Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Чи можна звести міст над прірвою?

21 квітня, 2007 - 00:00

Свято української демократії триває. Демократії хаотичної, гри без правил, фарсової, махновської, люмпенської — назвіть як завгодно, але демократії, не стримуваної жодними законами, бо закони давно не діють у цій країні. Дивуєшся, коли інколи автомобілі зупиняються на червоне світло світлофора. Гуляє широка слов’янська сармацька душа на заздрість нудному зарегульованому Заходу. Свідченням бурхливої діяльності цієї душі та народного кишечника слугують біотуалети, поставлені поряд з консерваторією. Яка Австрія чи Франція могла б додуматися до цього?

Ми впритул наблизилися до прірви, ім’я якій Руїна. Що означає за сучасних умов мінометну дуель між майданом Незалежності та Європейською площею; виникнення десятків самопроголошених автономій (тобто бандитських формувань); танкові рейди з братньою допомогою стратегічних партнерів, що розпанахають Україну вздовж і поперек, поділять територію держави, як сталося з Польщею у 1772, 1793, 1795 та 1939 роках — аж до зникнення самого слова «Україна».

На щастя, наблизившись до прірви, ми ще не проминули «точку неповернення». Ми поділені прапорами, але ще не поділені кров’ю. Оглухлі від ревіння гучномовців на мітингах, але ще не осліплі настільки, щоб не розуміти, що ніхто не хоче вмирати за одіозних міністрів та яструбів депутатів, які виборюють владу і блага собі. В цьому — в народній апатії, в тотальному недовір’ї до всіх без винятку інститутів влади — залишається надія на віковічний український здоровий глузд, який вкотре виведе націю з зони турбулентності.

1. Криза виникла не 2 квітня 2007 року. Це не штучна криза, яка вийшла з нічого. Її коріння треба шукати в глибинах нашої історії, ще з часів Переяславської угоди Богдана Хмельницького, або з періоду громадянської війни 1918—1920 рр., коли білі, червоні й синьо- жовті кров’ю відстоювали свої правди, відклавши вирішення суперечок на майбутнє. Все, що відбувається сьогодні, — це відкладені, невирішені суперечки минулого: і сьогодні серед сучасних, слава Богу, ще живих політиків можна побачити трагічні тіні гетьмана Скоропадського, Петлюри, Скрипника, Троцького, Махна.

Ближчі джерела кризи — в подіях 1999—2001 років, коли частина громадян (меншина, як завжди це буває) зрозуміла, що живе не в тій державі, за яку голосувала на референдумі 1991 року. На той час розходження між гаслами Конституції 1996 року та дійсністю були аж надто очевидні: країна перетворювалася на поліцейську державу з діючими ескадронами смерті, олігархічною системою правління, керованими ЗМІ. Саме тоді стався новітній розкол у суспільстві, матрицею якого залишалася та ж сама історична суперечка минулого щодо долі України. «Український радянський народ», створений утопічною фантазією більшовиків, розвалився як картяний будинок, а марксистський примітивний поділ на класи (робітничий клас, колгоспне селянство, трудова інтелігенція) став у нових економічних умовах України та в реаліях глобалізації безнадійно архаїчним.

В Україні виник новий прошарок — громадяни, які сповідують європейські цінності. Я називаю цих людей євроукраїнцями. Якщо навскидку провести соціологічне дослідження, то можна буде побачити, що в складі нової опозиційної меншини 90% є юзерами інтернету і представляють тих, хто створює постіндустріальне суспільство України. На зміну держимордам індустріально радянського типу, інструментами влади яких є матюк, погрози, силовий тиск, відсутність будь-яких моральних норм, виходять представники «комп’ютерного» покоління, ідеалом яких є побудова західного типу цивілізації. «Помаранчевий» Майдан 2004 року став символом цього нового покоління, за яким, без усякого сумніву, — майбутнє.

Нинішня криза, незважаючи на її можливі деструктивні наслідки, драматичні кар’єрні повороти в житті ряду політичних фігурантів й неясні перспективи завершення, носить, хоч як це парадоксально, позитивний характер: завдяки кризі ламається хребет пострадянської системи всеосяжної корупції, ігнорування законів і вседозволеності. Завдяки конфліктам, зіткненням, кризам історія посувається на кілька міліметрів уперед (хоча часом робить карколомні стрибки назад). Криза знаменує момент істини — не для окремих політиків, що панічно бояться втратити свої посади, а для мільйонних мас народу. Криза змушує громадян робити вибір — і краще було б, щоб робили вони його не на барикадах, а в кабінах для голосування.

Незважаючи на те, що криза внесла ( чи поглибила) розкол у суспільство, вона також сприяє народженню нової єдності тих, хто усвідомлює згубність і тупиковість широкомасштабного громадянського конфлікту. Безумовно, позитивним є перебування в Києві політтуристів iз різних регіонів країни, — доти, доки цей туризм не переросте у вуличні бійки та заколоти. Туристам зі Сходу корисно розмахувати державними прапорами України, а не Зімбабве, та ходити під гаслами єдності України. Незайвими для них є уроки українізації у вигляді оглушливої трансляції популярних українських пісень. Туристам з Центру та із Заходу варто вочевидь побачити, як діє закон «революція породжує контрреволюцію» — треба лишень поглянути на Майдан. А всім учасникам політтусовок у Києві дуже корисно ознайомитися з репортажами з Москви та Санкт-Петербурга — як батьківщина «суверенної демократії» розправляється з інакодумцями: можливо, тоді в серцях деяких пришельців з Дикого Поля з’явиться гордість за Україну. Єдину. Від Луганська до Ужгорода.

2. Криза ще раз довела, що не існує гомогенної «української нації», як любить висловлюватись Президент, або «народу «України», як мовлять його опоненти. В Україні сьогодні діє і зіштовхується в конфліктній зоні як мінімум три окремих субкультури, (приблизно по 30% населення в кожній), що сформовані навколо етнічних, мовних, політичних, історико-регіональних і ментальних відмінностей. Ми стали поділеним , розколотим, сегментованим суспільством (divided society). Треба визнати цей факт, об’єктивно вивчити і, відповідно, будувати державну політику. Поділеність суспільства ще не означає катастрофу: сьогодні в світі важко знайти країну, в якій було б неподілене суспільство: в Польщі і Єгипті, США і Росії, Мексиці та Ізраїлі — і ще в десятках країн суспільства поділені за соціальними, політичними, релігійними та іншими уподобаннями. Серед поділених країн — такі інфернальні, як Ірак, Афганістан, Ліван, де пролилися ріки крові, а розкол став майже непереборним, прірва поглибилася.

Але є й Канада, Бельгія, Велика Британія з Північною Ірландією, Індія з її мусульманською частиною, Іспанія з країною Басків, Італія з її Півднем і Північчю, Боснія і Герцеговина та багато інших, де шляхом політичних і державних компромісів зберігається єдність — інколи погана, але все ж таки краща, ніж добра війна.

Історичний досвід ХХ століття показує, яку небезпеку для держави несуть спроби представників однієї субкультури зосередити монопольно владу в одних руках. Захоплення влади більшовицькою меншістю в 1917 та нацистською парламентською більшістю в 1933 р. — хрестоматійні приклади. Хоч як прикро для лідерів протиборствуючих партій визнавати цей факт, але поділене суспільство, в якому зберігається рівновага, баланс між субкультурами є набагато кращим, ніж об’єднана силовими й корупційними методами країна, в якій все живе мовчить, «бо благоденствує». Намагання українських партій (все одно — чи «помаранчевих», чи «синіх») здобути повну, беззастережну перемогу над ворогом, схожу на капітуляцію Берліна в 1945 р., є згубним, а спроби масових чисток серед державних чиновників, проведені в 2005 та 2006 роках — вкрай небезпечні.

У своїй промові у Вашингтоні у 2006 році колишній прем’єр-міністр Сінгапура (1959—1990) Лі Кван Ю, критикуючи політику США в Іраку, заявив, що великою помилкою Буша було розформування іракської армії, поліції та партії БААС — тобто кістяка, на якому трималася держава. Лідер Сінгапура навів вражаючий приклад: коли японці захопили Сінгапур в 1942 році і взяли в полон 90000 англійських, індійських та австралійських військових, вони залишили неторканими поліцію та державних службовців, які працювали під контролем японців, але на чолі з британцями (ворогами!) — керівниками окремих адміністративних служб — таких, як газо- та енергопостачання! Це дало змогу японцям залишити в Сінгапурі невеличкий гарнізон, а не кинути окуповану територію в хаос (Foreign Affairs,January/ February 2007).

Українським (як і американським) політикам варто було б повчитися мудрості в японців, а не перетворювати власну країну в суспільну зону бойових дій, ненависті та помсти.

Варто зрозуміти ще одну, приховану, ірраціональну причину кризи: нелюбов, органічне неприйняття ряду лідерів великими групами виборців. Є люди, які на дух не переносять В. Ющенка — його богословську риторику, тюхтійство й нерішучість. Так само друга частина суспільства палко не сприймає В. Януковича та його вітязів, таких як М. Азаров; ця група вважає прем’єр-міністра примітивним і безграмотним, таким, який не відповідає рівню лідера сучасної європейської країни. Що поробиш — народні уподобання розподіляються часто за законами телевізійних серіалів, а не раціонального політичного вибору. Але схвалення чи неприйняття тої чи іншої особистості також може відіграти суттєву роль в історії. Згадаймо Роналда Рейгана та його акторські таланти.

3. Що робити? Не хочеться повторювати тривіальні істини, які в ці дні повсюдно звучать, як заклинання: безперечно, вихід з кризи має бути досягнутий виключно мирними засобами, шляхом політично-правового компромісу. Зауважу тільки, що це може бути типово українське «ноу- хау»: кілька джентльменів тишком- нишком змовляться щодо якоїсь невідомої пакетної оборудки і підпишуть якийсь тимчасовий черговий папірець, хоча тимчасові угоди не вирішують фундаментальних проблем, а тимчасові рішення призводять до тимчасових наслідків. Як правило, сумних.

Між тим, існує як солідна теорія подолання проблем поділених суспільств, так і міжнародна практика вирішення таких болючих конфліктів. Наведу деякі з цих рецептів.

1. Виборча система. Пропорційна система виборів до законодавчих органів є оптимальною і набагато кращою за мажоритарну систему (Larry Diamond, Baltimore, 1999). Перевага пропорційної системи полягає в тому, що вона не виключає з участі в управлінні будь-яку значущу групу населення, якщо, звичайно, цьому не заважають штучні бар’єри. Стосовно української практики, треба зауважити, що закриті, «темні» партійні списки створюють широке поле для корупції і мусять складатися з «прив’язкою» кандидатів до певного виборчого округу певного регіону.

2. Парламентська чи президентська система правління. На думку ряду міжнародних експертів, має бути забезпечений поділ влади, чому найкраще слугуватиме коаліційний уряд в рамках парламентської системи, оскільки Кабінет Міністрів (в ідеалі!) має бути колегіальним органом прийняття рішень. При президентській системі Кабінет Міністрів є несамостійним, дорадчим органом. Більше того, такий критик президентської системи, як Хуан Лінц (Juan Linz, Baltimore, 1994) вважає, що за президентської форми правління виникають правові тупики і конфлікти між президентом та парламентською більшістю, в разі їх належності до різних партій. Ситуація особливо загострюється у разі, коли президент виявляє свою некомпетентність, коли він серйозно хворий або коли його переслідують скандали різного роду.

Напівпрезидентська система представляє лише незначне поліпшення, порівняно з «чистою» президентською формою правління.

Серед міжнародних експертів існує консенсус щодо переваг парламентських урядів в політичній системі поділених держав. Більше того, багато хто схиляється до думки, що в рамках парламентської системи президентські загальнонародні вибори не потрібні, оскільки вони, скоріше, сприяють поділу нації, ніж консолідації. Аренд Ліжфарт (Arend Lijphart, Journ. Democracy, 2004, 15, 2), один з провідних спеціалістів у галузі демократії та управління в глибоко поділених суспільствах, вважає, що посада президента має носити політично обмежений характер і бути, радше, церемоніальною. Президент має обиратися парламентом, оскільки загальнонародне голосування спокушатиме його грати більш активну політичну роль.

Хочу підкреслити, що всі ці погляди були сформульовані задовго до виникнення кризи в Україні i жодного прямого відношення до української ситуації не мали. Те, що сталося з системою державної влади в Україні, є результатом хаотичної, недовершеної, непослідовної реформи, сконструйованої кількома особами, які переслідували власні (а тому корисливі) інтереси.

3. Участь представників різних субкультур у виконавчій владі. Однією з важливих передумов полагодження непримиренних протиріч у суспільстві є формування виконавчої влади, в якій беруть участь представники як більшості, так і меншості. Так, у Бельгії, куди так часто і охоче їздять українські керівники вчитися демократії, конституція визначає обов’язкову участь в уряді рівної кількості франкомовних та фламандськомовних міністрів. В Південно-Африканській республіці, яка зазнала стільки драм, пов’язаних з расовою і етнічною нерівністю, конституція передбачає що будь-яка партія, що має, мінімум, 5% місць у парламенті, має право участі в уряді на пропорційній основі. В Ізраїлі релігійні меншини представлені в уряді, що дозволяє приймати легітимні рішення.

4. Велика коаліція. У системі об’єднуючої демократії (Consociational Democracy) може грати позитивну роль велика коаліція протиборствуючих партій (на зразок тої, що сьогодні існує в Німеччині), які переговорним шляхом узгоджують свої інтереси. В державних системах, побудованих на взірець Великобританії (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), одна партія може представляти інтереси виборців, які належать до різних субкультур. Так, у Канаді, ліберальна партія свого часу претендувала на роль «великої коаліції», що представляє інтереси всіх верств населення, включно з франкомовними виборцями Квебека. В українських умовах жодна з існуючих сьогодні партій не представляє усього розмаїття загальнонаціональних інтересів. Регіоналізм не узгоджується iз загальнодержавним підходом. Хоч би як намагалася Партія регіонів позиціонувати себе як загальнонаціональна сила, в очах дуже великої кількості громадян України вона виглядає специфічно донецькою, російськомовною, чужою до багатьох духовно-історичних українських цінностей. Вихід — у створені 2 х—3-х загальнодержавних партій: ліберальної (партія великого капіталу), право- та лівоцентристських сил, що обіймають всю територію України.

5. Більшість і меншість. На думку А. Ліжфарта (1984) у поділених суспільствах роль більшості є не тільки антидемократичною, але також і небезпечною, оскільки меншості, яким заборонено доступ до влади, почуваються виключеними з суспільства, дискримінованими і можуть втратити лояльність до режиму. Право вето для меншості може забезпечити необхідний баланс інтересів. Це особливо стосується доленосних питань. Так, у Канаді всі рішення надзвичайної ваги — щодо державного устрою, мов та іншого — повинні бути проголосовані не тільки двома третинами парламенту, але і законодавчими органами всіх провінцій. Неважко уявити, що при такій системі стримувань і противаг українській мові не загрожувала б жодна небезпека, оскільки цього не дозволили б обласні ради ряду регіонів України.

6. Децентралізація і нетериторіальна автономія. Владнанню кон- фліктів сприяла б передача ряду повноважень центрального уряду на місця. Так, в Індії, Бельгії та Нідерландах запроваджено освітню автономію. Держава ж надає фінансову підтримку тільки тим школам, в яких забезпечуються базові освітні стандарти.

4. Конструкція української державної машини виявилася так само ненадійною та вибухонебезпечною, як Чорнобильська АЕС. В українському «політичному реакторі» почалася ланцюгова реакція, яка в будь-який момент може закінчитися вибухом. Жменька політиків і державців — усього якихось 1000—2000 осіб, якi запекло борються за владу, — нагадують мені безтурботних операторів ЧАЕС, які, блокуючи захист реактора, вели станцію до планетарної катастрофи.

Фонд Карнегі поділив країни світу за станом стабільності/нестабільності на п’ять категорій: країни- невдахи (failed states), що перебувають в критичному стані (такі, як Судан, Ірак, Зімбабве, Бірма, Непал та інші); країни, що перебувають у небезпечному стані (Узбекистан, Уганда, Нігерія, Киргизстан, Єгипет, Сирія і т.д.); країни межові, що перебувають поблизу небезпечної зони (Росія, Таджикистан, Туркменія, Білорусь, Україна, Молдова, Грузія, Китай та інші); країні стабільні (США) та найстабільніші (Канада). (Foreign Policy, May/June 2006).

Чи хочемо покинути нашу межову зону й перекочувати до зони штормів і нестабільності?

Дивно, що зберігає мовчання українське налякане (чи байдуже?) суспільство, яке з тривогою спостерігає за «чемпіонатом» політиків iз самознищення: адже куплені за невеликі гроші пенсіонери та студенти, якi розмахують різнобарвними прапорами на майданах Києва, не є голосом народу, а оперною бутафорською масовкою. Між тим час уже з’явитися третій силі — громадянському суспільству (якщо воно в нас існує) і сказати своє вагоме слово.

Зустрічаючись з багатьма представниками громадянського суспільства, незалежними аналітиками, експертами, уявляю основні постулати, що можуть бути пред’явлені владі:

— криза посилюється й охоплює всі без винятку системи влади: парламент, уряд, інститут президентства, судову гілку. Невдовзі може наступити повний колапс влади;

— скороспілі, поспішні, недбало підготовлені й неправедно проведені вибори не вирішать проблем, що постали перед країною, а тільки поглиблять прірву, дадуть переможцям згубну ілюзію вседозволеності;

— вибори обов’язково потрібні — парламентські й, можливо, президентські, після суспільної домовленості щодо форми державного устрою та ролі кожної гілки влади. Проведення вільних і чесних виборів вимагає удосконалення існуючих законів про вибори. Нова система влади буде легітимною тільки в разі підзвітності виборцям обраних представників влади;

— у виборних органах і в уряді мають бути адекватно представлені члени всіх груп і сегментів суспільства, а не лише бізнесмени та фінансисти; має зрости участь жінок і молоді. Можливо, варто запровадити принцип квотування місць в уряді згідно з демографічним, етнічним і соціальним складом українського народу;

— немає юридично стерильного способу вирішення конфлікту, є лише політико-правовий. З порядку денного мають бути зняті питання, які роз’єднують, розсварюють суспільство (мова. НАТО і т. інше);

— неприпустиме будь-яке зовнішнє втручання і тиск. Метод запрошення варягів — іноземних посередників — є контрпродуктивним.

Українці повинні самі виявити державну мудрість й знайти вихід iз кризи. Має бути сформована громадська рада з примирення у складі політично незаангажованих, авторитетних громадян України, яка запропонує шляхи виходу з глибокої кризи і, можливо, стане посередником між воюючими сторонами.

На запитання — чи можна збудувати міст над прірвою? — відповідь є. В історії ХХ століття бували ситуації страшніші й безнадійніші. Згадаймо стан, в якому опинилося суспільство Німеччини після Другої світової війни. Або Іспанія після падіння франкістського режиму. В пам’яті спливають Чилі, Південна Африка, Аргентина, колишня Югославія … Через кров і страждання суспільства приходили до очищення.

Україні не потрібні кров і страждання — надто багато їх випало на нашу долю. Нам потрібна громадянська мужність, почуття відповідальності перед історією і майбутнім та усвідомлення скоєних помилок. Нам потрібні справжні лідери, які вміють спокутувати свої гріхи а не лише картинно хреститися перед телевізійними камерами. Україна чекає на людей єднання, а не на монстрів, охоплених жадобою влади і помсти.

Найближчим часом ми побачимо — чи вони є в цій країні і чи до снаги їм звести міст над прірвою.

Юрій ЩЕРБАК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ