Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Джерела і ризики «білої революції» у РФ

Чому Путін вже зазнав і російські демократи також можуть зазнати невдачі
30 грудня, 2011 - 00:00

Захоплення антизахідною пропагандою та імперським націоналізмом відвернуло увагу Путіна & Ко, які не помітили зростаючої загрози своєму правлінню всередині країни. Але ті ж самі чинники можуть у майбутньому підірвати також нині відроджуваний демократичний рух Росії.

Поки що неясно, яким буде результат теперішнього електорального повстання у Москві. Але очевидно, що російська політика істотно зміниться 2012 року. Щоправда, питання про те, чи стане Росія більш демократичною і вільною у результаті наростаючих протестів, залишається відкритим. Проте вже сьогодні можна говорити про як мінімум спроби проведення «кольорової революції» у РФ. Очевидно, що можлива російська «біла революція» не буде революцією у повному розумінні цього слова, – утім, як і інші «кольорові революції» не були повноцінними революційними переворотами. Але те, що відбувається в даний момент у Росії, уже нагадує типовий шаблон – масові протести після сфальсифікованих виборів, які частково делегітимізували існуюче керівництво країни, – тобто низку подій, схожих на ті, що сталися у Сербії 2000-го, у Грузії 2003-го, в Україні 2004-го і в Киргизстані 2005 року (а можливо, і недавні події в арабському світі). Чому ж на очах розпадається путінська система, яка ще рік тому виглядала такою стабільною?

Путін зробив, як тепер з'ясувалося, одну велику стратегічну, а також одну ключову тактичну помилку у побудові своєї управлінської системи, яка могла б проіснувати і довше. Стратегічно, головний путінський прорахунок полягав, напевно, у тому, що його «вертикаль влади» не виконувала одну із своїх основних цілей: рішуче припинити або, принаймні, істотно знизити рівень корупції у пострадянській Росії. Замість того щоб створити сучасний авторитаризм на кшталт післявоєнного південнокорейського, тайванського або сінгапурського, путінське правління, скоріше, посилило, ніж знищило певні патології пізньорадянського і пострадянського періодів. У першу чергу, воно не зменшило хабарництво в усіх галузях суспільного життя Росії. Корупція стала, очевидно, проблемою навіть в органах держбезпеки, які виросли з радянського КДБ, звідки й прийшов Путін.

Це, а також деякі інші недогляди щодо модернізації Росії підірвали сутнісний фундамент путінського неформального контракту з російським суспільством: поміняти політичну свободу на ефективне держуправління. Замість цього «національний лідер» скоротив російські громадянські та політичні права, не зробивши натомість ані обіцяного викорінення поєднання держави і «олігархів», ані очікуваного зниження свавілля бюрократії. Невипадково один із лідерів теперішнього протестного руху Олексій Навальний спочатку зробив собі ім'я, ведучи блоги про скандальні випадки корупції серед російської еліти.

Основною же тактичною хибою Путіна стало те, що він не зрозумів або не хотів зрозуміти природу і причини пострадянських «кольорових революцій», насамперед української «помаранчевої», а отже, дістав неправильні уроки. Путіна & Ко. повинно було насторожити те, наскільки швидко і легко зростаючий авторитаризм Кучмии – Януковича був повалений 2004 року жителями «Малоросії», як часто називають Україну у «Великоросії». Публічне тлумачення Путіним & Ко. «помаранчевої революції» як наслідка підступних діянь західних спецслужб і фондів було, мабуть, пов'язано з тим, що сам Путін і його «політтехнологи» вклали чимало коштів і доклали зусиль у перемогу Януковича на українських президентських виборах 2004 року, що так і не здійснилася.

Конспірологічна інтерпретація витоків української масової акції громадянської непокори стала зручним поясненням путінської невдачі у спробі запобігання приходу до влади прозахідного крила київської еліти і нової демократизації України. Неорадянське російське керівництво – як раніше радянське – згодом потрапило у пастку віри у власну пропаганду. Тільки-но ідея того, що головну роль у «помаранчевій революції» відіграв Захід, була запущена Путіним і його ідеологами у російський політичний дискурс, вона почала існувати сама по собі. Путінська теорія змови була миттєво підхоплена, широко розповсюджена, «допрацьована» численними російськими конспірологами-псевдовченими, політичними сенсаційниками і націоналістичними публіцистами.

У результаті російський журналістський і академічний аналіз соціального коріння і політичних передумов пострадянських електоральних повстань був із самого початку отруєний, а висновки політичної верхівки – невірні. Замість того щоб відкрити російську політичну систему, розширити громадську базу режиму і пом'якшити авторитарне правління, Путін «модернізував» свою автократію у протилежному напрямі. 2005 року, одразу після «помаранчевої революції», у Росії було введено цілу низку нових інститутів, організацій і гасел, які частково нагадували пропагандистський арсенал тоталітарних режимів. Ці інновації включали різні молодіжні організації, такі як «Наші», «Молода гвардія Єдиної Росії», Євразійський союз молоді, «Молода Росія», «Місцеві», а також нові кабельні телеканали, такі як англомовний Russia Today, православний «Спас» або військовий канал «Зірка». Сюди ж можна віднести так звану Громадську Палату – як трансмісійний ремінь, що зв'язує російську авторитарну державу і напівавтономну інтелектуальну еліту, або День народної єдності 4 листопада, який російські націоналісти швидко нівелювали зі своїм «Російським маршем».

Примітно, що ці та деякі інші ініціативи були здійснені 2005 року, тобто наступного року після «помаранчевої революції» листопада – грудня 2004-го. Найпомітнішою подією стало запроваджене навесні 2005 року головним закулісним ідеологом Путіна Владиславом Сурковим поняття «суверенної демократії», яке стало ідеологічним ядром путінського світогляду і передбачало, що російська політична стабільність перебуває, у першу чергу, під зовнішньополітичними, а не внутрішньополітичними загрозами. Значна частина постпомаранчевої риторики Путіна та його однодумців продовжувала складатися з антизахідної істерії, імперської мегаломанії, неорадянського консерватизму і націоналістичного шовінізму.

Путін & Ко. не тільки дозволили своїй власній пропаганді ввести себе в оману. Вони також випустили з уваги, що, хоча демократична ідея слабка, проте вона має своє коріння і в Росії. Російська демократична традиція сягає щонайменше грудня 1825-го, коли група російських аристократів, які стали згодом відомими як декабристи, здійснила невдалу спробу покласти край російському самодержавству. Цю політичну тенденцію було продовжено у XIX – на початку XX ст. західниками і слов'янофілами, есерами, меншовиками, а також конституційними демократами у період занепаду царського режиму.

За часів радянського правління «шістдесятники», правозахисники 1970-х, а також так звані неформали 1980-х допомогли підготувати ґрунт для демократизації Росії, яка стала можливою на початку 1990-х у результаті перебудови Горбачова. Активісти нинішнього протестного руху або самі брали участь, або були інспіровані ідеями, духом і діяльністю цього попереднього покоління демократів пізнього радянського і раннього пострадянського періодів. Символічно також, що демонстрація 24 грудня 2011 року відбулася на проспекті імені Андрія Сахарова, який в останні місяці свого життя відіграв неабияку роль у розкладанні радянської системи 1989–1990 рр.

Хоча історична традиція сьогоднішніх протестів виглядає обнадійливо, у підсумку політичні успіхи російського демократичного руху були поки що досить скромними. Усі попередні спроби демократизації Росії 1825-го, 1905–1917-го або 1991–1999 рр. мали жалюгідний фінал. Сьогоднішній демократичний імпульс може стати жертвою чинників на кшталт тих, що поклали край, наприклад, запровадженню Горбачовим і Єльціним політичного плюралізму: роз'єднаність серед лібералів, антизахідна параноя та імперський націоналізм.

По-перше, сьогодні, як і на початку 1990-х, очевидно, що російський демократичний рух має, скоріше, занадто багато, аніж недостатньо харизматичних лідерів. Можливою стратегією нинішнього режиму на майбутніх виборах може стати реєстрація кількох проліберальних кандидатів або партії, для того щоб вони роздрібнили між собою голоси ліберальних виборців. Це гарантує те, що, як і на багатьох попередніх російських виборах федерального рівня, єдиною альтернативою Путіну і його «Єдиній Росії» знову стануть комуністи. Наприклад, на наступних президентських виборах Геннадій Зюганов, як і на минулих, посяде друге місце після Путіна. Можна навіть уявити собі ситуацію, за якої суперником Путіна у другому раунді стане антиліберальний кандидат, який набрав у першому раунді менше голосів, ніж сума голосів, відданих за ліберальних або полуліберальних кандидатів разом узятих. Відбудеться це чи ні, проте є побоювання, що – як це вже було на початку і наприкінці XX століття – російський демократичний рух стане жертвою своєї роз'єднаності та особистих амбіцій своїх лідерів.

По-друге, антизахідна параноя може знову підірвати демократизацію Росії. Розширення НАТО на Схід і бомбардування Сербії стали чинниками, що значно послабили позиції прозахідних російських лібералів, більшість з яких самі відвернулися від Заходу наприкінці 1990-х. У російській аналітиці того часу було втрачено той факт, що рушійною силою розширення НАТО стало не стільки прагнення Америки включити до складу НАТО, наприклад, прибалтійські держави, скільки тиск цих країн на Захід з метою впустити їх в атлантичний альянс. У серпні 2008-го Росія наочно продемонструвала, чого саме побоювалися прибалтійські держави і чому вони наполягали на приєднанні до західного оборонного співтовариства 2004 року. Без розширення НАТО ми могли б сьогодні мати не тільки псевдодержаву під назвою Республіка Південна Осетія, але й, можливо, вільне місто Нарву.

Російська істерія щодо натовського бомбардування Сербії вже 1999 року виглядала дивною, оскільки повітряні рейди здійснювалися переважно німецькими, французькими та італійськими літаками, тобто тими країнами, з якими Росія у той час намагалася побудувати особливі відносини. А сьогодні балканська ситуація виглядає зовсім абсурдною: Сербія протягом уже декількох місяців голосно стукає у двері Європейського союзу, вимагаючи пропуск, хоча кілька країн – членів ЄС бомбардували сербські військові цілі не далі як дванадцять років тому.

Антизахідництво усе ще глибоко вкорінене у російській колективній свідомості, зокрема в інтелектуальному дискурсі. Цей світогляд був основним джерелом легітимності як дореволюційного царату, так і радянського комунізму і неорадянського путінізму. Пострадянський страх перед передбачуваним західним підривом російської ідентичності та російського суверенітету з великою імовірністю буде використовуватися як офіційними націоналістами існуючого режиму, так і позапарламентськими ультранаціоналістськими угрупованнями з метою дискредитувати демократичний рух і поставити під сумнів патріотизм лібералів. Не виключено, що ми будемо спостерігати, як антизахідництво стане основою для зближення російської авторитарної держави з «негромадянським суспільством», під яким мається на увазі безліч полуполітичних російських груп і угруповань, що пропагують расистські, ксенофобські, фундаменталістські, окультистські, етноцентристські, ізоляціоністські та/або подібні ідеї.

Третім і, можливо, найважливішим викликом для російської демократизації є ідея імперії. Чи зможуть «білі революціонери» грудня 2011-го беззастережно визнати незалежність і суверенність колишніх радянських республік, у першу чергу України та Білорусі? Історичні однофамільці сьогоднішніх потенційних революціонерів декабристи 1825 року, а також білі 1918–1922 рр. цього не змогли.

Історичні білі, наприклад, були непохитними імперськими націоналістами. Вони наполягали під час Громадянської війни з більшовиками на тому, що Росія повинна бути «єдиною і неподільною». Під цим гаслом малося на увазі, що національні меншини Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії не отримають незалежності, а будуть, як і раніше, «належати» Російській імперії. З того часу популярним прислів'ям в Україні став вислів: «Російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність». Чи зможуть нові російські революціонери протистояти імперській спокусі, сфокусуватися на своїй власній країні та відпустити інші пострадянські нації? Чи зуміє демократичний рух убезпечитися від націоналістів і запобігти перетворенню протесту в абсурд?

Стара російська еліта, до і після Жовтневої революції, апаратники КПРС періоду радянського застою з 1970-1980 рр., як і путінська команда у попередні роки, зазнали кожен своєї унікальної невдачі. Але причини кризи російського авторитаризму в чомусь схожі: усі ці заходи відбулися на тлі гіпертрофованої уваги влади до зовнішнього світу, а не до внутрішніх проблем. Російським «білим революціонерам» початку XXI століття можна лише порадити не потрапляти у той же капкан, що й «білі» початку XX століття. Нові «білі» повинні об'єднатися і сфокусувати увагу країни на її внутрішніх проблемах. Росія тільки тоді зможе стати демократичною правовою державою, коли вона припинить бачити себе обложеною фортецею і цивілізаційним центром, залученим у геополітичну боротьбу за межами своїх кордонів. Коли росіяни остаточно залишать міражі Третього Риму та великої імперії, вони стануть, нарешті, вільними.

Андреас УМЛАНД – доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», член Міжнародного дискусійного клубу «Валдай» та Інституту досліджень Центральної та Східної Європи м. Айхштетт, Баварія, головний редактор книжкової серії «Soviet and Post-Soviet Politics and Society» (www.ibidem-verlag.de/spps.html).

Андреас УМЛАНД
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments