Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Чорнобиль: життя «до» й «після»

20 квітня, 2006 - 00:00

Чорнобильська трагедія належить до тих подій, справжнє значення яких для нашої нації й для людства ми, можливо, ще тільки починаємо осягати, адже 20 років — занадто короткий строк, аби суспільство хоча б «у першому наближенні» усвідомило, як змінила ця катастрофа наше життя. Зрозуміло одне: проблеми гігантські. І крім суто технічних, із кожним роком на весь зріст постає колосальний комплекс питань соціогуманітарного характеру. Тут і доля сотень й сотень тисяч переселенців Зони, й вплив найзнаменитішої Зони на свідомість людей, і спроможність чиновників різного рівня належним чином виконувати свої обов'язки, й імперативна потреба зафіксувати цілий світ наших співгромадян, українців- поліщуків, нещадно поруйнований Чорнобилем...

Нарешті, хіба вже осмислена роль цієї планетарної катастрофи для національної української історії?

Питання, питання... «День», ясно розуміючи, що лише спільними зусиллями спеціалістів із суто технологічних проблем ЧАЕС, учених-гуманітаріїв та кращих представників вітчизняної творчої інтелігенції можна, принаймні, спробувати відшукати шляхи їхнього вирішення, запросив на круглий стіл представницьку команду експертів з усього кола чорнобильських проблем.

Серед них — гордість сучасної української літератури, письменниця, постійна учасниця історико-етнографічних експедицій у «зону відчуження» Ліна КОСТЕНКО, директор Інституту історії України НАН України академік Валерій СМОЛІЙ, заступник директора цього інституту, професор, доктор історичних наук Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, начальник Зони відчуження, колишній директор ЧАЕС Сергій ПАРАШИН, науковець Інституту історії України НАН України Наталія БАРАНОВСЬКА, керівник групи соціологічних досліджень постчорнобильської України Юрій САЄНКО.

Розмова, як побачить читач, видалася більше ніж непроста. Але Чорнобиль, очевидно, — це не та тема, де можна допускати «пригладжену» напівправду, яка, зазвичай, є неодмінним супутником розмитості соціальної та особистої етичної позиції.

ЧОРНОБИЛЬ ЯК АГОНІЯ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ

— Від дня Чорнобильської трагедії минуло вже 20 років. На вашу думку, чи відклалися за ці роки у свідомості українців наслідки Чорнобиля й сама суть цього явища?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Я сказав би, що це відклалося у свідомості всього світу. Якщо ж замислитись над тим, яке місце відведене Чорнобилю в новітній українській історії ХХ століття (а я хотів би «вписати» Чорнобиль якраз у цей контекст, бо займаюсь саме проблемами новітньої історії), то можна сказати наступне. Ця катастрофа — то закономірний кінець усіх тих нещасть і трагедій, котрі обрушилися на український народ, починаючи ще з 1914 року.

Справді, 1914 року українці раптом опинились «по обидві боки барикад», з обох боків лінії фронту в той час, коли війна, як жахливий каток, знищувала все живе на нашій землі. Це була перша українська трагедія ХХ століття — Перша світова війна. А далі наші національні трагедії немов «ішли по наростаючій» — голод 1921 року; Голодомор 1932 — 1933 років, небачена в історії людства Друга світова війна, доля якої великою мірою вирішувалась і в боях на території України, ще один, післявоєнний голод, депортації... І все це закінчується, власне кажучи, Чорнобилем. Згадаймо: 1986 рік — початок не просто лібералізації того режиму, який існував у СРСР, починаючи з 1917 року, — це вже агонія цього режиму.

І мені здається, цілком мала рацію Ребекка Хармс (депутат Європарламенту від партії «зелених»), коли відзначала, що, на її думку, «колапс Радянського Союзу був частково пов'язаний і з аварією на Чорнобильській АЕС». Пані Хармс не є фахівцем із радянської історії, її твердження, певною мірою, інтуїтивні, але ми можемо стверджувати — це сказано абсолютно точно. Слід, зокрема, враховувати, що саме після Чорнобильської аварії в загальносоюзному бюджеті утворилася гігантська, вражаюча за розмірами «дірка» — 100 мільярдів рублів! Є така цікава книга московського історика-архівіста Р. Піхоя «Радянський Союз. Історія влади. 1945 — 1991 роки», в якій наводяться справді цінні протоколи засідань Політбюро ЦК КПРС 1986, 1987 і наступних років, присвячені саме чорнобильській проблематиці. І з цих документів дуже ясно простежується те, про що я говорив. Тобто ми можемо зробити висновок, що Чорнобиль (навіть з погляду суто фінансового) — це один із тих моментів, які змусили Михайла Горбачова, після початкових спроб реформ 1985 — 1987 років, піти на справді глибокі, якісні перетворення в суспільстві, в першу чергу, на конституційну реформу, яка, по суті, стала ні чим іншим, як відокремленням партії від держави. Іншими словами, бюрократична перебудова почала вже переростати в революційний сплеск! І період 1990 — 1991 років — це вже революція, розпад старої системи. Ось у чому значення Чорнобиля.

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СИНДРОМ: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

— Нещастя України, які беруть початок 1914 року, закінчилися Чорнобилем чи, можливо, в 1986 році ми вступили в фазу абсолютно інших труднощів?

Валерій СМОЛІЙ: — Відверто кажучи, тут важко щось категорично й однозначно стверджувати. Очевидно, такою вже є сама логіка нашої історії — й зараз над українцями тяжіють наслідки всіх голодоморів, репресій, депортацій... Але мене, зізнаюся, хвилює зараз не це. Погляньмо: коли ми повертаємося до проблем Чорнобиля? У п'яту річницю, десяту, зараз — уже 20 років трагедії, у зв'язку з цим, звичайно, підвищена увага... Але ж після 26 квітня, я передбачаю, проблема ця знову відійде на «перефірію уваги». Ось це мене найбільше бентежить.

— Може, така «вибіркова пам'ять» і пояснює значною мірою, чому в нас настільки трагічна історія?

Валерій СМОЛІЙ: — Звичайно ж. І головне — хочемо ми чи ні — Чорнобиль уже раз і назавжди ввійшов у наше життя, нашу свідомість, адже вже тим, хто народився в рік трагедії, — 20, це цілком дорослі люди... І вони виросли з «чорнобильським синдромом» у душі. Ми із Сергієм Парашиним (він, упевнений, підтримує мене) хотіли б змінити суть бачення цілого комплексу чорнобильських проблем. Пригадую, 15 років тому, 1991 року ми в самому Чорнобилі (!) проводили наукову конференцію. Для чого ми це робили? Аби донести до свідомості людей дуже просту й важливу істину: життя триває!

— Ви згадали «синдром Чорнобиля». А що це, власне, таке?

Валерій СМОЛІЙ: — Це панічний страх перед Чорнобилем, причому цей страх глибоко вкорінений у підсвідомість і дуже часто невмотивований, незалежно від того, яким саме є рівень радіації в дійсності, наскільки реально забруднені вода, повітря, продукти. Цей синдром притаманний українцям у різних регіонах — у Центрі, на Заході та Півночі. Люди зростають із цим синдромом, і він залишиться, очевидно, вже назавжди.

Ліна КОСТЕНКО: — Уявіть собі, що є люди, які не мають цього синдрому, цього невмотивованого страху. Ті, хто працює в нашій експедиції, його позбавлені. Немає — й усе. Люди просто працюють без страху.

Валерій СМОЛІЙ: — Я в цьому не сумніваюсь, але ж мова не про це. Йдеться про суспільну свідомість.

Наталія БАРАНОВСЬКА: — Мені, правду кажучи, хотілося б поговорити не так про синдром Чорнобиля, як про інше важливе явище. Мені здається, зараз (і не тільки в нас в Україні, але й узагалі у світі) суспільство поділилося на тих, хто був дотичний до проблем Чорнобиля, тих, хто відчув на собі, на своїх дітях цю трагедію, — й решту. Решті всі чорнобильські проблеми абсолютно байдужі, вони нічого про цей біль не бажають знати. Таких людей, на жаль, більш ніж вистачає й у нас, і за кордоном...

Тепер щодо синдрому й страху. 1999 року я приїхала в Чорнобиль працювати в архівах. І мене поселили в гуртожитку саме в тій кімнаті, де переді мною тиждень жила Ліна Василівна Костенко. Тоді мене вразила думка: а вона ж абсолютно не боїться! А я зізнаюсь: коли я вперше їхала — було справді страшно, дуже страшно. Коли повертає дорога, з'являється цей чорний, страшний чорнобильський силует — починає раптом тіпатися серце... Проте згодом я зрозуміла: скільки ж людей пройшло через оцю Зону, працювало там стільки часу! А що ж я?

— Як, на вашу думку, «синдром Чорнобиля» характеризує наше суспільство, особливо якщо брати до уваги соціогуманітарні аспекти проблеми?

Сергій ПАРАШИН: — Скажу прямо: я у своїй роботі (й тоді, коли був директором ЧАЕС, і зараз) із поняттям «синдром Чорнобиля» просто не стикався. Професіоналам немає коли піддаватися впливу цього синдрому — вони, передусім, роблять свою справу, й роблять її в Чорнобилі якісно й надійно. А ось коли ці професіонали виїжджають за межі Зони, вони зустрічаються з чорнобильським синдромом, перш за все, на побутовому рівні. У кожного, очевидно, в голові підсвідомо існує свій «образ» радіації, проте коли людина «викидається» ходом подій зі звичайного життя (раптовий панічний шквал чуток або людина наближається до магічної Зони) — тоді цей «образ» вистрибує й цілком опановує увагу.

На мою думку, тут ми маємо справу із суто психологічним, почасти соціальним явищем (не медичним): підсвідомий страх часто реально призводить до різного роду серйозних захворювань. Але, повірте моєму 20-річному досвіду, справжні професіонали не помирають!

І ще хотів би вас поінформувати: зараз на станції рівень доз радіації, котрі отримує обслуговуючий персонал, становить 10% від допустимого. А ця допустима норма, у свою чергу, нині в два з половиною рази менша ніж та, яка існувала 20 років тому. Усе це просто не йде в жодні порівняння з тими дозами, які отримували люди на атомних станціях кілька десятиліть тому. Причому й тоді люди жили, працювали й відчували себе щасливими. Отже, справа, реально, зовсім не в радіації. Я, особисто, наприклад, вважаю, що малі дози радіації корисні для здоров'я, звичайно, великі дози — то абсолютно інша справа. Я переконаний, якщо подолати цей підсвідомий страх, то «синдром Чорнобиля» зникне. Це дуже важливе державне завдання, саме державне. Проблема тут, вочевидь, у тому, що вже багато років наші органи влади працюють інтуїтивно, спираючись на побутові уявлення про Чорнобиль, а не на думку фахівців.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ЛЮДИНИ

— Що зараз залишається найважливішою проблемою, яка стримує подолання наслідків катастрофи?

Юрій САЄНКО: — Наш соціологічний моніторинг, який ми проводимо регулярно з 1994 року, свідчить, що в суспільстві знижується рівень страху перед можливою повторною аварією на ЧАЕС, знижується й рівень побоювань утрати здоров'я внаслідок катастрофи. Якщо говорити в цілому по Україні, він упав із 70% до 35%.

На мою думку, головна проблема полягає в іншому. Річ у тім, що попри успішну мінімізацію суто технічних наслідків аварії (зараз це можна стверджувати), соціальні наслідки, навпаки, катастрофічно зростають. Це викликає особливу тривогу. Відверто кажучи, мене дивує те, що світова і українська спільноти оцінюють часто-густо аварію за радянським стандартом: фокус уваги зосереджується на техніці, умовно кажучи, на машинах, на коштах, але не на людях. Так само й за радянських часів зазвичай бадьоро рапортували, скільки споруджено заводів, фабрик тощо, а про людину не говорили. Ми дуже мало говоримо про те, що ж відбувається із соціумом після цієї катастрофи, а соціум деградує. Бо там, у Зоні, зупинене життя — і економічне, й соціальне, й культурне, тільки зараз ми почали говорити про його відновлення. Тому ліквідація соціальних наслідків аварії, тобто реабілітація людини як соціальної істоти, соціальної особистості ще тільки починається.

Ще один важливий аспект, який ми в жодному разі не маємо права ігнорувати, — це зникнення у свідомості постраждалих категорії майбутнього. Занадто багато людей серед них уважають так: у нас майбутнього немає — ні в нас, ні в наших дітей. І, між іншим, це певною мірою збігається з настроями в масштабах цілої держави! Чим ми в соціумі здебільшого займаємося? Ми вирішуємо проблеми минулого, й Чорнобиль — теж колосальна проблема з минулого. Але ж здорове суспільство живе задля майбутнього...

ОПТИМІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ

— Напевно, держава має створити атмосферу оптимізму?

Ліна КОСТЕНКО: — З оптимізмом — складніше. Але хочу сказати, хоч мене, я знаю, скоро назвуть «народницею» (це — неправда), й усе ж таки це моя радість — бути причетною до тих людей, яких я зустріла там, у Чорнобилі; це справді велике щастя. І знаєте, де я там знайшла майбутнє своєї нації? На цвинтарях... Мертві села, живі цвинтарі... У селі Лопачичi в пам'яті відклалась така картина: поминальні дні, кладовище; круки сидять на соснах; молоді люди з дітьми (багато, багато дітей) поблизу рідних могил; їхні діти прекрасною українською мовою розповідають, як вони люблять Батьківщину — а вони її втратили...

Коли люди втрачають свою малу Батьківщину, вони починають тямити, що таке взагалі Батьківщина. Воістину, то — неймовірна земля. Навіть якщо ти від природи песиміст (а я песиміст, трагізм української історії мені просто нерв «придавив», більше того — я зареклася писати історичні романи у віршах, надто після «Берестечка»), навіть якщо так, то в Чорнобилі все стає іншим. Ці дорогі для мене документальні речі про Зону (й зроблені в Зоні) — отам оптимізм! Розумієте, пишеш трагічну річ, а людина усміхнеться — це й є вражаюче перетворення...

— І все ж таки як бути суспільству із сумнозвісною Зоною відчуження? Як нею розпорядитися? Що могла б запропонувати влада тим людям, які пройшли через трагедію переселення?

Наталія БАРАНОВСЬКА: Хотілося б, аби, принаймні, були зафіксовані й збережені, а згодом видані унікальні матеріали експедиції Ліни Василівни.

Ліна КОСТЕНКО: А хто сказав, що вони не видаються? Уже видано чотири томи мови одного села Машиве (на кордоні з Білорусією); скоро буде п'ятий том. Машиве — ця крайня північна точка Зони. Хочу поділитися з вами деякими враженнями. Це відносно не пошкоджене село, багато вікон залишились цілими. А на магістральній дорозі поблизу села стоїть покажчик, на ньому домальовано стрілочку й написано: «Ми поїхали» (це, мабуть, написав хтось з переселенців останньої миті). І через цю стрілочку переповзає гадюка...

Наталія БАРАНОВСЬКА: Колись була відома серія книг «Історія міст і сіл УРСР». І у мене давно зародилась ідея: а що як видати аналогічну серію «Історія міст і сіл Зони відчуження Чорнобильської АЕС»?!

ЗОНА — СПРАВЖНЯ «УКРАЇНА INCOGNITA»

Ліна КОСТЕНКО: Я абсолютно підтримую цю ідею. І хочу ще сказати: Ларисо Олексіївно, у вас є прекрасні книжки, перша серед них — «Україна Incognita». Проте є ще одна, страшна й трагічна Україна іncognita — це територія навколо Зони відчуження Чорнобильської АЕС. Хто знає історію Зони та її стан тепер — той знає, що там уже давно з'явились свої сталкери (пам'ятаєте фільм Андрія Тарковського? Ось як він актуалізувався! А колись люди виходили з кінозалу під час показу цієї стрічки — нецікаво було...).

Між іншим, майже всі чомусь вважають, що Зона — це 30 кілометрів навколо станції. А далі вона закінчується. Це не зовсім так. Поза межами тієї Зони залишається безліч містечок, селищ і сіл. Наведу один лише приклад: Поліське на півночі Київщини — рівень забруднення там ніяк не нижчий, ніж у Прип'яті, а хто про це знає? Я згадую ці страшні, спалені села, які бачиш, коли виїздиш із Зони (до речі, міліцейський контроль там практично відсутній)...

І ще одна картина: у мирний час, у серці мирної держави, біля Овруча — три контрольно-пропускних пункти, ретельна перевірка документів. А далі — поворот на мертві села... Я питаю в солдатів: «Хлопці, а чому ви так суворо перевіряєте, це ж усе ж таки не Чорнобильська Зона? Відповідають: «Ви знаєте, тут, поблизу Овруча, є села, де значно більше радіації, ніж у Зоні». До речі, хотіла вас запитати, Сергію Костянтиновичу, в самому Чорнобилі хіба така вже висока радіація?

«ДЕПОРТАЦІЯ ПРОБЛЕМИ»

Сергій ПАРАШИН: Справа не в радіації. Справа в занедбаності.

Ліна КОСТЕНКО: Як же можна було так занедбати! Це ж типовий підхід радянської влади, який можна назвати депортацією проблеми. І за цією ж самою схемою, використовуючи той же самий підхід, «депортували» українців-поліщуків, корінних мешканців чорнобильських місць, депортували цілий етнос.

Валерій СМОЛІЙ: Ліно Василівно, то що ж ви пропонуєте? Ви вважаєте, що їх не треба було переселяти?

Сергій ПАРАШИН: Безперечно, треба було переселяти, але...

Ліна КОСТЕНКО: Про це «але» зобов'язані були думати ще тоді урядовці, які за щось-таки відповідали. Коли 1979 року в Штатах вибухнула АЕС у Тримайл-Айленді, я саме тоді декілька місяців жила дуже близько від цієї станції, проте навіть не знала, що в них така біда.

— Чорнобиль чітко зафіксував крах радянської системи, він виявив, у чому СРСР був і сильний, і слабкий. А про що свідчить політика з подолання наслідків аварії в незалежній Україні?

Сергій ПАРАШИН: Свідчить про те, що ми поки не розв'язали величезної кількості проблем. Це й технологічні проблеми (станція закрита, але не виведена з експлуатації!), й пов'язані з цим проблеми фінансування, й медичні аспекти, й соціальні... Тут Ліна Василівна багато та вражаюче розповідала про покинуті села. І головна проблема — немає доброго господаря!

Ліна КОСТЕНКО: Хочу повернутись до проблеми переселення. Безумовно, людей треба було переселяти, але хіба можна було так робити, як вчинили з поліщуками: їх просто брали й закидали куди завгодно, навіть на Кіровоградщину, а там — свої відомі проблеми...

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: Крім того, дається взнаки оця застаріла звичка «підступатись» до гострих проблем винятково лише перед ювілеями, а потім на 5 — 10 років геть про них забувати. Тут украй необхідна історико-просвітницька робота, й від газети «День» тут багато що залежить: ваші книги шанують, читають...

— Тобто йдеться про «розриви пам'яті». І як виглядає Чорнобиль і наше сприйняття цієї трагедії в такому контексті?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: Чорнобиль — це не тільки історія, це наше життя. Усвідомлюємо ми це чи ні, бажаємо цього чи ні, але він даватиметься взнаки й через 400 років. Треба віддавати собі звіт у цьому.


Закiнчення у наступному номерi

Лариса ІВШИНА, Сергій СОЛОДКИЙ, Ігор СЮНДЮКОВ, Надія ТИСЯЧНА, Вікторія ГЕРАСИМЧУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments