Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Чи боїтесь ви померти без сповіді?

27 грудня, 1997 - 00:00

До будинку під'їхала "Швидка". Ми вийшли з машини, піднялися сходами. Двері відчинила старенька, сестра хворої. Вийшла й сама хвора, зовсім висохла від раку, але якась світла ізсередини жінка років сімдесяти. На нас дуже чекали й були раді. Дім - обличчя господаря. У цьому домі жили чисто. Тому що не було зайвих речей і в скромній "хрущовці" було просторо. Жили бідно, але чесно. У цьому домі готувалися до смерті. Готувалися як до від'їзду на ПМП, звільняючись від непотрібного, доводячи до ладу справи, сподіваючись на краще. Ми з фотокором були тут недоречні, але були прийняті легко, без ніяковіння, і для нас знайшлося місце. У цьому домі є діти й онуки, але зараз перші на роботі, другі в школі й можна спокійно зайнятися приготуванням до цього серйозного переїзду - до смерті. На нас дуже чекали. Не на журналістів, а на "Швидку". У її екіпажа не було наркотиків, щоб зняти біль, не було шприців і таблеток. Але був священик, у якого на грудях в дароносиці був Той, Хто лікує, Хто відновлює єдність роздробленого, Хто любов'ю переміг смерть. На нас дуже чекали, тому що назва цієї "Швидкої" - служба невідкладної духовної допомоги.

У шафі у стареньких, поруч з іграшками і книжками онуків стояли ікони. Запалили свічки, отець Олег розпочав службу. Дві жінки в кімнаті молилися перед розставанням одна з одною, зі світом. І сподівалися, знали, що за розставанням буде зустріч, за їхньою зимою - буде весна. Рано чи пізно, вона прийде до кожного з нас. Прийде раптово і швидко, або сповістить заздалегідь і дасть час підготуватися до свого приходу. Для більшості вона - небажана гостя, для всіх - гостя страшна. Тому що її прихід - це зовсім не кінець, хоч як би хотілося вірити в це атеїстам, а тільки початок.

Писати про смерть важко, тому що в масовій свідомості нехристиянського світу тема смерті - табу. Про смерть намагаються не думати, підготовка до неї в "цивілізованому" суспільстві зводиться до написання заповіту й завчасної купівлі землі на цвинтарі. Якщо спитати першого зустрічного на вулиці про те, якої смерті він собі бажає, то більшість відповість - швидкої і раптової. Церква відповість інакше, словами єктеньї, котрі щодня виголошуються в храмах: "Христианския кончины живота нашего, безболезненны, непостыдны, мирны, и добраго ответа на Страшнем судищи Христове, просим." По-перше, християнської, і тільки по-друге, "безболезненны, непостыдны, мирны". Що ж означає "христианския кончины", смерть по-християнському? Смерть - це межа, яку бажано перейти "без нічого", не везучи за собою зайвого й важкого тягаря нерозкаяних гріхів. Тому, християнська кончина - це смерть людини, що встигла пригадати, розкаятися і сповідатися перед священиком у всіх своїх гріхах. Очиститися, за допомогою священицької влади "вязать и решить", від гріхів ще тут, на землі, а потім, очищеному, причаститися - тобто, ще тут, на землі, з'єднатися з Христом, щоб бути з Ним і у вічності. Саме тому така страшна для християнина мрія невіруючого - раптова, "нагла" смерть. Вона сприймається як Божа кара за неправильно прожите життя. Як щось незмірно страшніше, ніж болісна, після тривалої хвороби та страждань, смерть.

Нам усім ще дуже довго доведеться дізнаватися, які страшні наслідки залишили десятиріччя державного атеїзму. Не так складно відбудувати висаджені в повітря храми, надрукувати Біблії, відкрити семінарії. Набагато складніше змінити антихристиянське ставлення, що склалося за ці роки, до життя... й до смерті. Померти по-християнському в роки Радянської влади було непросто. Тому що священика за сповідь і причащання того, хто помирав удома, могли позбавити реєстрації або просто посадити. Тому що священиків було дуже мало й вони фізично не могли виконувати свій обов'язок. Померти по-християнському нелегко й тепер. Особливо, якщо ви самотні, бідні та немічні.

Отцеві Федору Шереметі, настоятелю Кирилівського приходу, що міститься на території Київської психіатричної лікарні (колишньої лікарні імені Павлова), як і будь-якому священику, довелося пройти та об'їздити, напевно, тисячі кілометрів, поспішаючи до тих, хто дуже боявся померти не дочекавшись сповіді.

Отець Федір знав як жахливо людині в останню свою земну мить відчувати, що лежить ще на душі якесь зло, причепилося й не можна його позбутися, можна не дочекатися і піти із цим злом, як з каменем на шиї - у вічність. Тому, коли прийшов до отця Федора чоловік, який побажав залишитися невідомим, і запропонував створити абсолютно незвичну службу - службу невідкладної духовної допомоги, отець Федір погодився відразу. Ідея доброчинця була простою - має бути телефон, за яким умираюча людина може зателефонувати, має бути священик, готовий поїхати до вмираючого й має бути машина, яка швидко священика до вмираючого відвезе. І все це, звичайно, має бути абсолютно безкоштовним. Якщо врахувати, що в Києві щодня в середньому помирає 10-15 осіб, що в будинках перестарілих повільно згасають тисячі людей, що до важкохворих необхідно з'їздити кілька разів, то таких священиків і машин мають бути десятки. Однак благодійник - людина небагата, яка жертвує не від надлишку, а від того, що душа болить. І вийшло поки що так - одна машина, один священик і один диспетчер біля телефону. Ідея сподобалася генеральному директорові лікарні, Віталію Лісовенку і він надав для нової служби приміщення й телефон. І з січня цього року почалися виїзди.

Виникнення служби невідкладної духовної допомоги в той час, коли і звичайна "Швидка допомога" ледь-ледь існує, у приході, в якому немає нічого свого, навіть старий храм, що був клубом, і той належить Комітету з охорони пам'ятників, у приході, що має тільки півтори тисячі душевнохворих, виникнення цієї служби тут і тепер - це чудо. Подібної служби немає в жодній з країн колишнього СРСР, та напевно й у світі. Існування цієї служби - теж чудо. Тому що гроші добродійника давно скінчилися, тому що служіння це - явно над людські сили. Кожен ранок людей, які працюють тут, починається із спілкування з важкохворими людьми. Іноді це давно віруючі християни, а іноді - ще навіть нехрещені люди, які прийшли до Бога в свою останню годину. І яким за цей короткий час, що залишився, священик повинен допомогти стати християнами, і які часто сповідуються за все своє життя. Виїжджають священики не тільки до старих, буває, що й до важкохворих дітей. Щоб устигнути похрестити їх. Трапляються чудеса, діти після хрещення видужують. Іноді видужують і дорослі, тому що знищується причина хвороби - гріх. Священики виїжджають до лікарень, до будинків перестарілих, до інтернатів для інвалідів. Всюди горе, страждання, смерть. І так з дня у день. А люди телефонують усе частіше й частіше і відмовити нікому не можна. Хоч служба існує вже на межі фізичних сил, уже за цією межею. Люди падають від утоми, машина постійно псується від немислимих щоденних маршрутів. Коли-небудь вона просто зупиниться посеред дороги, і хтось не дочекається священика й помре без покаяння. І це буде на совісті кожного з нас.

"Часи не вибирають, у них живуть і помирають". Ми живемо в дивовижні часи. Коли держава не виплачує пенсій старим, але влаштовує з будь-якого приводу голосні й дорогі святкування. Коли кількість жебраків давно перевищила кількість "мерседесів". За дев'ять місяців існування служби невідкладної духовної допомоги вона не отримала жодного великого пожертвування. Тільки мідяки бідняків та допомогла чим змогла Почаєвська лавра. Це дивно, але жертвують як правило бідні. Напевно, вони багаті чимось іншим.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ