексія Фурмана та «Мрії дівочі» Олександра Приймака. Вони пробуджують у душі щось близьке, рідне. Ти відчуваєш краплини дощу на своїх долонях та щоках і так само у мріях своїх вдивляєшся в небо…

Боляче було дивитися на «Годувальницю» Миколи Смiлика та «Літню кухню Любові Максимівни» Свiтлани Корольок. Одна старенька витрачає на кіз усю пенсію, а кіз цих насправді годувати нічим... А друга залишилась у селі з 14-ма мешканцями. Болі та злидні проклали доріжки зморщок на їхніх обличчях. Вже втратили силу руки, і, здається, помер би від самої самотності. А вони ще живі. Та не просто існують. Ці старенькі бабусі – останні хранителі безсмертної віри, безкорисної любові, щирого тепла. Хочеться сховати обличчя в їхніх долонях і прошепотіти: «Навчіть нас, бабусю, так чисто і щиро любити весь світ. Так, як любите ви. Навчіть поважати працю, цінувати радощі світанків, залишити в небутті лінощі та заздрість…»

Фотовиставка «День-2010» назавжди залишиться в моїй пам’яті. Маю надію, що наступного року ми побачимо не менш цікаві світлини. Хотілося б, щоб подібні виставки влаштовували частіше. Адже це так неповторно – бачити застиглі миттєвості життя…»

Олеся Науменко, студентка I курсу
Чернігівського державного інституту економіки та управління

«Я була вражена тим, що змогла побачити «іншу» Україну – як бачать крізь об'єктиви своїх телекамер допитливі фотомисливці неповторні миттєвості її життя – загадкову та суперечливу, незабруднену людською байдужістю та відкриту до пізнання чогось нового. До роздумів про одвічне спонукає робота «Пам'ять» Анастасії Сироткіної. Старенька бабуся, яка жалібно споглядає на світ, тримаючи в руках свічку, ніби останню іскру, що зможе врятувати Україну, змушує замислюватися над тим, що життя і довге, і коротке, над людською пам’яттю.

Ніби магнітом притягує до себе фото «Останній самурай» Дмитра Процка. Саме на цій роботі я бачу майбутнє. Те крихітне немовля, що тримає ручками прапор, здається справжнім велетнем-патріотом, котрий зможе поставити на ноги Україну так само впевнено, як і тримає символ Батьківщини.

Не обійтись і без політики… Фото Костянтина Гришина «Активіст» наочно демонструє схему президентських виборів 2010 року. Чоловік, зображений на світлині, видається людиною, яка прийшла на роботу, щоб заробити гроші, абсолютно не думаючи про те, до чого це може призвести, а точніше, вже призвело. Ця виставка спонукає кожного не бути байдужим до наших бід – особистих і загальнонаціональних, учить відповідальності».

Марина Пасюра, студентка III курсу
Чернігівського державного інституту економіки та управління

«Вражає своєю масштабністю «Весілля на все село» Євгена Машурова. Таке грандіозне свято влаштовували, мабуть, тільки особам королівського роду, а ту – сироті. Дух свята, таємничість випромінює світлина Миколи Тимченка «Великдень». Подивившись на нього, ніби повертаєшся в дитинство і згадуєш те відчуття піднесення, тривоги, коли вперше з кошиком у руках разом із рідними йшов до церкви спілкуватися з Богом. Автори деяких фото (Роман Кордюк з роботою «Мавки ХХІ століття», Володимир Дубас та його фото «Пожертва на церкву») вдало показують рівень деградації суспільства.

Мені до душі припала робота Миколи Турчина «Останній урок». Чому? Можливо, тому що ці почуття та хвилювання ще не так давно довелося пережити самій, а можливо, через те, що фотографу вдалося напрочуд реалістично передати емоції. Фото ніби дихає ними. Всі представлені роботи – ще один спосіб привернути увагу до життя. Справжнього, такого, яким воно є навколо нас, з усіма його моментами, які іноді здаються непомітними, але залишаються невід'ємною ланкою в ланцюжку днів».

Марина Приходько, студентка I курсу
Чернігівського державного інституту економіки та управління
Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати