Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Чим зайняті українці — етнічні та не етнічні

Робота й нацiональнiсть
18 серпня, 2004 - 00:00

Розтиражований не так давно українськими телеканалами істеричний шабаш, влаштований Олегом Тягнибоком з приводу «москальсько-жидівської мафії», варто було б забути як маргінальну націонал-психопатичну витівку. Та оскільки прояви націонал-істерії нерідко бувають не тільки внутрішнім виявом особистої недолугості, а й завчасно підготовленими піар-ходами для дискредитації конкуруючої політичної сили, то не можна виключати, що у бік українській націонал- демократії ще не раз кидатимуть натяки на її упередженість щодо етнічних не українців, зокрема в рамках теми соціальної справедливості.

Загалом помічено, що люди доволі ревно стежать за соціальними успіхами та невдачами людей іншої національності і схильні міфологізувати роль останньої в розподілі соціальних благ, у т.ч. посад, занять, престижних або високооплачуваних професій.

Всеукраїнський перепис населення 2001 р. дав повну картину етнопрофесійної стратифікації суспільства. Отримані дані заодно цікаво порівняти з даними перепису 1989 р. Щоправда, таке порівняння утруднюється рядом обставин. Зокрема, між переписами дещо поповнився реєстр професій за рахунок таких, як, приміром, менеджер, фермер, а то й бери вище — генеральний директор якоїсь корпорації, асоціації чи концерну. З’явилися «керівники малих підприємств без апарату управління» (тобто приватні підприємці), торговці з лотка та інші раніше тавровані комуністичною владою «діячі».

Ще одна складність у порівнянні — у зведених даних про присутність національностей у різних сферах зайнятості тепер немає євреїв. Можливо, це й логічно, адже їхня чисельність зменшилася майже уп’ятеро: якщо у 1989 р. вони складали 1% населення України, то тепер — лише 0,2%. Тепер євреї перебувають у графі «інші». Частка «інших» серед усіх зайнятих — 253 тис., або 1,46%. У складі всього населення євреї серед «інших» становлять 11,1%. Якщо умовно виходити з того, що національні пропорції у складі всього населення корелюються із пропорціями у складі зайнятого населення, то усіх зайнятих євреїв має близько 28 тис., або 0,16% серед усіх зайнятих, яких в Україні налічується 17 млн. 250 тис. чол.

Втім, уявляю, як із задоволенням потирають руки ті, хто вважає, що Україна затиснута у лещатах сіонізму: мовляв, «ховають» від народу правду про те, як «жиди» захопили владу та й взагалі все найкраще, що в Україні ще залишилося. Аналогічний цьому міфові є міф про «москальське» панування. Якщо висновки про професійну зайнятість євреїв можуть бути і приблизними, то стосовно українців, росіян та ще семи національностей в наявності точні і конкретні цифри.

Названа вище кількість усіх зайнятих українських громадян розподіляється серед найчисельніших національностей наступним чином: українців — 13 млн. 731 тис., або 77,5%, росіян — 3 млн. 103 тис. (17,9%), білорусів — 104,5 тис. (0,6%), молдаван — 110,9 тис. (0,64%), кримських татар — 67,2 тис. (0,38%), болгар — 80,5 тис. (0,46%), угорців — 53,2 тис. (0,3%), румунів — 53,1 тис. (0,3%), поляків — 46,6 тис. (0,27%). До речі, 3,7 тис. зайнятих не вказали свою національність.

Як же розподілена ця «трудова армія» по майже 2,8 тисячi професій, внесених у реєстр перепису?

Почнемо з тих, хто належить до категорії законодавців, вищих державних службовців, керівників. Зараз «командирів» у «трудовій армії» 1 млн. 724, 7 тис. чол., або практично кожний десятий. До речі, у 1989 р. керівники в усьому зайнятому населенні становили вдвічі меншу частку — 4,76%. Отже, чутки про смерть командно-адміністративної системи виявилися дещо перебільшеними.

Серед нинішнього керівного складу — українців 74,7%, а росіян — 21,57%. Тобто серед усіх працюючих українців до цієї соціальної верстви належать 9,5%, а серед росіян — 11,9%. На інші сім національностей вищого керівництва припадає від 0,72% (білоруси) до 0,09% (румуни), а на тих «інших», серед яких, мовляв, заховалися «оті самі», — 2,17%.

Загальне співвідношення між керівниками українцями і росіянами на користь останніх. Але, скажімо, серед 6 194 вищих державних службовців 83,16% українців, а вже росіян — лише 13,86%. Серед голів рад народних депутатів — голів виконкому частка росіян ще менша — 12,4% проти 85,1% українців. Українці «підім’яли» під себе 87,25% вищих посад у громадських і самоврядувальних організаціях, залишивши росіянам 9,8%.

Росіяни зате «відігралися» на посадах керівників підприємств та установ, малих підприємств, директорів, керівників структурних підрозділів, різного роду завідувачів — тут їхня частка здебільшого перевищує 20% і по окремих керівних посадах доходить до 24%. Отже, серед тих, хто визначає політику держави, більшою є частка українців, а серед виконавців — росіян.

Професіоналів, тобто володарів високих знань в галузі різних наук, у нас налічується майже 2 млн. 110 тис. Серед них понад 1,5 млн. українців (74,16%), близько 470 тис. росіян (22,2%), близько 12,5 тис. білорусів (0,59%). Тобто серед працюючих українців професіоналів 11,7%, серед росіян — 15,1% серед білорусів — 11,9%. Крім того, професіоналами є кожен двадцять третій працюючий молдаванин та румун, приблизно кожен десятий кримський татарин, болгарин, кожен п’ятнадцятий угорець, кожен восьмий поляк. Серед «інших» працюючих професіоналом є кожен сьомий. І без даних за 2001 р. неважко здогадатися, що в цій групі має бути вагомою присутність євреїв. Адже ще у 1989 р. їхня частка у науці та науковому обслуговуванні становила 3,8%, при тому, що вони становили 1% населення країни. Частка ж українців, зайнятих у цій сфері, була тоді 59,1%, росіян — 33,8%. Тепер, як бачимо, пропорції змінилися. Втім, порівняння двох переписів слід приймати із застереженням, оскільки приналежність до професії і зайнятість у певній сфері діяльності не тотожні між собою.

З двома групами професіоналів зустрічався кожен з нас. Це спеціалісти в галузі медицини та викладачі (ВНЗ, шкіл, технікумів, профтехучилищ). Професіоналів-медиків в Україні понад 235 тис. чол. На 95,7% це українці і росіяни (відповідно 72,6 і 23,1% від загальної кількості медиків). Підставляючи під укол медичної сестри якусь частину свого тіла, ми на 96% можемо бути впевнені, що це буде українка або росіянка. Так само породілля у 95% випадків зустрінеться з акушеркою або українкою (їх 80% серед людей цієї професії), або росіянкою (15%). До речі, всього в Україні 18,2 тис. акушерок. Молодь, не дайте цим чудовим людям дискваліфікуватися.

Схожа пропорція і серед 732 тис. викладачів, тобто тих, хто опікується не тілом нашим, а душею — 78% українців і 18,2% росіян.

Якщо викладачі змушують душу працювати і не лінуватися, то спасінням її зайняті близько 16 тис. служителів релігійних культів. Найбільшу їх частку складають українці — 83,3% проти непропорційно малої частки росіян — 9,8%. І це при тому, що православ’я є однією з основних карт в руках лідерів російського руху. Взагалі частки більшості національностей в складі релігійних служителів є більшими, ніж їхні частки в складі зайнятого населення. Приміром, частка молдаван серед усіх працюючих 0,67%, а серед служителів культу — 0,81%. В угорців відповідно 0,3 і 0,57%, у румунів — 0,3 і 0,9%, у поляків 0,27 і 1,8%. Винятком є білоруси (відповідно 0,6 і 0,5%, болгари — 0,46 і 0,27% і (тримайтеся) кримські татари — 0,38 і 0,19 (полум’яний привіт борцям із «загрозою ісламського фундаменталізму»).

Після професіоналів наступна за вагою з точки зору розвитку інтелектуального ресурсу країни є така соціальна група як фахівці. Їх у нас понад 2 млн. 300 тис. чоловік, у т.ч. 365 тис. службовців (рядових, а не тих, про кого йшлося на початку). Знову таки, вони складаються на 95% у першому випадку і на 96% у другому з українців і росіян.

Одна з найблагородніших професій — соціальний працівник. Ця професійна група на 83,3% складається з українців і на 13 % — з росіян. Серед інших тільки у поляків частка зайнятих серед усіх зайнятих в цій сфері дещо перевищує їхню частку серед усього зайнятого в Україні населення. За винятком болгар, у яких ці частки майже співпадають, у інших етнічних спільнот спостерігається зворотнє співвідношення.

Завітавши до закладів обслуговування і торгівлі, ми можемо бути впевнені, що з тих, хто нас там зустріне, майже 76% українців і майже 20% росіян. Звісно, якщо цей заклад не у місцях компактного проживання угорців, румунів чи болгар. Там середньоукраїнські показники «не працюють».

Одна з нових професій у сфері послуг — працівники, що здійснюють догляд за окремими особами. Таких в Україні вже понад 284 тис. чол., серед яких 80,7% українців і 15% росіян. А от співвідношення українців і росіян серед тих, хто нас стриже і зачісує, вже інше — 73,1 та 22,4%.

Кількість охоронників та охоронців в Україні сягнула відповідно 239,8 та 46,7 тис. чоловік, переважно молодих і здорових. Додайте сюди 189,2 тис. сторожів (знову таки на 95% українців і росіян). Або в Україні надміру багатств, або ми народ воруватий. Важко пояснити чому, але українці більше присутні серед охоронців (86,3 від усіх зайнятих цією роботою), нiж серед охоронників (відповідний показник 76%). У росіян співвідношення протилежне — 10,8 і 19,2%.

Коли люди не можуть заробити на виробництві (бо воно стоїть), то залишається заробляти торгівлею. І добре, якщо в магазині, а то здебільшого з лотків та на ринках. Тут росіяни виявляють більшу спритність, ніж українці. Серед 936,5 тис. зайнятих такою роботою їх 22,37%, а українців — 72,8%. Доволі дивно, адже більшість росіян живе на Сході і Півдні, тобто у регіонах, де, згідно з урядовою статистикою, відбувається нечуване піднесення виробництва.

А як представлені найбільші національності серед тих, хто має змогу працювати у виробництві матеріальних благ? Почнемо з виробників продуктів харчування. Кваліфікованих працівників сільського та лісового господарства, риборозведення та рибальства — 437 тис., з яких 83,7% українців та 9,1% росіян. Додайте до них 331 тис. низькокваліфікованих сільськогосподарських працівників, зайнятих ручними роботами (правда, тут частки українців і росіян трохи інші — 89 і 5% відповідно). Тепер складіть обидві цифри і постарайтеся не впасти: працюючих в особистому підсобному господарстві в Україні 1,6 млн. чол. Причому до власних городів потягнуло не тільки українців і росіян (їхні відповідні частки серед цієї категорії зайнятих 85,5 та 6%), а й майже усіх інших. З городу виживає кожен вісімнадцятий зайнятий білорус, кожен третій молдованин, кримський татарин та угорець, кожен одинадцятий болгарин, кожен другий румун, кожен дванадцятий поляк.

В Україні з’явилися фермери — аж 35 тис. чоловік. Серед українців один фермер припадає на 465 працюючих, серед росіян — на 1021, серед білорусів — на 909, серед молдован — на 209, серед кримських татар — на 331, серед болгар — на 109, серед угорців — на 132, серед румунів — на 901, серед поляків — на 657 чоловік активного населення. Багато це чи мало? Загалом вважається, що рівень зайнятості у сільському господарстві і науково-технічний рівень країни перебувають у зворотній залежності. За однієї умови: якщо аграрна технологія є складовою науково-технічного прогресу країни. Чого в Україні поки що не спостерігається, якщо співвіднести кількість кваліфікованих сільськогосподарських працівників з кількістю некваліфікованих і зайнятих у підсобних господарствах, де майже суцільно панує ручна праця.

Серед зайнятих у промисловості дві найбільш розповсюджені групи професій. По-перше, це так звані кваліфіковані працівники з інструментом — 2 млн. 67 тис. чоловік. З них 74,6% українців і 21,6% росіян. Слід відзначити, що росіяни хлопці ризикові: серед майже 58 тис. підземних гірників на них припадає 39,5% (на українців — 57,3%), але чомусь все менше люблять швидку їзду — серед 93,5 тис. водіїв їх лише 14,6%, в той час як українців — 81,3%.

Ще більш чисельна група професій (2,6 млн. чоловік) — це оператори та складальники устаткування та машин. Варто зазначити, що тільки в українців та болгар їхні частини у складі цих професій (відповідно 79,4 та 0,56 %) є більшими за їхні частки у складі всього зайнятого населення України. У білорусів та поляків ці співвідношення є однаковими. Навпаки, у росіян, молдаван, кримських татар, румунів та угорців співвідношення є негативними.

Лише наведені приклади розподілу національностей по професіях дозволяють говорити про приблизно однаковий рівень соціальної стратифікації етнічних спільнот. Дана обставина є винятково важливою з етнополітичної точки зору. В Україні відсутній грунт для взаємних соціальних претензій між національностями, оскільки вони здебільшого рівномірно представлені у трудових сферах, серед них немає явних соціальних лідерів і явних аутсайдерів. Невелика присутність росіян (звісно, і євреїв, які майже суцільно є міськими мешканцями) серед працівників-аграріїв певною мірою компенсується українцям більшими можливостями в приватизації землі, яка знову стає однією з найбільших цінностей — і не для держави, як колись, а для того, хто на ній працює. Недостатня присутність деяких національностей в центральних органах влади певною мірою компенсується їхньою присутністю в органах місцевого самоврядування. Тим не менше, зважаючи на особливе місце, яке займає доступ до влади у системі потреб етнічних спільнот, як і в системі їх уявлень про справедливу етнонаціональну політику, питання вдосконалення механізму залучення представників національних меншин до прийняття владних рішень, особливо якщо вони заторкують їхні безпосередні інтереси, досі не втрачає своєї актуальності.

Олександр МАЙБОРОДА, доктор історичних наук, зав. відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ