Футбольна одержимість

Я бачив на трибуні стадіону хлопчиська, який плакав. Iз товстими щоками, років 15—16, одягнутий в кольори чеської збірної, він був невтішний, тому що його улюблена команда безнадійно програвала. Звичайно, поспівчував, але особливої тривоги не відчув. Поразка навіть улюбленої команди — це ще не трагедія, яка накладає відбиток на все життя, що залишилося.

СВЯТІ Й ГРІШНІ

Молодий тренер молодої української збірної Олег Блохін в одному з інтерв’ю мудро застерігав політиків від роздмухування надмірного ажіотажу, просив не пророкувати перемогу команди на нинішньому чемпіонаті. У Німеччині таких попереджень сьогодні не почуєш. Тут всі поголовно від малого до старого, починаючи з п’ятниці дев’ятого червня, твердо переконані: «Німеччина — чемпіон!».

У всьому світі у футбол грають за єдиними правилами, затвердженими ФІФА. Але при цьому в кожній країні на нього неминуче накладається власний національний колорит, якщо хочете — своя власна національна самосвідомість, властивий виключно мешканцям цієї країни менталітет. І якщо, скажімо, в Південній Кореї чи США він має відносно нейтральний характер, то в Бразилії і інших латиноамериканських країнах футбол давно став однією з форм державної релігії, конфлікти на футбольному полі траплялося, переростали в конфлікти збройні.

Інший розклад в Європі. Тут до останнього часу безперечними лідерами були англійські фани, але зараз поліцейські фахівці боротьби з масовим безладом віддають перевагу полякам. Що й підтвердилося після безславного виступу польської збірної на нинішньому ЧС. Мешканці прилеглих населених пунктів натовпами виходили до кордону, закликаючи німецьких сусідів зійтися в «чесному бою» стінка на стінку. Були «боєзіткнення» і в самій Німеччині. А кілька днів тому, напередодні гри Англія — Еквадор, сталося штутгартське побоїще. Великій групі англійських уболівальників, неабияк розігрітих спиртним, чимось не сподобалася така ж група їхніх німецьких колег. Можливо, дуже голосно скандували: «Німеччина — чемпіон! Німеччина краща за всіх!», а можливо, просто хтось на когось не так подивився або ненавмисно наступив на ногу. Одним словом, поліції довелося добряче попрацювати. І на душі чомусь стає тривожно.

НІМЕЧЧИНА — КРАЇНА ПРАГМАТИКІВ

Згадується один iз матчів чемпіонату Німеччини у другій Бундеслізі. Гра, важка й нудна, повільна, але вірно йшла до закономірного кінця — нічиєї. Вже в додатковий час воротар господарів сильно вибив м’яч від воріт до воріт. Його спокійно прийняв воротар суперника, якого на всяк випадок від можливої атаки суперника прикривав захисник. У цей самий, здавалося, безпечний момент в спину захисника тараном врізається нападник суперника, і обидва опиняються на газоні. Суддя, не мудруючи, вказує на одинадцятиметрову позначку. Гол. Перемога.

Рішення явно несправедливе, але як тріумфували трибуни! Важлива перемога, будь-якою ціною. А після гри вулиці невеликого містечка загатили тріумфуючі уболівальники. Вони несли прапори з кольорами улюбленої команди і поглинали силу-силенну пива. З вікон проїжджаючих машин здіймалися руки зі складеними у формі літери V пальцями: «Вікторія!». У численних кнайпах (пивних), обійнявшись за плечі, співали і, знову ж, поглинали неміряну кількість пива. Переможці сорому не ймуть.

НЕ ТРЕБА ПРО СУМНЕ

У видавця газети «Frankfurter Allgemeine Zeitung» Франка Ширрмахера нинішній футбольний чемпіонат викликає захоплення: «Ми відчуваємо екстаз не тільки від самих ігор. Головне, вони звільняють нас від політики».

Дійсно, які там ще до біса безробіття, зростання ціни на бензин, зменшення соціальної захищеності й купа інших проблем. Адже очевидно, що збірна Німеччини — краща за всіх, а Баллак і Клозе (до речі, виходець iз Польщі) — національні герої. Це стало достовірно відомо будь-якому німцю, від малого до старого, ще дев’ятого червня після першої гри.

Що з цього буде, конкретно проглядається у відповідях головного тренера національної збірної Німеччини на запитання журналіста.

— Німеччина вийшла в чвертьфінал. Ваші амбіції на чемпіонаті вже задоволені?

— Мої особисті амбіції не мають ніякого значення. Цим досягненням поки не задоволені амбіції величезної нації, нації футбольної, і заради неї ми підемо далі.

З початком ЧС-2006 вся Німеччина стала чорно-червоно-золотою. Це кольори державних прапорів, які вивішені на вікнах будинків, майорять над дахами автомобілів і покривають, нанесені спеціальною фарбою, обличчя вболівальників. З екранів телевізорів і газетних шпальт сила-силенна професійних і самопальних «експертів» коментують те, що відбуваються на футбольних полях і навколофутбольних подій. Канцлер Німеччини Ангела Меркель, присутня, до речі, на всіх іграх німецької збірної, здійснює просвітницьку роботу серед членів кабінету міністрів, роз’яснюючи колегам, що таке положення поза грою.

Інтелектуали, не забуваючи постійно нагадувати про знамениті німецькі толерантність, політкоректність і гостинність, тут же визнають, що загальна футбольна ейфорія породжує цілковито новий патріотизм, а головним наслідком ЧС-2006 стане поява нових самоідентифікації і національної самосвідомості. При цьому задають боязке запитання: «А чи можна нам це?». Тобто чи можна німцям бути патріотами? Питання, звичайно, цікаве.

ЕКСТАЗ, ЯКИЙ ПЕРЕТІКАЄ В ОРГАЗМ

Люди, що заполонили сьогодні вулиці й площі німецьких міст, про такі тонкощі, схоже, не замислюються. Можливо, багато хто з них і слів таких не знає. На екранах величезних телевізорів, встановлених в громадських місцях, — збуджені розфарбовані особи з якимось гарячковим шаленим блиском в очах. Відчувається, що багато хто з них розігрітий спиртним, якщо не чимось крутішим. У просторі з якоюсь механічною завзятістю лунає: «Оле-Оле-Оле! Німеччина — чемпіон!».

Відчуття таке, що згаданий трохи вище екстаз плавно перепливає в колективний оргазм. Схоже, що організатори, які не один рік готували цей вибух всенародного тріумфування і ейфорії, забули пояснити головне: великий спорт припускає не лише перемогу, але і поразку. Готовим треба бути до всього, а вміння красиво програти і першим привітати переможця із заслуженою і чесною перемогою — це високе мистецтво, властиве лише великим спортсменам. І що ж стане з усіма цими людьми, з країною, зрештою, якщо несподівано настане день «П»? Поразки, яка може бути сприйнята як день ганьби, яка, по суті, такою не є.

Гадаю, ляльководи до того моменту, назбиравши вершки, тихо підуть зі сцени. До наступного разу. Як поведуть себе інші — не знаю. А патріотизм, чого вже там, почуття святе. На нього має повне право будь-яка нація незалежно від кольору шкіри чи віросповідання. Доти, поки не перетвориться він на притулок негідників. Поки не приватизували його бізнесмени, політики, жовта преса, шоумени та інший накип.