«I неоплаканий своїми…»

Він пішов майже опівночі, пізнього недільного вечора у листопаді 56 го. Відтак на йогомогилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». З натяком, а чи й з надією — він ще воскресне.

Смерть прийшла напередодні зйомок фільму «Поема про море». Він не знімав кілька літ. І, вже не вперше, вагався: а може, кинути до біса ту кінофабрику, от сю промислову структуру, де митець так залежний від волі, бажань і нехоті сотень людей. Що то письменницька творчість: сів і пиши, хоч би і в стіл. Уперше він так вирішив на початку війни. У підсумку написав сценарій «Україна в огні»… Це печатка того жаху, який охопив людину, що зрозуміла: його народ завис над безоднею. Довженко закричав од жаху і влада зробила чимало, аби він більше не говорив, не писав, не знімав. Та він робив це ще більше десяти років. Допоки не впав.

«ІНАКШЕ СЕ БУДЕ ЩОСЬ АМОРАЛЬНЕ…»

Довженків щоденник так і не видруковано повністю, рукопис одкриється тільки 2009 року. Доти — в архівних холодинах. Те, що можемо прочитати, просіяно вдовою митця, Юлією Солнцевою (її ж воля визначила термін ознайомлення зі щоденником). Щоденникові записи останнього року уривчасті, фрагментарні — напевно, що далеко не всі. «По закінченні цього фільму («Поеми про море». — С.Т. ) я, очевидно, відійду від своїх старих принципів і зроблю «Тараса Бульбу» за Гоголем. Це давнє бажання моїх друзів». Навряд чи воно могло б зреалізуватися — «Бульбу» в Україні й досі не знято. А роботу над ним Довженко починав ще 41-го — на перешкоді стала війна, потому упослідженість митця і входження Польщі до «соціалістичного табору». Гоголівський витвір, як відомо, й донині вважається антипольським…

«Поема про море» йшла важко. Тоді, у середині 50-х, почалася переоцінка цінностей, і Довженко не міг цього не розуміти. Може так статися, писав він про свій твір, що майбутній фільм «виявиться єдиним на цілий «Мосфільм» фільмом про хороше в сучасних радянських наших людях. Трудно буде мені. Починаючи від Ваньки-Каїна (мається на увазі тодішній директор кіностудії, відомий режисер Іван Пир’єв. — С.Т .) майже всі проти мене». Запускаються гальмівні механізми. Скажімо, в кошторисі фільму свідомо запланували недовитрати: «якийсь злочинець з міністерства, С. чи К., заздалегідь створив мені фінансову катастрофу. А міністр? Полупровідник… Погодився і санкціонував» (щоденників запис від 3 вересня 1955 р.).

Улітку того року їздив Україною. Постала вона невеселою. «Міста бідні, убогі. Чигирин, Новогеоргіївка, Кременчук, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ — пилюка, вибої, дороги погані, люди сірі, заклопотані, виснажені. Вже справді дорого платить мій сучасник за привілей великої доби. І скрізь на всьому великий несмак. Що бачив красиве? Кілька хат. На кількох простих селянських хатах позначено більше тонкості художнього смаку, ніж на цілому Хрещатику» (27 липня 1955 р.). Сподобалося тільки оновлене Запоріжжя…

Тривога з душі не сходила. Й химерні, часом, сни пролітали крізь його зіниці. «Приснився дивний сон два рази: неначе Ленін мене обнімав і цілував. Цілував мене в лоб, в очі і говорив якісь хороші слова. І я, повний подяки і високого хвилювання, зворушений до краю, цілував його в щоки і очі і дякував дорогій безцінній людині. Так і прокинувся. Потім сон повторився. Очевидно, буде мені трудно» (28 липня 1955 р.).

Та попри тривожні думи й почуття наставляв себе на творчий максимум: «Не боятися ніяких пристрастей, ніяких узагальнень. Боятися тільки брехні і утрировки. Думай неухильно тільки про велике. Піднести природу до самого себе, і хай всесвіт буде відображенням твоєї душі». Це щодо «Поеми про море». Характерний нюанс: маленький шкіц для сценарію, діалог про цінності людського життя. «— Щастя, щастя… Обійдемося й так. Є речі важливіші, ніж щастя. — Які? — Які? Повинність. Обов’язок» (12 листопада 1955 р.). Це і про самого себе. І — про народ, чию ментальність у радянські часи весь час навертали на боротьбу за щастя і процвітання держави, все інше — потім. «Первым делом самолеты…», хто думає інакше — той міщанин, а відтак ворог.

Життєвий матеріал «Поеми про море» — перебудова самого життя. Будується гребля на Дніпрі, ще одна, і то запорука отого самого грядущого щасливого майбуття. Тільки ж якою є плата «за привілей великої доби»? І чому великою вона є тільки у рапортах партійних бонз та розмірах будівель, а люди «сірі, заклопотані, виснажені» й живуть у комуналках, у тісноті, харчуючись абияк? А тепер ще знімайся з віками насиджених, прогрітих душами й працею поколінь, обійсть і переїжджай невість куди — бо наступає рукотворне море і затопить старовинні землі. «Згадую С.Н. та його дружину і його слова «Нове наше море — нове наше горе». Так народ говоре про море». І — внаслідок безголів’я чиновницького «може стати некрасивим усе Подніпров’я» (31 липня 1955 р.). Що й відбулося.

«Поему про море» Довженко хотів знімати не просто в Україні, а й разом із Київською кіностудією. Й ніби ж домовився про те у Москві із заступником міністра, сказавши йому: «Я син українського народу, і мені немало вже літ. Сценарій мій присвячений життю українського народу, на Вкраїні відбувається дія. Цілком ясно, що й знімати фільм треба на Вкраїні, в основному з українськими акторами. Інакше я не мислю собі, інакше се буде щось аморальне і, по суті кажучи, глибоко неприродне й дикунське». Одначе не так сталося, як гадалося. Бо «не погодився лише один діяч української некультурності. Ні моє прохання, ні посилання на думку заст. міністра культури СРСР не вплинули на N.» (7 листопада 1956 р.). Хоча дуже можливо, що з Москви і повеліли не давати Довженкові «добро». Високе начальство, як відомо, в очі говорить одне, а своїм підлеглим потому дає зовсім інші команди.

«ТАКОГО НЕМА НІДЕ В СВІТІ…»

Щойно цитований запис зроблено за 19 днів до смерті. І поруч — інше. Нехай перечитають ці слова нинішні урядники й чисельна партійна і державна челядь, якій ведеться на тему «двуязичія». Хоча сумніваюся, щоби вони коли-небудь взагалі читали Довженкові тексти. Ото ж бо й воно… «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, — вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше немає ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман… І жаль, і сором…»

Це записано в річницю Великої жовтневої та ще й соціалістичної революції, яка виявилася жорстоким обманом. Пишу ці рядки в річницю ще однієї революції — Великої помаранчевої, і думаю, чи не тими ж словами обізвався би Довженко до її провідників? І що сказав би, до прикладу, про рішення суду відмінити озвучення фільмів зарубіжного виробництва українською мовою, про підтримку того деякими нашими аж надто захмарними віце-прем’єрами? Втім, ні жалю, ні сорому…

З такими думками і почуттями він помирав. Записуючи: «Лежу з розторганим серцем у лісі під Москвою. Землю снігом замітає». А тим часом «товстошкірий мерзотник директор Київської студії, якому б не директором студії, а десь начальником тюрми чи, мо», концтабору якраз би личило урядувати», відмовив у спільній постановці Довженкової «Поеми…». «І я побачив, — продовжує митець, — що ніякого ідейного плану в сієї потвори з партквитком немає, що се куркуль і кат, з дружиною засіли в маєтку, іменуємому Київською студією. Який занепад! Яка дегенерація! Якщо таке можна вчинити безкарно, про що може йти мова».

От, не безкарно. Через багато літ озвучується ім’я того директора — Давид Копиця. Письменник, щоб ви знали. Якому «треба виправдати свій хамський вчинок, не пустити мене на Київську студію і підвести під цю ганебну каїнову справу, очевидно, якісь «ідейні», а як же інакше, позиції. За його спиною, звичайно, Корнійчук і міністр культури. До Києва, очевидно, мені вже не вернутись. Тринадцять років марних сподіваюсь…» (7 листопада). Уже навесні наступного року Довженковим іменем назвуть Київську кіностудію, на яку його не пускали, де так і не дозволили ставити останній фільм. Межі цинізму — виходить так — не існує.

Директор «Мосфільму», Іван Пир’єв, сам режисер, і неабиякий («Трактористи», «Кубанські козаки», «Брати Карамазови«…), теж відзначався особливою «душевністю». Один із останніх записів у щоденнику, за три дні до смерті, присвячений йому. Довженко не зміг читати лекцію на режисерських курсах унаслідок хвороби. Пир’єв люто облаяв Солнцеву, яка хотіли перепросити за це… Сама дружина Довженка у своїх спогадах переповіла розмову з директором:

— Что у него там еще?

— Сердце...

— Все равно пускай придет.

— Ему не позволено вставать.

— Он должен придти! Пускай придет!— орал уже Иван Пырьев.

— Он может умереть…

— Пускай умрет…— сказал Пырьев.

Сам Довженко, дізнавшись про цю розмову, записав свій вердикт: «Таким чином, я мушу не забувати ні на хвилину, що доля мого життя протягом року буде в лапах лютого звіра». Ніякого року вже не лишалося — лічені дні…

І ще записував — про чиновницьку гвардію, про начальство безцінне, характеристики якого, боюсь що, навряд чи змінилися звідтоді. «Тільки й чути скрізь на засіданнях: проявіть твердість, проявіть гнучкість. Чому не кажуть: проявіть розум, проявіть доброту, турботу, чесність, увагу і нещадну вимогу акуратності, смаку і витонченості в роботі. Да, гнучкі поробилися, як в’юни, і тверді, що й не вколупиш».

А далі уявний діалог:

— Усі архітектурні пам’ятники по всій країні перетворено в нужники. Хто винен? Раднарком — Раднарком такий, як і ми.

— Ми винні. Мовчальники, підлабузники, непротивленці…

— Та й чому нарком мусить бути розумнішим в архітектурних справах, аніж ви?

Ой-йой, число мовчальників і непротивленців навряд чи зменшилось звідтоді. І що ж? А те саме… «Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до свого народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це». Всіх нас! Бо коли ти мовчиш — не нарікай на стобісових чиновників: вони діяли в межах, тобою окреслених.

ОСТАННІЙ ПУТЬ

Останній свій день, недільний листопадовий день 56-го, Довженко провів на своїй дачі у підмосковному Передєлкіно. Солнцева залишила нам доволі докладний опис того, що і як відбувалося тоді. Дім був збудований таким, яким хотів бачити його Довженко. Високі стелі, дерев’яний сволок, велика кімната, наскрізь пропахла деревом. Посередині дерев’яний стіл, не покритий нічим. А ще кактуси попід вікнами, полиці під самою стелею, з українським полив’яним посудом. «А как любил Сашко, — пише Солнцева,— сидеть в углу этой огромной комнаты, деревянного зала, в плетенном кресле и смотреть на все, что окружало его, а особенно на сволок, это напоминало, очевидно, его хату. В своих помыслах он всегда возвращался в детство, находя в нем кладезь творчества…».

Хворе Довженкове серце боліло. Відтак виник сумнів щодо поїздки у Москву. Одначе ні, назавтра були справи на «Мосфільми» — йшлося до початку знімального періоду. То ж поїхали. Уже в дорозі йому стало недобре. «Войдя в дом, он сейчас же лег на кровать. Ему становилось все хуже и хуже. Я вызвала лечащего врача. Это был плохой врач, тридцатилетняя девица, ничего не видящая вокруг себя». Коли з’ясувалося, що стан є загрозливий, лікарка викликала професора. Той відмовив. Хоча вона й говорила йому, що хворий, за всіма ознаками, вмирає. Ат, неділя, вечір, ще тисячі причин відмовитись… Прийшов інший лікар. Розпитав, що і як, затим заходився визначати пульс. «Пульса не было… минута молчания, и он бросил эту руку на грудь бедного Довженко. Бросил, не положил (…) Поняв, что Довженко уже не стало, он быстро вышел из нашей квартиры, не сказав никому ни слова». Солнцева твердить, що останніми словами Довженка були: «Юля, ты так много сделала мне в жизни».

У ті слова, та й у таку версію смерті, вірять не всі. Скажімо, Довженків племінник Тарас Дудко (лікар за фахом, як і його батьки), не раз говорив про те, що є підстави говорити про замовне (від спецорганів, звісно) убивство, яке було здійснено руками Солнцевої. Ніби у перші години і дні по смерті чоловіка вона надто плуталась у своїх переказах того, як воно усе було… Одначе навряд чи щось подібне можна буде довести. Та й з мотивами не зовсім зрозуміло. Довженко, щоправда, був запрошений до Парижа на пошанування своєї творчості і мав вилетіти туди вже на початку грудня. Опісля невиїзних 26 років — востаннє був за кордоном ще 30-го… І невідомо, як би він повівся у тому Парижі, що говорив, які оцінки давав совітському ладу і керівництву держави, яке не дозволяло йому працювати в Києві. Отакий мотив, інших не знаю.

Чи не найважливіший момент спогадів Солнцевої пов’язаний з її бажанням виконати волю чоловіка бути похованим у Києві (те, про що нині багато говорять і пишуть). «Когда Довженко не стало, через час я позвонила Н. Бажану домой, чтобы он помог мне перевезти и похоронить Довженко в Киеве. Подошла его жена и сказала совершенно спокойным голосом, что Бажана нет и неизвестно, когда будет. Я второй раз объяснила причину и просила его позвонить, когда он придет. Звонка не последовало ни в этот день, ни на другой. Я еще несколько раз звонила в Киев. В похоронах Довженко в Киеве Украина отказала» («Дніпро» 1994, № 9-10, с. 82).

Микола Бажан — один із найбільших українських поетів ХХ століття, замолоду, ще у 20-ті роки, дружив з Довженком. Пізніше їхні стосунки ускладнились, і в щоденнику режисера чимало гірких і не завжди справедливих (як мені видається) слів на адресу письменника. Зокрема, останній звинувачувався в тому, що не виконав обіцянки і не вивіз Довженкових батьків з Києва під час війни. Хоча зробити те було надважко… І от, виходить, ще одна провина — нічого не зробив, аби виконати заповіт митця.

Та ж знову: чи міг він щось, коли воля влади, передусім загальносоюзної, навряд чи викликала сумніви. Поховати Довженка на Київських схилах Дніпра і витворити ще одне, опісля Тарасової гори під Каневом, сакральне місце? Ні, можновладці добре розуміли можливі наслідки того. Відтак ніяка сила, з Бажановою включно, не здужала б той спротив. Одначе Солнцева, за усталеною звичкою, списала все на українців: не захотіли. Ну а про Бажана й говорити нічого: він завжди «где-то был подпольным врагом Довженко, и его отсутствие на похоронах как бы замыкало все плохое, что он сделал плохого Довженко. А кстати, он был и одним из виновников его смерти, он был виновником того, что Александр Петрович не мог вернуться на Украину. Он и Корнейчук (варто нагадати — Олександр Корнійчук був одним із провідних театральних драматургів та державних діячів радянського часу. — С.Т. ) были противниками возвращения Довженко на Украину, и они ему даже мертвому отказали в просьбе похоронить его на его Украине, как хотел и просил Довженко за несколько лет до его смерти». Якби-то так просто…

Так чи інакше, але ні Бажан, ні хто інший з письменників і митців першого ряду на похорон з України не приїхали. Хоч делегація була, на чолі з письменником Василем Минком. А Бажан… Що ж, він потім каявся… Та й не судді ми йому, бо ж хіба й ми завжди чинимо по совісті і тільки роками потому кусаємо лікті в гіркій люті на самих себе. Одначе ж штрих до тієї епохи, коли усе було так страшно.

Поховали Довженка в Москві, на Ново-Дівичому цвинтарі, де він лежить і досі. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було аж 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Домі літераторів. Співав геніальний співак, друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…» і «Чуєш, брате мій…» Минко привіз сніп жита, вузлик української землі і яблука. Уже на цвинтарі Козловський висипле ту землю в могилу, примовляючи: «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає».

«ОЙ, НЕОДНАКОВО…»

Довженко багато разів звертався до образу Тараса Шевченка і його творчості. Його вірш «Мені однаково…» не раз зринав у свідомості режисера в роки московського життя-буття. І, може, саме словосполучення «Україна в огні» народилося із Шевченкового «Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні, Її, окраденую, збудять… Ох, неоднаково мені». Ці слова — останнє, що чула окривджена душа Довженка в останній свій земний час.

І поховати себе він просив практично у той же спосіб, що і Шевченко. Як національний пророк ХХ століття він мав моральне право на таку волю — бути похованим у Києві на придніпровських пагорбах. Аби було видно, було чути — як реве ревучий…

В останні роки не раз порушувалося питання про те, аби нарешті виконати Довженків заповіт. Хоча серед пропозицій були і більш ніж дивні. Скажімо, перепоховати Довженка на території кіностудії, якій присвоєно його ім’я. Ну, дуже «розумна» пропозиція. Нічим не мотивована й інша — перепоховати на батьківщині митця, у Сосниці, що на Чернігівщині. Лист на підтримку такого рішення підписало кілька сот поважних осіб… Хоча немає жодного, письмового чи усного, свідчення того, що Довженкові бажалося чогось подібного. Здавалося б, є аксіомою: заповіт небіжчика — єдино можливий варіант. Не хочете виконувати його? То хай нетлінний прах геніального сина України і далі спочиває у московській землі. Але ж ні, починається змагання малозрозумілих амбіцій…

Попри те цього року є й відрадніші підсумки уваги до спадщини Довженка. Видано кілька книг, останню з яких, «Зачарований Десною». Історичний портрет О. Довженка» Василя Марочки, щойно презентовано у Києві та Москві. Національний центр Олександра Довженка завершив роботу над виданням фільмів режисера у форматі DVD. А Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені М. Рильського НАН України почав працювати над «Довженківською енциклопедією». Справжні відкриття класика ще попереду.