Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Де ж наш дім, мамо?

(Спогади біля могильної огорожі)
29 квітня, 2011 - 00:00
РЯДОВА МАРГАРИТА БАБИНЕЦЬ

Солов’ї в Америці не живуть.

                                      Факт

Хіба ревуть воли,
                           як ясла повні?
Краще впасти, як скеля,
ніж обсипатися,
                           як піщаний берег.
                                     Русинські прислів’я

Сам Бабинець уже поносився, вийшов із гідних років.

Слабкий здоров’ям, він жалівся, що не може взяти зброю й піти воювати за свою Русинію, за своє Доробратово на ній; і те, що хотів, але не міг уже зробити батько, здійснила Маргарита, донька, чи не перша військова американська льотчиця, одна з тих, хто під час Другої світової війни зорганізувала в жіночий авіаполк якомога більше вихідців із Європи, молодих слов’янок: чи не в кожної в роду хтось таки страждав від німецького ярма...

Славне дівча, ти зійшла на літак, немов на п’єдестал.

У пілотці, в ременях. За плечима парашут. Прощально підняла та скинула ладну, оголену по лікоть руку — рукав гімнастерки засуканий.

Останній погляд, остання в смутку посмішка.

Прощавай, земле, що вигодувала мене! Прощавай, кажу. Не до побачення...

Славне дівча, що ж підняло тебе на чужому крилі в чуже небо?

Вирушаючи на завдання, ти з чужого неба судомно впивалася поглядом у пристебнуті до землі чужі села, подумки запитувала: «Де ж наш дім, мамо?» Ловила себе на тому, що чула свій тужливий голос, що кликав маму, братика:

— Ма-а-мо-о... Іваночко... Зовсім скоро побачимось у вас... Дуже скоро... Інакше на що я тут? Інакше до чого все це?

Неквапом, тривожно озиралася довкола.

Погляд спотикався об тіла бомб, рвався; замружившись, обережно, неначе боячись потривожити їх поглядом, відверталася від них.

Ти везла бомби, летіла бити ворога й до сліз боялася цих бомб.

Ти намагалася не дивитися на них і з хворобливим жаром, несамовито цілила очима в той бік, де було Доробратово.

Ти не вимовляла його імені, у тебе виходило своє: «Добробратово. Добрі Брати, Добре Братерство».

Там, у Добробратові — до нього стільки сотень кілометрів! — були мама, Ганна Петрівна, Іваночко, найстарша із сестер Марія, яку ти так жодного разу й не бачила, а по той бік води залишилися ти, батько, сестри Ганна, Софія.

Півродини там, у Штатах, півродини тут, у карпатському Добробратові.

Злидні, злидні крутили людьми, як біс дорогою...

Ти не знала, яке воно, Добробратово. Не знала, яка вона, земля батьків...

Ти народилася у Штатах, а Батьківщиною своєю вважала Добробратово, звідки походить усе ваше коріння.

Одружившись, батько поїхав заробити на землю. Було це перед Першою світовою війною. Щось разів зо два приїжджав, прикупив землиці.

— Тепер би ще заробити на добрий дім...

Дім був тоді у ваших не те що зараз — низенький, навалився на один бік, і твоя мати поскаржилася мені:

— Такий низенький, що я не могла витягнутися на повний зріст. Тому я теперечки крива...

На моє запитання про вік вона жваво вимахнула мені назустріч руку із просторо розчепіреними чотирма пальцями:

— О, я багачка! Ще чотири — і всі сто будуть мої!

Бачиш, майже вп’ятеро мати пережила тебе...

...Ось уже видали заміж Марію, старшу. А на дім батько так і не спромігся грошима за повний десяток років.

Тільки на дорогу наберіг.

Покликав до себе маму, сестричок Ганну, Софію. І рушили вони, приїхали.

Батько, який повторював, що однією рукою не вхопиш дві сороки, розрахував... Якби жили всі разом, швидше, хуткіше зберемо, швидше повернемося; виведемо, облаштуємо свій дім та й заживемо по-людськи.

А доля кинула карти по-своєму. Вік прожити не дощ годину перестояти.

Народилася ти. За три зими прибавка в сімействі. Іван.

Який там дім!

Більшали, підростали діти, разом із дітьми підростала й тривога за них.

У ближніх школах усе англійською. З російською (автор пояснив, що тут і далі має на увазі «русинську», але в англійській немає різниці між російською і русинською, та й у розумінні американців теж. — Ред.) не підходь. Чому?

Разом з іншими членами Російського товариства попхався батько до уряду свого штату по дозвіл.

Але ж ні. Усе залишили, як і раніше.

Що ж буде з дітьми? Ким вони виростуть? Що виросте в дітях російського, якщо навіть мови своєї рідної у школі не вивчають?

Вихід один — їхати додому.

А на що? На які гроші?

Змирився батько з цим клопотом, повів доньок до школи.

— Господь із вами, йдіть... Там штовхач борошно покаже. Ідіть, тільки англійської щоб я не чув удома!

І англійської ніколи не чули вдома, розмовляли русинською.

Готували уроки пошепки, потихеньку; а відстрілявши вчителеві уроки, робили коротку перерву, після чого вже сам батько приймався школити. Малограмотний сам, навчав писати, читати русинською...

Дістав десь купу руських підручників, безліч різних інших книжок, навчав, прихиляв дітвору до рідного слова.

— Не забувайте, — казав, — ви тут у гостях. А гість — невільник: що подадуть, те й жуй. Не забувайте й те, що ви тут лише чорна кістка, робоча сила... Чужа земля не гріє, що там... Батьківщина ваша, дім ваш — під Карпатами... Русинія... Русинія... На карті не знайдеш такої країни. Але вона живе в кожному русині. Вірю, прийде свята година, і на карті постане така країна — Русинія... Ви маєте жити тільки в себе вдома!

І багато розповідав про Карпати, про русинів.

Одного разу в школі був вечір.

Діти співали, танцювали, розповідали англійські віршики.

А ти розповіла свій:

Я Русин був, єсмь і буду,
Я народився Русином.
Чесний рід мій не забуду,
Залишусь його сином...

Оплески були від усіх, хоча ніхто не знав руської.

Удома Іванко — ти брала його з собою на вечір — розписав цей випадок.

Батько взяв тебе на руки, цілував і плакав.

— Отак, доню, й учися... З дітей люди ростуть... Ти в мене ще прогримиш на весь світ!

Ти не розуміла, навіщо це тобі треба гриміти, коли тобі до смерточки хочеться літати, і журилася, що ти не хлопчисько й ніколи не зможеш піти вчитися на льотчицю.

У той час Софія вже перебралася жити до одного поляка мільйонера.

Софія була акушеркою. У лікарні, де служила Софія, не перший рік мучилася одна неродиця.

Біда в сто коней їздила до неї. Тільки зав’яжеться чоловічок — викидень. Після п’ятого викидня, після п’ятого такого лиха чоловік тієї нещасної зібрав акушерок.

— Сім’я без дітей, що сітка без риби, — скаржився на збиток. — Золоті панночки, хто охоронить життя моїй дитині — королівська премія за мною. Плачу, коли дитина наживе шість місяців!

І день і ніч Софія весь час сиділа при породіллі й на годину не залишала її.

Нарешті благополучно з’явився хлопчик.

На Софіїну премію мама й Іваночко поїхали в Доробратово.

— А за рік-два, — пригортав маслакуватими руками за плечі заплаканих доньок, утішав їх і самого себе батько, — повернемося додому й ми. Либонь, гріш круглий, розкатиться... Випряжемося, дасть Господь, і ми зі злиднів...

Але невдовзі вибухнула війна.

Не те що виїхати, хоч і нема на що, — увірвалося навіть листування між ними...

А Софія все вільно жила в мільйонщика вдома. Там чекали ще на одного спадкоємця.

У день закінчення школи ти зайшла до сестри.

— Невже на те, щоб мити посуд, спочатку треба закінчити школу неодмінно з відзнакою? — ніби сама себе тихо запитала ти й заплакала вголос: ніколи, ніколи не бути тобі в університеті, де спала й бачила себе. Дорога вилилася зовсім інша. На ресторанну кухню.

За стіною наставив вухо хазяїн. Ясно розчув твій плач, увійшов.

— Софі! Чому плаче Маргарет? — господар трохи розмовляв російською.

Ти й скажи йому, що хотіла далі вчитися, але не можеш. Батькові, який гарував на шахті по дві зміни, нічим було платити за навчання.

— О! — вигукнув хазяїн. — Нога ногу, а людина людину підпирає. Я допоможу тобі домогтися до високої освіти. Ти будеш вчитися. Я удочерю тебе!

Ти не погодилася на удочеріння.

— Добре. Тоді я нотаріально зроблю так, що всі витрати на навчання оплачую я. Твоя прекрасна Софі — вона в мене на пошані — врятувала мені спадкоємця й хіба після цього я маю право не допомогти тобі?

Ти любила велосипед, біг, плавання, теніс... Була неабиякою розумницею. Кругла відмінниця. З одного прочитання запам’ятовувала напам’ять будь-який вірш. Досконало знала чотири мови. За рік проходила по два університетських курси. Була веселого духу.

В університеті не могли не помітити твоєї рідкісної обдарованості, а тому наприкінці навчання тебе запросили з усіма почестями до високоповажних урядових палат штату.

— Чому дотепер не відкрито Другий фронт? — придушено виплеснула свій біль поважній особі. — Може, комусь і байдуже, чи відкриють Другий фронт, чи ні. Та мені не байдуже. Там, в окупації, у мене півродини. Моє місце зараз там. І тільки там! Я хотіла б вирушити туди бомбардувальницею. Та щоб не одна... Один кілок тину не утримає.

— Похвально! Вогонь вогнем гаситься. Запам’ятайте час цей, — поважна особа значуще вказала на стінний годинник, що по-старечому хрипів, сухо потріскував. — П’ятнадцята двадцять. Із цієї миті ви... Хваткий, широкий розум, природний організаторський дар, знання безлічі мов... Півродини — там... То кому ж, як не вам, узятися за створення жіночого повітряного флоту? Бачить Бог, за вами підуть. Особливо ті підуть, чий родовід тягнеться-біжить звідти... Ви згодні?

Давноочікувана дитяча мрія твоя наливалася явою, єдиним сенсом, заради чого й варто було жити: військова льотчиця не так уже й мало може допомогти своїм у далекому русинському селі. Та коли не одна... Цілий полк якщо?

— Дівчата! Йдіть до нас в авіацію! — закликала ти з газет, із листівок, по радіо. Щодня рівно о п’ятнадцятій двадцять розпочинався твій власний, тобі особисто відведений ефірний час. — Дівчата, жінки! Ви можете прискорити перемогу над фашизмом. Ви можете досягти того, щоб солдати повернулися живими. І може, один із них виявиться тим самим, за кого ви молилися, кого ви чекали... Нарешті відкрито Другий фронт! У цю вирішальну добу станьте, жінки Америки, поруч зі своїми чоловіками, поруч зі своїми коханими. Війна не може чекати...

Твій заклик першими почули українки і росіянки, полячки й чешки, словачки й сербки.

Ти піднімала інших, разом із ними навчалася літати, вчилася бити проклятого чорного ворога.

— Ма-а-мо-о... Іваночко... Скоро вже...

Відкривався люк.

Бомби, як цвяхи, сипалися стійма.

Бомби здавалися тобі цвяхами, які внизу, на землі, зі стогоном надійно забивалися в ясно вже окреслену труну війни.

Тобі так і кортіло махнути на всі строгості війни і хоча б на хвилинку та й гайнути в Добробратово. Це ж так близько!

Але війна є війна, ані на йоту не відступала ти від курсу.

І лише одного разу...

У бою загорівся твій «Бостон». Соколиком ти називала його. І вже палаючим соколиком протаранила-таки літак, що підбив тебе.

«Усе... Тепер можна йти», — і викружила проти вітру.

Думала, вітер зіб’є полум’я? Допоможе тобі?

Адже вітер ішов з добробратовської сторони...

Вітер в обличчя йшов із рідної сторони... з маминої сторони...

А полум’я не вгамовувалося. Чорний слід клубився, гнався за тобою.

А земля батьків напливала дедалі ближче й ширше...

Русинія...

Поспішала ти до неї до самої останньої миті, допоки вибух у повітрі не обрубав чорну мотузку.

Славне дівча, яке згоріло в рідному воєнному небі, назад, за океан, повернули тебе, командира полку, героїнею.

Нагородили особливою іменною медаллю: «Світлої пам’яті Маргарити Бабинець, вірної доньки США».

Не оминув тебе увагою президент Франклін Рузвельт:

«На згадку про рядову Маргариту Бабинець, армійський серійний номер А-312631, яка загинула під час несення служби в Американській зоні 27 липня 1944 року.

Вона стоїть в незламному ряду непохитних патріотів, які дерзновенно загинули заради того, щоб Свобода жила, міцніла й примножувала свої щедроти.

Свобода жива й тому жива Вона, оскільки продовжують жити справи й досягнення більшості людей».

PRESIDENT OF THE UNITED STATES OF AMERICA

Цвинтар у пенсільванському містечку Юніон-Сіті.

На твоїй меморіальній плиті викарбувані твої дати:

26 лютого 1923 — 27 липня 1944.

І в жалобі схилився над тобою американський прапор.

Поруч із твоєю могилою могила батька.

Не хотів залишати тебе одну в чужій землі й заповів поховати його поруч із тобою.

Півродини в Америці, півродини в Доробратові...

За довгими роками не загубився, не пропав твій подвиг у небі, яке взяло всю тебе без залишку, не загубилося широке життя твоє земне.

Вас із батьком не забули ваші.

Приїжджала до вас мама, Ганна Петрівна.

Провідала...

Посадила на ваших курганчиках по калині...

ПРО АВТОРА

Анатолій Никифорович САНЖАРОВСЬКИЙ — член Спілки письменників Москви, народився в сім’ї засланих переселенців 10 вересня 1938 року в заполярному селі Ковда Кандаласького району Мурманської області. Закінчив факультет журналістики Ростовського університету 1966 року. Автор двох трилогій: «Мертвим друзі не потрібні» (про розкуркулену селянську родину) та «Високі дні» (про перші важкі кроки Росії до нового демократичного життя), багатьох романів, повістей, оповідань і публікацій.

Анатолій САНЖАРОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ