Ековарварство

Iз нетерпінням чекав снігу. Як у дитинстві. Коли нишком, потайки від матері, вибігав у двір і задирав обличчя до неба: чи не впаде сніжинка. Коли прохукував в замерзлій шибці очко, щоб зазирнути в інший, мені, босому, без надії на якусь взувачку, недосяжний світ санок, ковзанів, гри в сніжки...

Та нині, чекав снігу з іншою надією. Мріяв, щоб сніг накрив це жахливе плюндрування дивовижних лук і заплав Кончі-Заспи, де я живу вже кілька років і де новітні «мічурінці»з несамовитою одержимістю перетворюють «біле золото»-річковий пісок у будівельні майданчики. Щоденно, без субот і неділь, переганяють сотні й сотні тисяч тонн піску на луги, на луки, на озера — на території прибережних захисних смуг, які практично повністю складаються із заплавних луків та рідколісь.

Ви запитаєте: а як Водний кодекс України, згідно з яким заборонено на територіях прибережних захисних смуг осушення і зміни рельєфу, гідронамив і будівництво? Для них, «вічнозелених», тобто із «зеленими», національне законодавство — не указ. Хабар — ось рушійна сила екологічного «прогресу». Саме хабар водить дозвільною рукою державного чиновника, і ніхто не зупинить цієї владної руки, яка веліла за останні п’ять років поховати під намивними пісками більше 900 гектарів заплавних луків, із них 600 га складають прибережні захисні смуги.

Та з особливим ентузіазмом кипіла робота в 2006 році. Мабуть, план був перевиконаний, бо від світанку до пізньої ночі гнали трубами пісок на луги, які щовесни десь до семидесяти відсотків заливали паводкові води. Тепер не заливатимуть, бо білими верблюдами піднялися на цих заплавних луках гори піску і поховали під собою хатки бобрів, видр, гнізда численних птахів... Тільки за цей ударний рік ековандали збільшили на третину територію свого раю збагачення, перетворивши її в пекло для риб, птахів, тварин і трав. Та кого це обходить?

І ви знову з подивом запитаєте: та в нас же є Головна екологічна інспекція Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, куди вона дивиться?

Якби то знаття, куди вона дивиться. Можливо, в кишеню ековарварів, бо чому не припинена оця руйнівна вакханалія, яка, вважай, вже знищила екологічний баланс в долині Дніпра. Де зараз нерестилища річкових риб, де ті рідкісні тварини та буйна лісово-лугова рослинність, зокрема унікальна концентрація лікарських трав, що їх віками заготовляли монахи Видубицького і Введенського монастирів? До речі, саме цим двом монастирям колись і належала величезна територія Кончі-Заспи. Цей ареал, утворений численними затоками Дніпра та інших водоймищ, був оголошений першим на території України природним заповідником Російської імперії.

...Нещодавно мій сусід по Кончі- Озерній, славетний поет Іван Драч подарував одинадцяте число журналу «Глобус» за 1927 рік:

— Ти борешся за збереження нашої Кончі, то прочитай, що тут написано. Стаття ціла «Державний заповідник «Конча-Заспа».

Я зрадів, бо знав, що тут був перший державний заповідник радянської України. Виявляється, що урочище «Конча- Заспа» було оголошено 31 грудня 1921 року Державним рибним заповідником, до складу якого ввійшло річище Старого Дніпра, озера, луки, дубові гаї... Чому рибним? Читаємо в статті: «...Урочище «Конча-Заспа» надзвичайно сприятливе для нересту риби, яка під час водопілля Заповідника на луках кладе свою ікру. До того треба ще додати, що мілька, скотившись після закінчення водопілля з луків в озера, може тут легко прохарчуватись, її легко охоронити й потім, коли вона підростає, виходить з озер до річки. Цебто вся площа Заповідника є природній розплідник, де плодиться та охороняється риба. Значення Заповідника, як місце нересту риби, для району Середнього Дніпра величезне».

Плакали наші природні нерестилища — поховані під кількаметровим шаром піску. Ні слуху, ні духу нема і про рибний заповідник, ні про створену при ньому рибну станцію, науковці якої вивчали, «де риба живе, що вона їсть, як швидко росте, коли кладе ікру й багато іншого». Здається, і державний заповідник «Конча- Заспа», і рибну та гідробіологічну станцію ліквідували тоді, коли партійні бонзи переносилися із Харкова в нову столицю радянської України — Київ, і їм потрібна була гарна і тиха місцина для урядових дач. Окупація триває й досі, але вже до тих, хто нині там втішається природою і тишею, підступають новітні «мічурінці». Чомусь переконаний, що вони порозуміються, якщо вже не знайшли спільну мову, бо влада сьогодні в руках олігархів, отже олігархи керують тією владою, до якої ми безнадійно апелюємо. Ви думаєте, що хтось якимось чином відреагував на прес-конференцію «Дніпро: українська праріка чи заповідник для олігархів?», яку провели 21 червня 2006 року Українське товариство охорони пам’яток культури, Український фонд культури, Всеукраїнський союз краєзнавців, Всеукраїнське товариство «Просвіта», Фонд «Тарасова земля»?

Нема жодної реальної дії з боку влади на «Відкритий лист» Президентові України В. А. Ющенку, опублікований в «Літературній Україні» 6 липня 2006 року і підписаний Героями України Петром Троньком, Олесем Силіним, Степаном Хмарою та багатьма діячами культури, літератури і мистецтва. А ми говоримо: це моральні авторитети нації, до них обов’язково влада прислухається, та це ж Герої України — їхній голос обов’язково буде почутий... Ага, розмріялися... Глуха стіна зведена між нинішньою владою і моральними авторитетами нації. Новітня «залізна завіса», щось на зразок Берлінської стіни. Гірко визнавати, але ці поважні, авторитетні діячі мимоволі нагадують хлопчаків, які, підстрибуючи в надії, що на них звернуть увагу, намагаються зазирнути за паркан, де розкошують владні діячі. В подібній ситуації опинилися вісім письменників-лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, які звернулися з листом «Зберегти національну святиню — Дніпро» до Президента України («Літературна Україна» від 17 серпня 2006 р.), в якому просили «скликати спеціальне засідання Ради з питань національної безпеки і оборони України і розглянути питання про кричущі порушення природоохоронного законодавства передусім щодо акваторії Дніпра, природних ділянок Кончі-Заспи, прибережних захисних смуг, заплав, озер...» Так і послухали, скликали...

Пригадую свою розмову з незабутнім Миколою Руденком в Нью-Йорку ще в далекому 1989 році. Микола Данилович запитав мене: «Як там Конча-Заспа? Мені так часто сниться, як я бреду розкішними лугами вбік «Старика» — річища Старого Дніпра, а серце аж співає від споглядання розкішного буяння української природи...» Згодом у книзі спогадів «Найбільше диво — життя» цей письменник- фронтовик, організатор Гельсінської групи, дисидент, Герой України згадуватиме: «Заплава в районі Кончі-Заспи вразила мене своєю незайманою красою, дзеркалами озер в оточенні верб, височенними луговими травами, крізь які не можна було продертися, великим островом на Дніпрі... Моя душа опинилася в зелених обіймах, і я вже не міг одірватися від Кончі».

Тепер Конча-Озерна опинилася в зелених обіймах — в обіймах «зелененьких» — долара, і ніяка краса лугів та озер, віковічних дубів, ніякі стогони сірої чаплі, занесеної до Червоної книги, ніякий переляк бобрів, які в безпорадності кидаються до ніг робітників, котрі засипають їхні хатки піском, не розірвуть смертельний стиск «зелених обіймів» на горлі Дніпра, Кончі-Заспи, Десни, Прип’яті...

Чи не найбільше злочинне, варварське знищення десятків тисяч гектарів плавнів ведеться на ділянці від Києва аж до Трипілля. Передусім вниз по Дніпру, третьої серед річок Європи, що досягають моря, ріки за площею водозбору після Волги і Дунаю. У заплавах та на мілководді Стугни, Козинця, інших приток Дніпра і далі, ген до Дніпропетровщини в бік Запоріжжя, до річок Самара, Оріль, там, де були головні місця нерестовищ риб, виростають швидше, ніж гриби після дощу, котеджі і багатоповерхові палаци із власними акваторіями, причалами, яхтами... І ніхто не зважає на те, що суворо заборонено проведення гідронамивних робіт по всій акваторії Дніпра, адже це так звана «блакитна зона», це заплавні землі, прибережні захисні смуги... Мабуть, уже зараз біля тисячі гектарів цих смуг покоїться під намитим піском і нікому апелювати до Водного кодексу України, щоб ті державні чиновники, які дають дозвіл на гідронамив, а отже, і на будівництво, відповіли перед законом за руйнування екології Дніпра. Адже для великих річок і озер прибережна захисна смуга становить 100 м. Погляньте лишень на Кончу-Заспу, на Дніпро, на Стугну, Козинку, на всі ці затоки, протоки, озера — всі вони є частиною Дніпра, а отже, і на них поширюється 100-метрова прибережна захисна смуга. Годі сподіватися й на те, що, згідно з чинним законодавством, на штучно створених земельних ділянках, передусім шляхом гідронамиву, не можна будувати протягом 75 років — земля має влежатися, встоятися. Та ніхто на це не зважає: сьогодні намили — завтра побудували.

Йде велика війна з природою України. «Нові українці» потужною технікою завойовують заповідні луги, озера, живописні береги озер Конча і Заспа, річки Стугни, річечки Козинки та багатьох-багатьох річок в басейні Дніпра, тепер уже й Десни, зрізають реліктові сосни і столітні дуби, засипають піском джерела, озера і луки разом із охоронними щитами «Відтворююча зона», «Заповідна зона», «Полювати заборонено», зводять кількаметрові паркани, відгороджуючи звичайних людей, які звикли тут відпочивати в суботньо-недільні дні, від води і трави.

Нещодавно я натрапив на звалений, погнутий бульдозером щит із написом: «Державне мисливське господарство «Київське». Відтворююча зона». Тепер там гори піску, які й накрили цей щит, і державне мисливське господарство «Київське» з лугами, дренажними каналами, дубами і верболозами. І тоді пригадалася мені відповідь прокурора Київської області Ю. Гайсинського на ім’я Голови Верховної Ради України В. М. Литвина від 8 жовтня 2003 року на мій депутатський запит щодо законності будівництва в Обухівському районі Київської області. У цій відповіді є такий абзац: «Одночасно повідомляю, що з метою збереження та відтворення цінних природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу, відповідно до ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» рішенням Козинської селищної ради Обухівського району створений ландшафтний заповідник місцевого значення «Заплавний» площею 52 га. Його територія використовується державним мисливським господарством «Київське» як мисливські угіддя».

«Невже Козинська селищна рада спромоглася хоч на щось гідне свого призначення? — подумав тоді я. — Адже саме Козинська селищна рада видала безліч державних актів на право користування землею, зокрема ТОВ «Фірма Гея» площею 25,11 га, ТОВ «Альянс 3»площею 5,58 га під дачне будівництво, рибоколгоспу «Пролетарська правда» площею 284,9 га безпосередньо в акваторії Канівського водосховища... Ну а про будівництво житлово-рекреаційного комплексу «Конча-Заспа» селища міського типу Козин Обухівського району, під яке «лягло» і «Державне мисливське господарство «Київське» разом, мабуть, із ландшафтним заповідником місцевого значення «Заплавний» площею 52 га, годі й говорити. На території заплави Дніпра в урочищі «Конча-Заспа», яке, нагадаємо рядки зі статті в журналі «Глобус», «надзвичайно сприятливе для нересту риби», де «до наших часів велетні-дуби дожили тільки окремими групами, одна з яких збереглася на Кончі», постануть 11 житлових масивів із 773 будинками на 161,55 га. А під будівництво блокованих будинків, блокованого готелю, гольф-поля на 100 га та різного роду суспільних центрів передбачено використати площу 258,42 га.

Ви гадаєте, комусь болить це урочище «Конча-Заспа» з таким поєднанням природних комплексів, що характеризуються частково ще збереженою структурою фітоценозів, багатством природної флори, значною раритетною компонентою фітобіоти?

Адже така рідкісна за багатством і унікальністю флори і фауни територія чи не єдина в заплавах Дніпра. Президент України Віктор Ющенко на звернення письменників-лауреатів Шевченківської премії дає 16 травня 2006 р. доручення Генеральному прокуророві України О. І. Медведьку «створити спеціальну робочу групу, ретельно перевірити законність рішень, пов’язаних з територією Конча-Заспи, та відповідно відреагувати», вимогливо запитує Міністрство охорони навколишнього природного середовища України, яка їхня роль «у всьому, що відбувається? Що заважає створити Державний заповідник?, зобов’язує особисто Прем’єр-міністра України Ю. І. Єханурова «прийняти необхідні рішення», а секретаря Ради національної безпеки і оборони України А.К.Кінаха взяти цю справу на контроль. І що? Нічого. Хоча наміри були. І благородні. Як писав 29 травня 2006 р. тодішній міністр охорони навколишнього природного середовища України П.Ігнатенко, планувалося «здійснити комплексне обстеження природних ділянок Кончі-Заспи фахівцями НАН України та підготувати пропозиції щодо поєднання усіх існуючих об’єктів природно-заповідного фонду в єдиний поліфункціональний об’єкт загальнодержавного значення — національний природний парк».

Та створення в наших вкрай несприятливих умовах національного природного парку — справа довготривала, пов’язана з численними узгодженнями із землевласниками та землекористувачами, з різного роду відомствами, міністерствами... До того ж, на цих територіях, особливо в ландшафтних заказниках місцевого значення «Заплавний», «Жуків острів», «Острови Козачий та Ольжин», «Обухівський», в регіональному ландшафтному парку «Голосіївський», в ботанічному заказнику загальнодержавного значення «Лісники», в ландшафтному заказнику загальнодержавного значення «Козинський», закодовані під різного роду товариства з обмеженою відповідальністю новочасні землевласники та землекористувачі владарюють за потурання тієї ж влади, яка проголошує наміри встановити заповідну зону, зони рекреації та господарську зону і цим самим зберегти природні комплекси.

На першому етапі для охорони та збереження природної території в межах Кончі-Заспи Міністерство охорони навколишнього природного середовища України в особі міністра П.Ігнатенка запропонувало створити заказник загальнодержавного значення «Конча-Озерна» орієнтовною площею 40 га. Що ж, бодай це на перших порах. Та минає півроку, на місце П.Ігнатенка приходить В.Джарти, який 11 жовтня 2006 р. пише, що «у зв’язку з відмовою всіх землекористувачів та землевласників, створити ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Конча-Озерна» найближчим часом не вбачається можливим». А тим часом знищуються землі природно-заповідного фонду. Скільки намивних ділянок є тепер на території ландшафтного заказника місцевого значення «Жуків острів» чи на території ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Козинський»? Мало того, що гинуть заплавні землі під 4—6 метрами намивного піску, сам гідронамив є порушенням природоохоронного законодавства, бо це є ніщо інше, як видобування і використання корисних копалин — річкового піску. Використаний для створення будівельного майданчика внаслідок гідронамиву пісок державою ніяк не оцінюється і ніхто із забудовників не відшкодовує державі вартість цієї корисної копалини. Чому? Бо ніде не записано, що гідронамив заборонений, до того ж у жодному дозвільному документі цей термін не використовується. Замість слова «гідронамив» фігурують такі назви, як «поглиблення русла», «розчистка дна», «берегоукріплення»... До того вже поглибили русло Дніпра, звідки «висмоктують» земснаряди пісок і засипають ним місця зростання рослин і місця мешкання тварин, що глибина підводних кар’єрів сягає більше 20 метрів. Туди і сповзають маленькі острови, на черзі — заповідний острів Ольжин із колонією сірих чапель.

Цікаво, а що міністерство сподівалося, що ці землевласники та землекористувачі, які законспіровані так під псевдо ТОВ «Ок-Інвест», ТОВ «Лотос», ТОВ «Берег», навіть під Дніпровське басейне управління водних ресурсів, отак і віддадуть свої земельні ділянки під заказник? Стільки коштів вгатили на отримання у користування або власність земельних ділянок, на погодження державними органами їх відведення, надання дозволів на здійснення будівельних робіт, на висновки екологічних експертиз і що, отак просто віддати державі?

Мріє-сподівається нове керівництво Обухівського району, що їм вдасться відвоювати хоча б 600 га для створення ландшафтного заказника місцевого значення і цим зберегти від замивання бодай два живописних острови і кілька кілометрів заплав та нерестилищ. А про те, щоб знести, як це, до речі, роблять зараз у Російській Федерації, будівлі на намивних територіях в акваторії Дніпра, в Козині і в Українці, і не мріють. Ще не траплялося в Україні жодного випадку, щоб була знесена, згідно з рішенням суду, якась будівля, зведена в природно-охоронній зоні. Не надіється Обухівська районна рада і на повернення в державну власність 154 га лісу поблизу села Підгірці — вже огородили парканом — і зась! Не сподівайтеся. Що цим «прихватизаторам» до того, що весь цивілізований світ охороняє культові природні об’єкти — джерела, кургани, гори, печери, заплавні луги, заповідні луки, гаї, окремі дерева, вільно текучі ріки, озера, створює резервати дикої природи, що кожен народ в особі держави повинен зберігати в природному стані ті території, де ще живе і дихає дика природа. А урочище «Конча-Заспа» є саме тією територією, де вкрай необхідно зберігати базові параметри біосфери, бо там ще відбуваються, хоча вже в обмеженому стані, природні еволюційні процеси і де слід забезпечити особливий режим захисту біорізноманіття.

Урочище «Конча-Заспа» давно слід було б занести до спеціального державного кадастру, як і пора Верховній Раді України прийняти «Закон про дику природу», згідно з яким можна було б узяти під захист держави території дикої природи.

«Та хіба мало у нас прийнято хороших, необхідних законів? Хіба їх виконують? Хіба є в Україні дієвий, ефективний контроль за їх дотриманням?» — запитаєте ви і нагадаєте про існування таких законів, як «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.), «Про природно-заповідний фонд України» (1992 р.), «Про тваринний світ» (1993 р.), «Про рослинний світ» (1999 р.), «Про охорону культурної спадщини» (2000 р.), «Про затвердження Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» (2000 р.). Та ми наче забули чи не хочемо пам’ятати, що четверта конференція міністрів охорони навколишнього середовища «Довкілля для Європи», що пройшла в місті Орхусі (Данія, 1998 р.) за участю 50 країн, визнала Україну найзабрудненішою країною Європи. Та й заповідних площ у нас — кіт наплакав. Маємо 4,2 відсотка заповідної площі, а це передостаннє, позаду нас лише Афганістан, місце на євразійському просторі. А треба було б мати не менше 12—15 відсотків від загальної території. Тоді як розбазарювання земель природно-заповідного фонду триває.

Правда, останнім часом виразніше проглядається курс на збільшення природно-заповідного фонду України. У 2004 році президентськими указами були створені три національних природних парки — Ічнянський на Чернігівщині, Галицький на Івано-Франківщині та «Гомільшанські ліси» на Харківщині, а 10 лютого 2006 року з’явилися Мезинський у Чернігівській області та «Великий Луг» у Запорізькій області. Є вкрай своєчасним Указ Президента України В.Ющенка 23 травня 2005 р. «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні», згідно з яким розвиток природно-заповідної справи визнається «одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики в Україні». Та, на жаль, цей Указ Президента України не виконується. Нагадаю, пункт 5 Указу зобов’язує «забезпечити протягом 2005—2006 років установлення в натурі (на місцевості) меж територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, оформлення їх відповідними знаками та інформаційними матеріалами, нанесення таких меж на відповідні планово-картографічні матеріали, а також виготовлення та видачу природним та біосферним заповідникам, національним природним паркам, ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам документів, що посвідчують право на надані їм земельні ділянки».

На жаль, це справа хіба що лишень зрушилася з місця. Маємо 17 національних природних і 46 регіональних ландшафтних парків, до 2,7 тис. заказників, понад три тисячі пам’яток природи, з гордістю називаємо біосферні заповідники «Асканія Нова» ім. Ф.Е.Фальц-Фейна, Чорноморський, Карпатський, Дунайський, бо вони належать до всесвітньої мережі біосферних резерватів і тому перебувають під опікою ЮНЕСКО. Перебувати перебувають, але українська влада особливо не тривожиться тим, що нею підписані, ратифіковані міжнародні конвенції нею ж і порушуються. Скажімо, Дунайський заповідник 1999 р. рішенням Міжнародного координаційного комітету програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» було включено до світової природоохоронної мережі та створено транскордонний румуно-український біосферний резерват «Дельта Дунаю», проте влада в Україні замірилася будувати глибоководний канал із Дунаю в Чорне море по руслу Бистрому — через зону абсолютного заповідання. Українська і європейська екологічна громадськість звертала увагу на те, що це будівництво порушує не лише національне законодавство, але й ряд міжнародних угод, проте це безглузде прокладання судноплавного каналу через гирло Бистре тривало. Правда, зараз зупинено. Чи призупинено? Що ж, нам потрібен свій, український, дешевший, звісно, ніж румунський, шлях із Дунаю в Чорне море, бо за прохід суден у Чорне море через Сулинський канал Україна платить румунам чималенькі гроші. Але ж Дунайський біосферний заповідник — цінність величезна, світова, там живуть 104 види тварин і 63% всіх пернатих, занесених у Червону книгу України. Ми зобов’язані берегти рідкісні й зникаючі види світової фауни і флори.

А що із Карпатським біосферним заповідником? Кому не відомо, як виснажене, особливо за роки незалежності, біотичне та ландшафтне різноманіття українських Карпат. Слава Богу, що існує практика, зокрема Альпійська конвенція, ефективного транскордонного співробітництва країн з розв’язання екологічних проблем та завдань сталого розвитку гірських регіонів. Тепер є Карпатська конвенція, завдяки якій, сподіваємося, буде забезпечена охорона і сталий розвиток Карпат, поліпшуватиметься якість життя горян, особливо збереження та відтворення унікальних природних комплексів. Інакше не виживуть ті поодинокі види диких тварин зубрів, бурих ведмедів, орлів, бо катастрофічно зменшилися площі смерекових, букових, яворових лісів; ріки забруднені, рибопродуктивність цих рік та озер у 4—5 разів знизилася...

Надзвичайно складною є проблема вилучення в землекористувачів наданих державою національним природним паркам земель. Мало того, що місцеві органи влади вкрай неохоче погоджують межі національних парків при винесенні їх в натуру, неначе вони свої власні землі передають державі, далеко не всі національні парки, які нараховують кілька десятиліть свого існування, володіють державними актами на право постійного користування землею. А звідси — не винесені межі в натуру, далі — по кусочку, по одному, по два — і відрізають охочі звести собі будиночки в заповідних зонах. А що вже говорити про паркові зони, про міський ландшафт... І хоча Закон України «Про природно-заповідний фонд України» і захищає ландшафтні території, проте хто контролює (і чи контролює взагалі?) виконання цього закону? Поки природно-заповідні зони не будуть включені до державного земельного кадастру, нічого суттєво не зміниться. Та це справа довготривала, а поки-що слід накласти (і це справа, ні — обов’язок! місцевих органів влади) мораторій на зміну меж та вилучення земельних ділянок у природо-заповідного фонду місцевого та загальнодержавного значення. Проте й це міська влада не поспішає робити. Ще в 2001 році Державне управління навколишнього природного середовища Львівської області рекомендувало розглянути на сесії питання про продаж містом Львовом ділянок у парках Личаківський і парку «Залізна вода» та прийняти необхідні рішення щодо недопущення нецільового використання паркових зон, та, здається, й досі такого засідання сесії не відбулося. Правда, львів’яни за свої парки і сквери борються. Громадськість, слава Богу, усвідомлює, що Львів, як ні жодне українське місто, має найбільше пам’яток садового мистецтва світового значення і пересвідчилась, як влада може свавільно порядкувати в тому ж Стрийському парку, де є ряд незаконно зведених споруд, чи на місці колишніх павільйонів загально-польського ярмарку «Східні торги», де раптом піднявся готель, чи в Левандовському парку, парку Скопківському...

А що відбувається з Києвом? Техногенне навантаження на місто яке нещодавно славилося як одна з найзеленіших столиць Європи, задихається від більш ніж мільйона автомобілів. Повітряний басейн столиці загазовують і транзитні автомобілі, яких з’являється тут на добу близько 100 тисяч. А якщо ще враховувати промислові викиди в атмосферу — щорічно туди потрапляє 32-35 тисяч тонн промислових викидів? І це лише 17—18% від загальної кількості шкідливих речовин, які наповнюють повітряний басейн Києва.

Мешканці інших міст, особливо без міри промислово «навантажених», скажуть, що Київ — щасливе місто, має могутній Дніпро, безліч озер і під Києвом, і в самому місті, є три регіональних парки — Голосіївський, Лиса гора, Партизанської слави, природний комплекс «Лісники», три ботанічних сади і більше двадцяти парків... Природно-заповідний фонд Києва займав нещодавно 11,3% загальної площі столиці, але цей відсоток зменшується. Все частіше молоді мами змушені виводити діток не в сквери, а на автозаправки, які, складається враження, плануються поза волею міської влади. У забудовній частині міста площа озеленених територій становить лише 4338 га. Це — 16,5 кв. м. на людину. А норматив — 20 кв. м. Нема, виявляється, чим хвалитися Києву. До того ж за останні десять років знищено понад 600 га зелених насаджень.

А що твориться в безпосередній близькості до Києва? Чи не щоденно та чи інша газета волає: «В Кончу-Заспу ввірвалися елітні вандали», «Маленька Буча — великий «дерибан»», «Еліта піщаних барханів», «Пуща — не зона запустіння», «Агонія лісу», «Немає другого Дніпра...», «Наступ на заповідники», «Чи все добре в «заповідному королівстві»?, «Дніпро не потерпить наруги, або Чому не можна було забудовувати його заплаву», «Заповідники — час великого дерибану?», «Земельний переділ», «Вакханалія через «двовладдя», «Дайте кисню! Або «закрита зона» у Феофанії», «Київська земля: скільки коштує задарма», «ЗаТроєщина, або Область із плямистою долею», «Радость внеЗемная», «Пуща-Водиця: землиця для служивих холопів», «Засипали живцем... Корупція чинить глум над природою і законом» та ряд інших.

Слава Богу, журналісти не мовчать. Пишуть гостро, сміливо, вимагають реакції від влади, але часто це голос волаючого серед новітньої пустелі, яка щоденно нарощується річковим піском на масивах Бортничі — Вишеньки, Проців — Кийлів, Конча-Заспа — Плюти і далі ген до Українки і до Запоріжжя. Згадаймо бодай телепередачу «Закрита зона» В.Ар’єва про будівництво «зони відпочинку» в державному заповіднику «Феофанія» чи про свавілля в Нiкитському ботанічному саду...

Два роки тому газета «Українське слово» (31 серпня — 6 вересня 2005 р.) опублікувала лист мешканців двох будинків по вулиці акад. Заболотного, що поблизу державного заповідника «Феофанія», в якому вони пишуть: «Під лицемірним гаслом «Все для людини!» нищать віковічні дуби, сосни, молоді липи, черемху, шовковиці — все що росте на шляху «дбайливих уболівальників за людину». Порушується природний ландшафт, знищуються унікальні заповідні біотопи з рідкісними рослинами і тваринами... Ми вимагаємо відновлення заповідного статусу урочища «Феофанія» і вважаємо, що правоохоронні органи та Генеральна прокуратура України мають відкрити кримінальну справу за фактом вирубки великої кількості дерев у Феофанії і порушення Закону України про заповідні території».

Що ж, Генеральна прокуратура України визнає, що знищення природного ландшафту наростає: «Протягом минулого (2005. — М.Ж .) року до 1 млн га (удвічі) збільшилася площа самовільно зайнятих земель 17 тисячами суб’єктів підприємництва», — свідчить сам Генеральний прокурор України Олександр Медведько («Урядовий кур’єр», 10 червня 2006 р.). І далі наголошує: «Непоправної шкоди завдається землям історико-культурної спадщини, площа яких становить всього 6,9 тис. га».

Порівняймо: землі історико-культурної спадщини займають якихось 6,9 тис. га, а за один лише рік захоплено самовільно 1 млн. га, в тому числі земель історико-культурного, природоохоронного, рекреаційного призначення. Ясна річ, Генеральний прокурор України називає тільки ті резонансні справи, які тримає на контролі громадськість і про успішне завершення яких він може доповісти суспільству. Передусім це незаконна передача цілісного майнового комплексу дендрарію Донецького ботанічного саду НАН України площею 145 га, це передача без державної екологічної експертизи в оренду ТОВ «Будінвестгруп» в Голосіївському районі м. Києва (Конча-Заспа) земельної ділянки площею 100 гектарів, це передача земельних ділянок міською радою Одеси за відсутності генерального плану земельно-господарського устрою міста, а це переважно землі оздоровчого, рекреаційного, природоохоронного призначення. А що твориться в АР Крим? Лише за останні п’ять років площа земель оздоровчого призначення скоротилася на 400 га. Генеральний прокурор нараховує 215 кримінальних справ, відкритих у 2006 році, а головне — повернуто 38 тисяч гектарів землі. І це із захопленого самовільно 1 млн. га повернуто державі всього 38 тисяч гектарів! А що з іншими землями?

Правопорушень при наданні земельних ділянок у власність, в оренду, при проведенні гідротехнічних робіт, при відшкодуванні втрат сільського та лісогосподарського виробництва нараховується тисячами, але кримінальні справи відкриваються десятками, бо в цьому найчастіше не зацікавлені службові особи, які своїми зловживаннями створюють тіньовий ринок землі. Особливо привабливими для тих, хто владарює, є прибережні захисні смуги річок і водойм, які не винесені в натуру, об’єкти рекреаційного призначення без визначених меж... Певен, що багато хто із громадян України пам’ятає скандал, пов’язаний із передаванням згідно з двома рішеннями Київради від 30 вересня і 21 жовтня 2004 р. 200 гектарів заповідних земель у Пущі-Водиці півтори сотням «політичної еліти» України вартістю в 70—100 млн. дол. Тоді, правда, сотка коштувала біля 4 тисяч грн., а тепер, мабуть, 15—20 тисяч. І ця земля — від 60—70 соток до кількох гектарів — передавалася і так не бідним «кращим людям» України безкоштовно. Розпалився-розгорівся скандал, і новоспечені власники так званих рекреаційних земель почали добровільно відмовлятися від дармового. Люди швидко це забули. І тепер ці свого часу нагороджені землею, як міністри Михайло Папієв, Нестор Шуфрич, чи колишні міністри Микола Білокінь, Олександр Кузьмук, чи народні депутати — колишні та нинішні — Степан Гавриш, Раїса Богатирьова, Юлій Іоффе, Богдан Губський не люблять згадувати прикростей, яких завдали їм прискіпливі журналісти.

Таких заповідних, рекреаційних оздоровчих зон не так багато лишилося навколо і Києва, і багатьох інших міст України. Багато вже земельки оприбутковано, передано в приватну власність, орендовано на 49 років... Одне слово, вихоплено з народних рук, із державної власності.

Службові особи користуються тим, що нема в Україні законодавчо визначеного, чіткого механізму розмежування земель, надто повільно ведеться у нас земельний кадастр, не визначений правовий режим Чорного і Азовського морів, і що прикро — повсюдно безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків органів контролю. Це добре усвідомлює Генеральна прокуратура України. «Такий стан загрожує життєдіяльності співгромадян і загалом безпеці держави», — узагальнює Генеральний прокурор України Олександр Медведько.

Що ж, українські письменники справедливо домагалися від Президента України скликання Ради з питань національної безпеки і оборони з тим, щоб на її засіданні розглянути питання екологічної безпеки України. Сподіваємося, що таке обговорення відбудеться. І там постане й проблема питної води. Як узагальнює академік НАН України Петро Гожик: «Україна за водними ресурсами — одна з найменш забезпечених країн Європи», тому через років десять в Україні найдорожчою корисною копалиною стане чиста прісна вода. За результатами досліджень, проведеними Інститутом геологічних наук НАН України, практично в усіх регіонах України питна вода з колодязів у сільській місцевості непридатна для вживання. Забрудненість наших річок і озер промисловими та іншими відходами, добривами, продуктами поливу перевищує усі допустимі норми.

«На жаль, басейни майже всіх річок України можна віднести до забруднених і дуже забруднених. Переважно сполуками азоту, нафтопродуктами, фенолами, важкими металами, — стверджує головний державний санітарний лікар України Сергій Бережнов. — Найбільшою мірою забруднені води Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Сіверського Дінця. Ми провели дослідження 50 водних об’єктів нашої держави і не виявили жодного водостоку або водоймища, вода яких повністю б задовольнила гігієнічні вимоги» («Урядовий кур’єр», 29 вересня 2006 р.).

А з того ж забрудненого Дніпра п’є воду 30 мільйонів чоловік. Взагалі, понад 80 відсотків населення України бере воду для питних і побутових потреб з відкритих водоймищ.

Нещодавно я мав розмову з директором Українського наукового-дослідного інституту водогосподарсько-екологічних проблем, доктором технічних наук, професором Анатолієм Яциком, якому належить цикл монографій з еколого-економічних основ національної водної політики та безпеки гідросфери України.

— Невже справді людство вступило в епоху всесвітньої еколого-економічної кризи і наша держава перебуває в катастрофічному екологічному стані? — запитую Анатолія Васильовича.

— Передусім слід пам’ятати, що за кількістю водних ресурсів, що припадають на одного жителя, Україна належить до країн, які не забезпечені водними ресурсами, а головне — чистою питною водою. Відомо, що 60% захворювань у світі зумовлено вживанням недоброякісної води, а це призводить до скорочення тривалості життя, демографічних змін у суспільстві. Складна демографічна ситуація в Україні багато в чому зумовлена катастрофічним екологічним станом. Одна чорнобильська трагедія чого варта. А головне, що різко зменшилася відновлювальна, самоочисна спроможність річок, озер... І це спостерігається найбільше за останні 10—15 років, що свідчить про інтенсивне забруднення поверхневих і підземних, а особливо ґрунтових вод. Одне слово, проблема екологічно безпечного питного водозабезпечення населення України є одним із головних чинників національної безпеки країни.

Я гортаю розроблену на замовлення Держводгоспу України Інститутом водогосподарсько-екологічних проблем у співпраці з інститутом «Укрводпроект» «Концепцію щодо впорядкування, використання та охорони водних ресурсів у заплаві р. Дніпро від гирла р. Десни до гирла р. Стугни».

Проведена велика і вкрай необхідна аналітична робота, розглянута проблема комплексно — враховані гідрологічні та водогосподарські характеристики Дніпра на цій важливій, зважаючи на сусідство з мегаполісом, ділянці, дана ландшафтно-ценотична та екологічна оцінка території, чітко визначені заповідні, заказні та рекреаційні території, висловлені рекомендації щодо охорони та використання акваторій, захисту від повеней. А головне, обґрунтовані пропозиції щодо запровадження мораторію на будь-яке відведення земель під будівництво, якщо воно не пов’язане з регулюванням поверхневих і підземних вод. Пропонується не дозволяти без здійснення екологічної та рибогосподарської експертизи проведення робіт, пов’язаних зi зміною рельєфу дна та берегів, а також структури водяної та прибережно-водяної рослинності, віднести до територій природно-заповідного фонду із забезпеченням відповідного охоронного статусу всі острови на ділянці від гирла Десни до гирла Стугни, а також заплави річки Дніпро.

— Це необхідно робити зараз, якнайшвидше, — наполягає Анатолій Васильович. — Ніхто чомусь не звертає уваги на наші застереження і попередження: хаотична забудова заплавної частини Дніпра супроводжується підвищенням рівня території способом гідронамивів до позначок 95—99 метрів, що є близькими до рівнів повені малої забезпеченості. Створилася реальна загроза підпору води та затоплення приміської зони столиці та сіл Бортничі, Гнідин, Вишеньки під час пропуску повеней на ділянках звуження русла річки в районах островів Великий, Ольжин, Дикий, Княжий Покал.

Чому б Раді з питань національної безпеки і оборони України не розглянути хоча б цю «Концепцію про впорядкування, використання та охорону водних ресурсів у заплаві р. Дніпра від гирла р. Десни до гирла р. Стугни» і, в разі її схвалення, визнати її як пілотний проект із тим, щоб в кожній області були розроблені схеми комплексного використання, охорони та відтворення водних та земельних ресурсів поблизу річок, озер з наступною екологічною їх експертизою?

Адже із 63 тисяч малих річок нашої держави більше половини — в кризовому стані. І ще одна, далеко не другорядна проблема, яку може розв’язати Рада з питань національної безпеки і оборони України. Це — проблема управління природно-заповідним фондом та історико-культурною спадщиною. Є у нас Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, в її складі з 2001 року існує урядовий орган — Державна служба заповідної справи, але кому підпорядкована більшість біосферних і природних заповідників та національних природних парків? Не Мінприроди — в його управлінні лише 19 територій та об’єктів природно-заповідного фонду, більшість (21) підпорядковано іншим центральним органам виконавчої влади, державним науковим організаціям, вищим навчальним закладам.

Подібна ситуація склалася з історико-культурною спадщиною. У віданні Міністерства культури і туризму України, а в його складі Державна служба охорони культурної спадщини, є лише 11 із 62 історико-культурних заповідників. А світовий досвід переконує, що без дбайливого збереження природного, етнокультурного ландшафту та освоєння національної природної і культурної спадщини не виховати громадянина своєї держави, патріота, відповідального за збереження рідної мови, культури, традицій, історичних пам’яток, природи.

Ми спостерігаємо, і часто з якоюсь блюзнірською байдужістю, як на наших очах катастрофічно розгортається криза довкілля, нашого з вами життєвого простору, як руйнується природний спільносвіт. Ми не хочемо усвідомити, що людський життєвий простір дуже обмежений і надзвичайно тендітний, крихкий, і до того ж він є тільки частиною природного універсуму, за який саме людина (і тільки людина!) відповідальна.

...Оце днями, прогулюючись лугами Кончі-Заспи разом із своїм другом-псом де Голлем, я знову побачив гори чорних мішків, розірваних бродячими собаками. Пси розтаскали сміття по траві, по кущах. Особливо багато було конвертів, адресованих ТОВ «Венбест». Адреса: проспект Перемоги, 90/1, м. Київ. 03062.

«Ти диви! — подумав я. — Ген із проспекту Перемоги везли ці мішки зі сміттям, щоб саме тут, біля природних озер, викинути. Що за варварство? Обов’язково напишу керівництву ТОВ «Венбест» про це зухвальство когось із його працівників».

Картаю себе до сьогодні, що не написав, хоча чудово розумію, що жодної реакції, тим більше — прибирання сміття, не буде. Бо чи не щоденно бачу ці гори залишених пляшок з-під горілки, вина й пива, пластикових пакетів, одноразового посуду, консервних банок — все це сліди «культурного» — на природі — відпочинку міських жителів. Приїздять автомобілями, але забрати із собою це сміття — ліньки. Навіть не закопають, а навпаки, ще розкидають по кущах, особливо люблять пляшки закидати в озера. Приїздять знову й знову, розкладаються біля ними ж полишеного сміття, «врубають» як правило, російську «попсу», напиваються... Так собі культурно «балдіють».

Це свідчення не лише деградації відчуттів, сприйняття і розуміння природнього спільносвіту (Й.Г.Кампе, К.М.Маєр-Абіх), що є наслідком недосконалого екологічного виховання. Це ще шкідливі витрати нашого навального входження в систему суспільства споживання та некритичного осмислення тих драматичних уроків, які зараз запізніло освоюють розвинуті індустріальні суспільства. Чи не найголовніший урок — це усвідомлення модерною людиною того, що людина споріднена з природним спільносвітом історично й природно, тому слід пригадати, якщо забулося, або навчитися переживати спільнобуття, бачити і відчувати себе органічною часткою єдиної природи — разом із рослинами і тваринами, річками й озерами, лісами і травами, вітрами і дощами... Інакше нам не відродити і не загострити почуття, аби спрямувати їх на збереження і захист довкілля. Тим більше важко усвідомити, що знищення біотичного і ландшафтного розмаїття, руйнація природного спільносвіту призводять до значного погіршення якості людського життя. А слід було б отверезіти, проте «освоєння природи» людиною триває і обходиться світовому товариству щорічно до 250 млрд. доларів США. Куди вже далі «освоювати», якщо в Україні збереглася лише третина природної рослинності. Отож, про цей рослинний біофонд і йде мова, коли думаємо про долю Кончі-Заспи, де, як стверджують батьки, зустрічається багато ендеміків — рідкісних рослин, які ніде інше не ростуть. Та хто про це говорить, крім тих же ботаніків чи екологів?

Можливо, той ініціатор вивалення сміття в лугах Кончі-Заспи із ТОВ «Будвест» проходив курс «Основи екології», який із 1992 р. обов’язково викладається у вищих навчальних закладах України, можливо, його діти вже екологічно прозрівають у школі згідно з концепцією екологічної освіти, затвердженої Міністерством освіти 2001 р.

Питання екологічної освіти, екологічного просвітництва — окрема тема серйозних державних і громадських турбот. Американцям екологічна освіта забрала добрих тридцять років, але які результати? Чи не кожен американець вважає за свій національний обов’язок відвідати свої національні парки, де оберігаються унікальні екосистеми; тема охорони природи, збереження довкілля постійно, як-то кажуть, на слуху, у тридцяти вищих навчальних закладах США готують спеціалістів із екологічної журналістики.

І держава, і кожен громадянин зобов’язані захищати природні основи життя. Їхня опіка має поширюватися не лише на соціальний стан людини і суспільства, але й на позалюдську природу як органічну частину універсуму, в центр якого людина звикла ставити себе. Все частіше, і це пріоритет німецької філософської думки ХХ століття (Якоб фон Юкскюль, К.Льовіт, Ганс-Йохен Фогель, К.М.Маєр-Абіх), лунають голоси забезпечити законодавчо права природи, визнати за природою право на власну цінність і власну гідність. Так, євангелістська церква Німеччини запропонувала розглянути з метою внесення змін чи доповнень до Основного Закону держави таке положення: «У відповідальності за створений світ держава захищає природні основи життя». Свідченням поширення в Німеччині антропоцентричних ціннісних орієнтацій є внесення до юрисдикції з 1985 р. згідно з рішенням адміністративного суду землі Гесен поняття «природний спільносвіт» 1 . І в цьому велика заслуга сучасного німецького філософа Клауса Міхаеля Маєр-Абіха, який висунув концепцію переходу від соціальної держави до природної держави. Він вважає, що «в майбутньому устрої Німеччини держава має бути не тільки соціальною державою (Sozialstaat), що інтегрує суспільство, а й природною державою (Natur-Staat), яка інтегрує індустріальне суспільство до природи» 2 .

Ми, люди, не обмежені, вірніше, не повинні бути обмеженими, нашим суспільним об’єднанням. Наш відповідальний, морально стривожений погляд має сягати і за позалюдську природу задля опіки над природним спільносвітом. Це потрібно нам, людям, ясна річ, потрібно й природі. Це необхідно й нашій владі, яка в зв’язку з підготовкою до вступу в Європейський Союз повинна розробити і впровадити ефективно діючу програму щодо дотримання відповідних екологічних норм згідно з нормами і стандартами ЕС. Та проблема полягає не лише у відставанні України від держав постіндустріальної фази розвитку в плані екологічної політики та природокористування. Адже екоцид в Україні ведеться ще й тому, що громадськість здебільшого пасивно спостерігає за тим, як здійснюється наруга над природою, як знищується заповідний природний та історико-культурний ландшафт — ця предковічна історична пам’ять, закодована в горах і ріках, лісах і дібровах, озерах і струмках, могилах і храмах...

Природний та історико-культурний ландшафт — це основа національної ідентичності, образне уособлення та символічне вираження колективної пам’яті нації, це поетичний краєвид етнічної спільноти, місце відродження та збереження спогадів, поклоніння і духовного просвітлення, формування нації як культурної спільноти. Через те не слід духовно і морально розмежовувати природну і культурну національну спадщину. «Якщо взяти до уваги загострення і важливість в українському суспільстві проблеми збереження національної спадщини, то вона особливо відчутна в контексті гуманістичної цінності ландшафтних об’єктів заповідної природи та розміщених у її межах історико-культурних пам’яток» 3 , — справедливо наголошує Володимир Гетьман.

Створення і плекання культурних ландшафтів — важливе завдання державної політики. Звісно, якщо влада буде мислити з перспективи збереження природного середовища і розглядатиме культуру як «людський внесок в історію природи, у якій природний розвиток може навіть перевершити незайману природу» 4 .

Ландшафти оживають духовно і викликають естетичне задоволення за умови їх сприйняття людиною як органічної складової природного спільносвіту. Історико-культурна компонента цього спільносвіту багато в чому визначає рівень духовності суспільства, нації. Верховна Рада України 7 вересня 2005 р. ратифікувала прийняту під егідою Ради Європи (Флоренція, 20.10.2000 р.) Європейську ландшафтну конвенцію, але ніяких практичних висновків з її положень не було зроблено. А в цій конвенції ландшафт визначається «в якості необхідного компонента людського середовища та основи ідентичності, відображення різноманіття культурної і природної спадщини». А питання національної ідентичності для нас сьогодні, в період становлення українців як сучасної європейської спільноти, є надзвичайно актуальним. Ми перебуваємо в процесі формування української нації як цілісного суспільного організму, що живе і розвивається на певній території і поєднаний історією, культурою, мовою, традиціями, міфами, легендами, переказами, вірою, державними і правовими інституціями, спільними ціннісними орієнтаціями. А оскільки українська людина, як і кожна людина на планеті, споріднена природно та історично з природним спільносвітом, тому її самовизначення та самоорієнтація має відбуватися у системі природного та культурного ландшафту.

Культурно-антропологічні чинники — спільна історія, колективна пам’ять і свідомість, традиції, цінності, віра, мова, символи — багато важать в формуванні національної ідентичності та національної консолідації.

Національна ідентичність є найважливішою і найповнішою з усіх колективних ідентичностей, — стверджує автор дослідження «Національна ідентичність» Ентоні Д.Сміт, бо «національна ідентичність пронизує життя індивідів та спільної майже в усіх сферах діяльності»5 .

Українська нація, як і «кожна нація плекає власну самобутню історію, свої золоті доби і священні краєвиди», тому нації «і в наступному сторіччі (ХХI — М.Ж. ) становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності»6