Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

До читачів, творців, видавців

15 вересня, 2006 - 00:00
«НА НИХ НАДІЯ» (ЗАВТРА В УКРАЇНСЬКОМУ ДОМІ ВІДКРИВАЄТЬСЯ VIII ФОТОВИСТАВКА «День-2006») / ФОТО ОЛЕГA МАРКЕВИЧA, Київ

«День» прийшов до читачів у дуже важливий момент. 1995—1996 роки — це був час відчуття нових завдань, що стояли перед суспільством. Якщо на початку 90-х Україна вирвалася з Радянського Союзу й відносно безкровно прожила перші роки, то далі належало переходити до конструктивної розбудови. А для цього — ввести в дію всі можливі ресурси, передовсім інтелектуальні. Власне, вже тоді (може ще так не формулювали) це означало створення громадянського суспільства та залучення його до обговорення найважливіших питань. Саме таке завдання й ставив перед собою «День», орієнтуючись з самого початку на інтелектуальних, мислячих читачів. П’ятиріччя після виборів 94-го року показало перше серйозне відхилення від уявлень про те, як має розвиватися суспільство, як мають розподілятися багатства, що має слугувати основою створення середнього класу, в чому полягає національна ідея. Усе це вже тоді ми обговорювали, й було написано багато правильних речей, і суспільство поступово мінялося, але сил не вистачило для радикальних змін 1999-го...

Нині багато речей уже мають інший вигляд, з’явилися сучасні міфи. А ми в той час аналізували, скажімо, кризу в національно-патріотичному таборі, і якби наші політики вміли читати й робити висновки, то, можливо, не сталося б нинішнього краху, коли націонал-демократи зникли не лише з парламенту, а й не мають практично ніякого впливу на життя в суспільстві.

Чимало журналістів, які працювали в різні роки у «Дні» й зробили свій внесок у створення, як тепер кажуть, бренду, не боялися вказувати на больові точки суспільства. Спасибі всім! У нас уперше з’явилися шпальти «Погляд», «Тема «Дня», філософські обговорення. А потім узагалі філософи «прописалися» в «Дні» міцно, що для щоденної газети було незвично, проте абсолютно виправдано. Тому що багато чого в Україні після відновлення перерваної державності робиться вперше, по-новому, в нових умовах.

Було б корисно, якби державні діячі та політики вміли б прислухатися до філософів. Як мудро свого часу сказав Сергій Борисович Кримський, «в Україні достатньо ідей, Україні не вистачає якостей». Це означає, що кожну обізнану, енергійну й професійну людину треба занести до «Червоної книги». Вона має бути запитаною, бо в нас поки цей ресурс обмежений. Невипадково в міру того, як наші вибори ставали дедалі вільнішими, їхні результати — дедалі гнітючішими. Не можна було не звертати увагу на те, в якому стані наше суспільство вийшло з Радянського Союзу. Слова ж журналіста «Дня» Джеймса Мейса — «українське суспільство є постгеноцидним» — для багатьох звучали безутішно. Але насправді це просто чесний діагноз, який дозволяє знайти способи ефективного лікування. Владі було зручніше тривалий час нічого не робити. Потім на старі хвороби наклалися злоякісні технології. Саме цим можна пояснити те, що 2004 рік непрогнозовано для багатьох дав таку радикальну картину різниці настроїв у різних регіонах. Це не стільки вияв споконвічної відмінності, скільки результат злочинного ігнорування настроїв людей. За ці роки гуманітарна політика держави до багатьох місць не дійшла. І в Україні утворилися по-справжньому «ведмедячі кути» цивілізації. Спостерігається серйозна девальвація освіти й у середній школі, й у вищій школі. Газета, звісно, не могла заповнити ці прогалини, але працювала, як «палата мір», наполягаючи, що в метрі має бути 100 см, а не 70... Журналісти «Дня» вустами мислячих вчених пропонували теми для дискусій. Можливо, одними з перших ми заснували громадський форум, форум експертів «Дня», ми показали, що еліта — це не ті, хто з якихось причин сидить у керівних кріслах, а еліта це ті, хто не лише найкраще освічений, а й люди совісті, яким не байдужі громадянські проблеми. І можна сказати, що феномен Острозької академії ми відкрили не випадково. Це відповідало нашому світогляду й практиці: там була опора на ідентичність, поєднану з досягненнями передової науки в усьому світі. І тому успіхи цього університету вражають.

Ми неодноразово писали, що 1999 року країна мала шанс змінити свою долю, але не вийшло. Зокрема, й через політичне віроломство. І ті вибори оголили серйозну тенденцію деградації влади. Що втягло країну на п’ять років в кільце криз. Деякі учасники скандалу отримали для себе особисто чимало зиску, а загальний залік — мінусовий. Відповіддю на ці скандали стала помаранчева революція, яка продемонструвала потенціал гідності українців, незгодних жити як раніше. Проте вона не змогла по-справжньому вирішити наболілі питання. Тому що в громадянському суспільстві, певна річ, не майдани визначають розвиток. (Хоча, напевно, революційний струс іноді, коли хвороба надто запущена, буває корисним.) З цієї причини нас іноді звинувачували то в недостатній помаранчевості, то в провладності. Лише тому, що все це ми пропонували вирішувати інакше й значно раніше. Не один правитель не допоможе, доки в самому суспільстві не буде критичної маси людей, налаштованих оцінювати своє життя інакше, брати його в руки, раціонально мислити про свій вибір. Це не лише молоді, це ті люди, які згодні вчитися й переучуватися.

Я гадаю, що величезною підтримкою для такого мислячого читача став наш видавничий проект «Бібліотека газети «День». Ми відкрили для себе нові можливості й можливості для читача зрозуміти глибину проблем, які переживає українське суспільство. Наша історія не зжита й не пережита. Вона утримує нас багато в чому своїм холопством, своїм періодом бездержавності, своїм невмінням пропустити вперед найкращих і створити свою еліту. Так, іноді це було не без підступів зацікавлених сторін. Утім 15 років — це вже достатній термін для того, щоб перехворіти першими хворобами. Тому немає наразі відчуття нестримних радісних перспектив. Ми віримо, що здорові паростки в суспільстві зберігаються й вони вимагатимуть своєї реалізації. Просто ми не повинні йти від планок, які перед собою поставили, навіть якщо не вийшло взяти висоту цього разу. Гадаю, саме ця інтонація, замість пафосних взаємних похвал, утримує коло людей, які традиційно обирають «День».

Без удаваної скромності можна сказати, що «День» був лабораторією передового досвіду та кузнею кадрів. І журналістів, і фотокорів. І в той же час, ми безперервно вчимося у наших читачів, у наших авторів.

Один з брендів «Дня» — наші фотовиставки. Можна один раз зробити щось ефектне, але робити це впродовж 9 років, для цього треба дійсно вірити в те, що крім слова й візуальний образ теж допомагає людям краще уявити собі країну. Якщо прочитати чотиритомник відгуків про нашу фотовиставку, яка подорожувала всією Україною — душа радіє. Але розумієш, іще одна проблема для країни — комунікація. Люди не вірять, що вони можуть щось зробити, й це буде помічене й почуте просто так, без зв’язків. Учасники фотоконкурсу «Дня», їхні чесні перемоги цю віру їм дають.

Не задовольнилися тим, що зробили видавничий проект «Бібліотека «Дня». Нам було небайдуже, як його сприймуть, і тому наші журналісти досить багато поїздили по університетах, щоб дослідити життя книжок з «Бібліотеки газети «День». Вийшов досить цікавий моніторинг настроїв. І звіт про здійснену роботу цього року вийшов у збірці під назвою «Мої університети». Я відчуваю також якесь таке особливе душевне хвилювання через те, що нарешті побачить світ альбом малюнків-карикатур Анатолія Казанського, який був дуже дорогий нашій газеті, і я не могла собі уявити десятиліття газети без цього альбому. Я думаю, що в новітній історії української журналістики, яка коли-небудь буде написана, може й з нашою участю, обов’язково буде відзначена особлива роль багатьох талановитих журналістів нашої газети та духовних титанів газети «День» Джеймса Мейса і Анатолія Казанського у створенні нових смислів і нових образів.

Спасибі Вам, читачі, творці, видавці! Залишайтеся з «Днем».

Лариса ІВШИНА, головний редактор «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments