Чорнобиль: життя «до» і «після»

КОМПЛЕКСНІЙ ПРОБЛЕМІ — КОМПЛЕКСНЕ ВИРІШЕННЯ

— Хто, на вашу думку, має формувати державну політику щодо Зони ЧАЕС?

Сергій ПАРАШИН: — Профільне міністерство, тобто МінЧАЕС.

Ліна КОСТЕНКО: — Але потрібно, щоб розробили і реалізовували чітку концепцію — як це було за часів міністра Василя Дурдинця.

Сергій ПАРАШИН: — Така концепція вже розробляється. Принципово новим в ній буде, наприклад, елемент господарського використання. Коли з’являється діяльність — з’являються люди, починається відродження не тільки господарської, але й культурної сфери життя. Тому ми плануємо проводити активну господарську діяльність. Приміром, можна здійснювати переробку деревини, не вирубку, пов’язану з протипожежною безпекою, і не вирубку з метою вивезення, а саме переробку. Тривалий час цим ніхто в Чорнобильській зоні не займався. Цю деревину можна також спалювати, аби отримувати електричну енергію. Так заведено в усьому світі: оскільки процес нарощення біомаси йде постійно, її можна у разі потреби спалювати. Зараз ми знаходимося у пошуку інвестицій під цей проект.

Наступна запланована робота також дуже важлива — збирання і перезахоронення усіх видів відходів. Усім відомо, що таке чорнобильське звалище: споруди і стовпи, що покосилися, іржаві дроти. Треба, аби ця територія набула такого вигляду, якій вона мала сто років тому — не лише до мирного атому, але й взагалі до активної, але безладної радянської господарської діяльності. Адже багато радянських сіл і без Чорнобиля представляли, а деякі й досі представляють із себе дуже сумну картину. Бідність, розруха, низька культура супроводжували наше сільське господарство. Чорнобиль лише посилив ці явища... Тому культурний підйом і покращення добробуту населення — головні чинники подолання Чорнобильського синдрому. На жаль, поки що ми не достатньо багаті, аби подолати його.

— Чи існує комплексний підхід до вирішення проблем Чорнобиля?

Наталія БАРАНОВСЬКА: — Ні, саме тому ми досі не маємо результатів від роботи, яка нібито і проводиться. Вирішувати будь-яку проблему можна за двома принципами: від конкретного до загального або ж навпаки — від загального до конкретного. У випадку з Чорнобилем держава має розробити ідеальну модель вирішення проблем — комплексну модель. Вона має передбачати всі сторони «чорнобильської» проблематики: і зону, і саму станцію, і охорону здоров’я, і життя переселенців. Що ми бачимо зараз? Досі не створено алгоритму, за яким суспільство і чиновники мали б розв’язувати проблеми Чорнобиля. Протягом 20 років відбувається постійний пошук структури управління, яке б опікувалося цими проблемами: створювалися міністерства, розформовувалися міністерства, створювалися комітети, розформовувалися комітети, змінювалися директори ЧАЕС, змінювалися системи взаємостосунків в усіх задіяних у цьому питанні структурах... Однак суттєвих змін не бачимо. У мене взагалі є великі сумніви, що ці структури дійсно були націлені на вирішення нагальних проблем. Думаю, що відсутність результатів 20-річної роботи пов’язана саме з відсутністю алгоритму дій і системи управління, яка дійсно була би спрямована на вирішення існуючих проблем. Кожен нібито робив усе можливе. Принаймні таке складається враження, коли послухаєш тих, хто виступає на різноманітних конференціях, присвячених Чорнобилю. Що вони розповідають? Проблеми є, але все вирішується... Де ж у такому разі результат?

Ліна КОСТЕНКО: — Треба, аби хтось у вищих ешелонах влади координував цю роботу. У нас ці люди постійно змінюються. За 15 років — 15 урядів. Нема в нашій країні, на жаль, такого високопосадовця, якого б можна було б змусити звітувати, запитати про все, що було, і про все, що буде.

Була одна людина, яка протестувала проти закриття ЧАЕС. Це був тодішній генеральний директор станції Сергій Парашин. Я взагалі атомників не люблю, і ЧАЕС не люблю, і Парашина тоді не любила. Але дивилася на нього по телевізору (такого різкого, сердитого, навіть злого), і думала: знайшлася людина, яка бере на себе відповідальність, яка пливе проти течії! Його тоді зняли з посади.

Ми всі могли бачити закриття ЧАЕС в прямому ефірі по телебаченню: «Реактор к остановке готов!», «ключ повернут!», і заграли, і заспівали!... Один із відомих діячів навіть запропонував висунути Леоніда Кучму на отримання Нобелівської премії за закриття ЧАЕС. Ми були присутні при великому фарсі! Потім виявилося, що реактор і досі не виведений з експлуатації. Сьогодні українці вже навіть не знають, хто є директором на ЧАЕС.

Але досі варті уваги та поваги ті люди, які беруть відповідальність на себе. Тому не будемо чекати когось, хто, можливо, прийде і скоординує. Кожен із нас просто робитиме те, що він може зробити.

Проте люди повинні знати все, що відбувається в сфері атомної енергетики. Під час закриття ЧАЕС почався шалений ґвалт: мовляв, не можемо без енергії! Хмельницьку і Рівненську АЕС називали «компенсуючими потужностями». У цей же час Україна продавала енергію за кордон... Хмельницька і Рівненська станції добудовані. Хоча ніхто не вивчав, на яких ґрунтах збудовано Рівненську АЕС. Лунало повідомлення, що когось притягнуто за зловживання на Хмельницькій АЕС. Цю станцію інколи називають навіть сумнозвісною. Чому? Ніхто не знає. Суспільство знову нічого не знає. Нам потрібен чіткий моніторинг усього, що відбувається навколо цієї теми. Дивна ситуація склалася: минуло двадцять років, а ми згадуємо про Чорнобильську трагедію не тільки не розв’язавши старих проблем, а ще й із букетом нових.

Юрій САЄНКО: — Дійсно, повинен бути громадський контроль. Нещодавно я написав чергового листа до Президії Академії Наук. Я пишу їх щороку і щороку підіймаю в них одні й ті ж питання: не можна вирішувати проблему НЕ комплексно, не можна виконувати дослідження, хоча б у рамках НАН, НЕ комплексно. Потрібен певний один орган, який би все контролював, а наш уряд розпорошив цю проблему по різних міністерствах.

— Чи бере влада до уваги напрацювання вчених, їхні висновки і поради стосовно Чорнобиля?

Юрій САЄНКО: — Звичайно, результати наших досліджень впливають на дії влади. По-перше, ми змусили уряд переглянути проблему переселення. Стояло на черзі майже 130 тисяч людей, яких треба було переселити. Переселяли приблизно по тисячі людей на рік. Виходило, що вся процедура зайняла б 130 років... Ми переконали уряд зупинити переселення і почати відроджувати життя на цих територіях. Уряд разом із представництвом ООН в Україні дійсно розпочав реалізовувати програму відродження.

Наталія БАРАНОВСЬКА: — Я дуже рада за Юрія Івановича, що їх дослідження враховуються владою. Тому що, я знаю, є альтернативні бачення у фізиків, які не враховуються, є альтернативні бачення у медиків, які не враховуються. Ставлення державних установ до альтернативних точок зору загалом саме таке: ігнорувати, робити вигляд, що нічого не відбувається.

Ліна КОСТЕНКО: — Скажу дещо позитивне про діяльність влади. Зараз майже створений науковий центр по збереженню культурної спадщини від всіляких надзвичайних ситуацій. Тобто, щоб превентивно захищати, а не потім ходити по попелу. Ще один приклад: коли Президент їздив до Зони, то в одному з сіл зустрівся з дідом, який жив у будинку без електрики. Президент наказав провести електрику — і дійсно, через кілька днів прямо на деревах ми побачили величезний дріт. Але ж Президент не може дістатися до всіх неелектрифікованих хатинок...

ЗОНА ВІДРОДЖЕННЯ

— Як саме ви уявляєте собі відродження Зони?

Юрій САЄНКО: — А про яке саме відродження ми говоримо? Про відродження Першої Зони? Там проживало колись більше тисячі людей, тепер залишилося трошки менше чотирьохсот, і скоро не буде нікого. Тож, як можна говорити про соціальне відродження Першої Зони? Я думаю, що треба ставити питання про відродження всіх Зон!

Тепер про те, як саме ми собі його уявляємо. Насправді, найгіршим у цій ситуації є те, що відродження не уявляють собі самі чорнобильці. У 2003 третьому році я поставив мешканцям Зони питання — що їм потрібно для відродження? Чи розвиток промисловості, чи створення умов для розвитку бізнесу, чи вам потрібний дитячий садок, чи потрібна школа, чи потрібен газ? Уявіть собі, 60 відсотків не можуть відповісти на це питання. Питаю — чи згодні ви, надавати одне одному допомогу — відбудовувати хати, няньчити дітей, тощо? Знову здивування — ніхто не хоче. Це соціальна депресія!

І треба комусь виводити Чорнобиль із цієї депресії. Потрібні волонтери. До речі, зараз впроваджується програма — після спеціальної підготовки волонтери їдуть в Зону, аби «розбудити» в місцевих мешканцях енергію для відбудови свого життя. Приблизно 170 людей вже виїхали з такою метою до сільської місцевості Другої і Третьої Зони.

Ліна КОСТЕНКО: — Насправді в Зоні є дуже різні села. І поруч із тими, що вимирають, є такі, що квітнуть. Наприклад, чудесне село Листвин — там і дитячій садочок, і молодіжний центр, і музей, і взагалі прекрасні люди, які розбудовують громаду. Значить, можна жити так у Зоні! І тут же, зовсім поруч, є такі села, в які пройти не можна — таке болото, що хмиз треба стелити. І там, де вмерло життя, вже нічого не можна зробити... А є села ще не мертві, але вже й не живі. Ще кілька людей там залишилося, які хочуть жити. Просять мене — зробіть, щоб хоч двічі на тиждень ходив автобус до райцентру...

ЗАМОВЧАНИЙ ЕТНОЦИД

— Як ви гадаєте, чи готове суспільство прийняти правду про Чорнобиль? Чи не буде воно шоковане? Якими етапами має відбуватися оприлюднення цієї правди?

Ліна КОСТЕНКО: — Суспільство дуже різне. Бачила сьогодні двох представників суспільства, які стояли на ґанку і матюкалися так, що страшно було слухати, причому вважали, що просто «разговаривают», а не лаються. Це теж суспільство. Йдеться про деградацію — значна частина суспільства в нас деградована. І, до речі, в тих самих селах, які ми жаліємо, є як святі люди — просто світяться і працюють на цій забрудненій радіацією землі, а є люди, які п’ють. Нещодавно в селі Луб’янка чоловік вбив свою жінку сковорідкою... І це теж суспільство. Ми маємо вирішити, на кого будемо орієнтуватися.

Є люди, які нічого не розуміють, до яких можна не звертатися. А є люди, які мають поняття совісті, честі Батьківщини, які взагалі готові працювати! Є професіонали, і до них треба звертатися. Не можна зараз говорити загальні слова, треба кожному займатися конкретною роботою. Не вистачає відповідальності за минуле, сучасне й майбутнє людини. Я не вірю, що можна навести лад у Чорнобилі через все те, про що ми говорили...

Сергій ПАРАШИН: — Можливо, але складно.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Можна. У нас є рупор — газета «День»...

Ліна КОСТЕНКО: — Але на газету «День» не можна, як на совочок, змести все чорнобильське радіоактивне сміття, розкидане по всій Зоні. Не можна згребти і закопати... Суспільство піднімає шум із якогось конкретного питання, а потім галас стихає, все забувається. Так було з темою захоронення світових ядерних відходів в Україні.

Треба виховувати суспільство, відкривати людям очі. Колись сказала таку фразу: нарешті варто було б вивчити чорнобильську журналістику, усе, що писалося з перших днів чорнобильської трагедії. Газета «День» це надрукувала. Раптом приходить мені лист від студентів запорізького університету, які вирішили займатися чорнобильською журналістикою! От і маємо ми вже серед підростаючого покоління людей, які знають, про що йдеться, коли чують слово Чорнобиль. Це дуже важливо!

Ліна КОСТЕНКО: — Діагностувати і прогнозувати треба заздалегідь. Поки можна ще зарадити біді. Голодомор 1933 року лише через 60 років визнали геноцидом. Невже про етноцид, який стався по відношенню до поліщуків, заговорять лише через 50—60 років? Адже це дійсно етноцид. Наведу для прикладу одну картинку. У селі Латишичі, за Прип’яттю, наздоганяє мене зовсім ще не старий чоловік, і звертається з такими словами: «Я чув, що ви письменниця. Допоможіть! Зробіть щось! Щоб не пропав наш народ. Зрозумійте, ми українці. Але ми поліщуки!». Я вважаю, що це мені зробили соціальне замовлення. Етноцид — це ж не тільки, коли голодом заморять або дірочку від кулі в черепі зроблять. Це в першу чергу забуття, стирання свідомості у певного етносу. Зрозуміло, людей треба було врятувати, відселити, але якщо будемо об’єктивними, треба визнати таке відселення етноцидом. І давайте не будемо чекати 50 років, а визначимо, вирішимо, діагностуємо просто тут, просто зараз — це етноцид. Страшне слово, але так є. Тому що наше Полісся — Київщина, Волинь, Чернігівщина поплямлені...

«ЗАКАЧУВАННЯ» ОПТИМІЗМУ

— Як, на ваш погляд, суспільству треба жити з Чорнобилем далі? Як боротися з соціальним песимізмом у питаннях Чорнобиля?

Наталія БАРАНОВСЬКА: — Хочу підняти тему, яка досі не обговорювалася за цим столом. Якщо говорити про соціогуманітарні наслідки, почати треба з того, чому в аварії звинувачується персонал. Сам термін — персонал — він коректний? Адже за 11 років до аварії фізики попереджали про недосконалість реактора. Адже хлопці, які були чергові в ніч аварії, отримавши величезні дози радіації, загинули, будучи впевнені, що вони не зробили ніякої шкоди. Тай аналіз їхніх дій показував, що вони робили все по регламенту. Хтось вносив коректури в регламент, а винні хлопці? Тому, говорячи про гуманізм, треба говорити не лише про переселенців, самоселів та інших постраждалих. Починати з такої «дрібнички», як долі тих чотирьох хлопців, які померли і на яких повісили всю провину у тому, що сталося. Узагалі треба вилучити з обігу сам термін про вину персоналу. Тому що ті співробітники, які ліквідовували наслідки аварії, багато з них пожертвували своїм життям і багато з них отримали урядові нагороди, — вони теж персонал! І коли говориться про вину персоналу, ніби перекреслюються їхні заслуги.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — У цій темі є дуже істотним міжнародний аспект. І дійсно, всі нагальні проблеми, які сьогодні перед нами стоять, потребують активного обговорення. Зокрема — повне закриття станції, не перекриття рубильників, як це було в 2001 році.

Валерій СМОЛІЙ: — Чорнобиль з нами назавжди, і нам з ним жити. Хочемо ми цього чи не хочемо, він — елемент масової свідомості. Який вже передався наступному поколінню... Завдання в тому, щоб цей настрій пом’якшити, мінімізувати вплив Чорнобиля на свідомість. Політика держави повинна бути чесною, моральною, прозорою. І, що дуже важливо, економічно забезпеченою. Я переконаний в одному — хоч скільки б ми говорили про Зону, але доля Зони залежить в першу чергу від долі всієї України, від її благополуччя — економічного, політичного, всякого. Тільки за такої умови Зона буде піднята, реанімована. Крім, того, у цьому питанні має бути присутнім суспільний компонент. А суспільство, яке сьогодні розідране на шматки, не може забезпечити свій компонент у вирішенні цієї проблеми. Більше того скажу — якби не було б Чорнобильської зони, була б якась інша!

Юрій САЄНКО: — Ми тільки починаємо ліквідовувати наслідки саме соціальної катастрофи. Ліна Костенко говорить про етноцид. Я думаю, що це, можливо, навіть соціоцид відносно чорнобильської спільноти. І ми тільки починаємо ці наслідки ліквідовувати. Яка у нас мета? Нам треба людина — активна людина. А як її отримати, ніхто не говорить. Інститут соціології закликає: не треба вже страхатись і страхати одне одного! Треба шукати шанси, треба «закачувати» оптимізм одне в одного і в тих людей, які постраждали. «Закачувати» вітальність, життя! Треба, щоб постраждалі від чорнобильської катастрофи почали бачити своє майбутнє, майбутнє своєї сім’ї, своїх дітей, свого населеного пункту.

Сергій ПАРАШИН: — Саме слово Чорнобиль вже асоціюється з чимось чорним і страшним, воно поступово створило певний депресивний стан в суспільстві. Так, чорнобильська катастрофа має страшні медичні наслідки. Але постійне вбивання цього твердження в голови наших громадян робить ці наслідки ще в кілька разів жахливішими. Медики — це медики, а політики — це політики. І коли політики починають оперувати медичними термінами, і роблять заяви, що всі в нас помирають від раку, це викликає у людей значно більший жах, ніж реальні смерті, які далеко не завжди є. Чорнобиль — і смерть, Чорнобиль — і рак, саме тісне сплетіння цих понять призводить до депресії в суспільстві. А запас оптимізму, який від початку був присутній в суспільстві, постійно зменшується. Він не може бути невичерпним. Сьогодні треба поставити задачу підйому духу. Але політикам вигідніше експлуатувати образ смерті — тоді за них голосує більша кількість людей. Виходить замкнене коло, з якого нас можуть вивести лише соціологи — вони мають публікувати свої дослідження в пресі, доки ті не вийдуть на рівень парламенту і не стануть ввідними в парламенті. Тоді соціальний оптимізм почне заохочуватися, і люди будуть обирати оптимістичних лідерів.

Ліна КОСТЕНКО: Даруйте, але я не можу оптимістично дивитися на проблему Чорнобильської Зони, бо я реально бачила, що це. Але я розумію, що не можна просто лягти і вмерти, тим більше, що народжуються діти, і їм ще жити, а нам потрібні красиві люди і красива нація... Через те я вирішила поставити експеримент на собі: п’ю воду з криниць Зони і їм продукти з Зони. Поки ще в Луб’янці були люди, одна жінка мене питає: а ви з моєї криниці вип’єте? А як же, кажу, така вода гарна... Потім українська діаспора з Англії передала гуманітарну допомогу по всіх селах. Привозимо, англійський шофер упевнений, що тут без їхньої гуманітарки ніхто не виживе... І раптом в одному з сіл бачить накритий для нас шикарний стіл. Все є! Але пиріжки з ягодами з тих лісів, гриби з тих лісів, риба з тих вод... Що робити, їсти чи не їсти? Не діставати ж свій бутерброд! Так от, перед вами людина, яка з 1991 року їсть чорнобильські гриби і ягоди. Якщо пригощають, звісно.

Жарти-жартами, але зі словами не можна жартувати. Не можна називати речі так, як ми їх називаємо! Назвали Зона відчуження... і відчужили. І пропадай. А то хвора мати! Можна кинути її, а можна зробити все, щоб вона ще жила. Може, вона відчує, що потрібна нам, і видужає! Я зараз не тільки про те, що в так званій Зоні відчуження живуть чиїсь хворі матері. Я про те, що вся Зона — це хвора мати.

І, до речі, про Чорнобиль, сам Чорнобиль. Бідолашне місто — історичне, старовинне, красиве місто. Його обрис навіть нагадує Київ у мініатюрі... Вся ця катастрофа носить назву Чорнобиль, хоча від нього до станції 18 кілометрів. В Чорнобилі не найстрашніша радіація, просто його біда, що він так розташований... Чорнобиль пропав. Але я маю глибоке переконання — Чорнобиль можна було врятувати. Зустріла я там одну жінку. Вона, коли всі тікали з Чорнобиля, примудрилася залишитися і ще якийсь час там жила, досі вже вмерла. Так от, вона мені сказала: «Мій чоловік на фронті загинув, Родіну захищав! А я тут жила, і жити буду. Я тут Родіну захищаю!»...