«Iнший рівень вишколу»

Головною сенсацією цих виборів став результат «Свободи». Про це говорять усі. Хтось із захватом, хтось із пересторогою. Виявилося, що саме націоналісти зуміли акумулювати протестний електорат Західної та Центральної України, який разом із базовими виборцями «Свободи» дав їм 10,5% голосів. Поки йшли розмови про те, чи подолають «свободівці» п’ятивідсотковий бар’єр, ця планка була взята в 17 областях та місті Києві. Ще у двох регіонах було подолано позначки в 4,7% (Херсонська обл.) та 4,3% (Миколаївська обл.), в решті п’яти областях (Запорізька, Харківська, Одеська, Луганська, Донецька), АР Крим та м. Севастополі результат був нижче чотирьох відсотків. В чому виявився феномен «Свободи»? Можна виділити три основі причини.

Одразу варто підкреслити, що перемога «свободівців» — це явище не сьогоднішнього дня. Вибір на їхню користь визрівав упродовж не одного року. Тим більше, після місцевих виборів 2010 року «Свобода» здобула владу в трьох областях Галичини — Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській.

Отже, про причини. Перша — поразка національно-демократичного руху після здобуття незалежності. Було досягнуто першочергової мети — суверенітету України, але потім реально керувати державою почали колишні комуністи та новоспечені олігархи. Друга — провал націонал-демократії після помаранчевої революції. Режим Кучми суспільству та опозиції 2004 року вдалося переламати, але подальше правління Віктора Ющенка нівелювало надії та сподівання. Третя — це власне результат владарювання Партії регіонів за останні два з половиною роки. Ухвалювалися численні антиукраїнські рішення, які лише викликали спротив та радикалізацію національно налаштованих громадян. Це й Харківські угоди, й зміна позиції щодо Голодомору-геноциду, й скасування указів про присвоєння звання героїв Бандері та Шухевичу. А останньою краплею, звичайно, став закон про мовну політику. Тут влада стовідсотково зіграла на руку «Свободі», яка виграла в цій ситуації як ніхто інший.

Тепер оцінюватиметься її кожний крок. Тим більше, на фоні дискусії щодо певних радикальних позицій «свободівців». Дуже багато залежатиме від того, наскільки взагалі ця політична сила здатна до еволюції, до покращання свого іміджу за кордоном і в Україні, особливо в східних та південних регіонах.

Звичайно, у великій політиці на «Свободу» чекатимуть великі спокуси: гроші, пропозиції... На жаль, український парламент далекий від того, що можна було б назвати майданчиком для дискусій, центром ухвалення законодавчих ініціатив... Символом хвороби парламентаризму давно стали відомі всім «тушки». Чи здатні «свободівці» витримати ці випробування? Чутки про фінансування їхньої політичної сили тими чи іншими олігархами ходять давно. Наскільки це правда чи неправда доводитимуть самі «свободівці». Яких умовно можна поділити на більш старше покоління — бюрократичне крило (окремі з них, у тому числі й Олег Тягнибок, вже були у великій політиці, здебільше з ними й пов’язані згадані чутки), та більш молоде покоління або назвемо його динамічне крило (Андрій Іллєнко, Ігор Мірошниченко та інші). Який підхід переможе?

Сьогодні вже звучать думки, причому від самої «Свободи», що вона є «спецназом опозиції». Якщо навіть вживати таку термінологію, то спецназ — це не дуже самостійна структура. Хоч би якою вона була підготовленою, рішучою та професійною, вона завжди виконує накази. Звідси виникає ще одне застереження: наскільки стійка «Свобода» від участі в політичних технологіях. У даному випадку мова йде не про опозиційні, а про владі технології. Адже сьогодні вже витає думка про те, що регіоналам вигідні націоналісти в парламенті як певна страшилка для своїх базових регіонів на сході та півдні країни (можливо, саме тому й запускалася технологія із «мовним» законом). Навіть більше, припускається сценарій, коли з Тягнибока можуть зробити основного спаринг-партнера Януковича на президентських виборах 2015 року, щоб розчарований виборець нинішнього Президента з переляку знову переобрав його на другий термін. Чи пам’ятають у «Свободі» новітню історію?

Ми неодноразово про це писали. Президентські вибори 1999 року. Президент Кучма дуже вдало використав згадану технологію. Тільки з тією відмінністю, що страшилкою тоді був лідер комуністів Симоненко, і не для сходу і півдня України, а для заходу і центру. В результаті Кучму обрали на другий термін. Сьогодні ми бачимо, що комуністи — багаторазового використання, вже не відіграють тієї ролі, хоча на цих виборах вони відпрацювали на п’ятірку, особливо в плані виборчої реклами. Їхній результат навіть називають другою сенсацією. Але парадокс полягає в тому, що змішана виборча система не дозволить комуністам мати набагато більше депутатів у майбутньому парламенті на відміну від того, що вони мають сьогодні. Адже вони не виграли жодного мажоритарного округу, а п’ятдесятивідсоткова пропорційна система (раніше стовідсоткова) забезпечить їм лише приблизно 30 депутатів (у нинішній Верховній Раді вони мають 25).

До речі, щодо «заслуг» комуністів. За що Симоненко отримав орден у Москві — авансом чи все-таки за заслуги? Нагадаємо, нещодавно голові КПУ був вручений Орден дружби від російського президента Володимира Путіна за внесок у розвиток дружби і співпраці з Росією.

Отже, чи розуміють у «Свободі» небезпеку їх використання, результати якого можуть зіграти зовсім на іншому полі? Це, а також перераховані вище застереження та запитання ми адресували відомим українцям, дисидентам, а також третьому номеру партійного списку «Свободи», коментарі та відповіді яких наводимо нижче. До речі, коментуючи нашу тему, громадський діяч, дисидент Євген Сверстюк підкреслив: «Не слід зараз надто багато уваги приділяти перемозі партії «Свобода». Їх можна лише привітати з приходом до парламенту й побажати їм плідної й конструктивної праці». Звичайно, можна погодитися, але з єдиним зауваженням: якщо в черговий раз національно-демократична ідея зазнає поразки, то навряд чи вона це переживе.

«СВОБОДА» ЩЕ ПЕРЕЖИВАТИМЕ ВАЖКІ МОМЕНТИ...»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, громадський та політичний діяч, народний депутат I скликання:

— Стрімке зростання рейтингу «Свободи» можна пояснити кількома причинами. Перша — радикалізація всього українського суспільства, викликана розчаруванням півдня та сходу України у Партії регіонів. Перед виборцями, які колись симпатизували Президентові Януковичу та його команді, постало питання: «За кого ж голосувати?» Частина прихильників Партії регіонів через природну глибоку ненависть до «самостійників» пішла до Комуністичної партії. Інша, більш-менш патріотично налаштована, вирішила підтримати «Свободу». Тож такий вияв прихильності є не стільки симпатією чи поділом самої ідеології «Свободи», скільки обставиною тимчасового характеру.

З іншого боку, факт зростання рейтингу «Свободи» є також свідченням пробудження національної свідомості в українців, яким подобається патріотична риторика партії. Вони гострі, прямі й відкриті. Це позитивне явище. Очевидно, ця політична сила відповідає настроям людей, які її підтримують.

Ще один важливий момент — у цих виборах понад 6 млн виборців — молоді люди 1991—1992 рр. народження, які досягнули 18-річного віку і вперше прийшли голосувати. Це вільна від антиукраїнських, промосковських і проімперських уявлень і світогляду молодь. Вона не боїться КДБ, антирадянської агітації й відповідальності, адже краще розуміє свободу та демократію. Цей сегмент українців виявився прогресивною частиною виборців, обуреною антиукраїнською політикою влади.

Щоправда, радикалізація дуже яскраво виявилася під час підрахунку голосів. Такого, буквально фізичного протистояння, яке радикалізувало опозиційні сили, ще ніколи не було. Партія регіонів та її прихильники також вдавалися до гострих заходів, від яких раніше стримувалися. Тепер, наймані ними за гроші, хлопці блокували роботу виборчих комісій. Такі речі абсолютно неприпустимі у демократично-правовій державі.

Загалом, в Україні немає жодної партії радикального штибу. Якби була хоч одна — вона б «почистила» Україну від імперських символів: ленінів, сталінів, назв вулиць тощо. Це — ганьба для українського народу, який 21 рік живе у незалежній державі й ходить по вулицях з іменами катів української нації.

Свого часу Ющенко привів націю до страшенного розчарування, яке виявилося настільки глибоким, що триває й досі. «Свобода» представляє сегмент українського суспільства, який подолав розчарування й піднімається до боротьби за ідеал створення незалежної Української держави, якого чекали від президента Ющенка.

Гострі заяви «Свободи» — це слова. Подивившись на справи «Свободи», не побачиш нічого особливого. У Верховній Раді вони, безперечно, виступатимуть за скасування угод щодо російських військ у Криму. Можливо, внесуть законопроекти проти «закону» про мову. Але це — звичайна парламентська діяльність.

Чи зможе Партія регіонів, яка набирає більшість, перекупити когось, і чи можуть бути «тушки» зі «Свободи»? На мою думку, «свободівці» найбільш стійкі у цьому питанні. Звісно, гарантій, що жоден не спокуситься, не можна дати, але, у всякому разі, вони — найбільш ідейно стійкі люди.

Поруч із Яценюком, Кличком, цілком може бути й Тягнибок. Хоча до президентських виборів залишилося небагато часу, цей період буде дуже напруженим через активну боротьбу. Порівняно з Верховною Радою VI скликання, кількість опозиціонерів збільшилася. Змінилася й якість: ця опозиція активніша, сміливіша, рішучіша, наполегливіша. Це свідчить про те, що боротьба у ВР буде гострою. Звісно, три особи, яких я назвав, не можуть бути єдиними. В Україні є чимало талановитих людей, які можуть очолити країну. Але цілком можна припустити, що Тягнибок може піднятися до такого рівня.

Я гадаю, що «Свобода» ще переживатиме складні моменти. Чи будуть вони внутрішньопартійного характеру, чи спровоковані зовнішніми впливами, але все буде не так гладко, як може здатися. По-перше, питання формування «Свободи» як серйозної політичної партії обумовлено внутрішніми проблемами. По-друге, ця сила не подобається, наприклад, російським шовіністам, які будуть встромляти їй палиці в колеса: московська політична еліта не відмовилася від того, щоб повернути Україну під свою владу. Своєю агентурою вони просочили все українське суспільство й намагатимуться гальмувати політичні процеси. Тобто легко жити «Свобода» не буде. Втім, той напрям, який вони офіційно взяли, дуже подобається людям. Кількість українців, які хочуть успіхів на такому шляху зростає. Це забезпечить підтримку «Свободи». Та й як оцінювати той факт, що в минулому парламенті лише 22% були українцями? Це глузування над української нацією! Це ненормально — проти цього потрібно боротися! Це добре, якщо новий склад Ради буде трошки національно кращим.

«ГОЛОВНЕ, ЩОБ «СВОБОДА» НЕ ПІДДАЛАСЯ РІЗНИМ СПОКУСАМ»

Степан ХМАРА, правозахисник, політв’язень радянських концтаборів, народний депутат України І, ІІ та IV скликань:

— Причина перемоги «Свободи» полягає в тому, що вони справді декларують українську ідею. Оскільки це єдина національна партія, я дуже радий, що вона, нарешті, перетвориться в парламентську партію. Декого такий результат «Свободи» шокував, наприклад, Погребінського — він був у істериці й казав, що феномен цієї партії є негативним та несподіваним явищем. Однак, насправді, такий результат був досить очікуваним.

У новообраному парламенті «Свобода» відіграватиме суттєву роль. Ця політична сила повинна бути тим локомотивом, який би підштовхував чинну недалекоглядну та беззубу опозицію до реальних, більш радикальних кроків протистояння владі. Я кажу, як я б хотів це бачити, а як вони вчинять — не знаю. Головне, щоб вони не піддалися різним спокусам.

Зараз говорять про те, що до наступної Верховної Ради увійшли дві радикальні сили: Компартія та «Свобода». Але порівнювати їх не варто: у комуністів зовсім інший радикалізм. Загалом, суспільство радикалізується, бо не має іншого виходу. Ці виборчі перегони показали, що етап можливості формувати владу в Україні за допомогою виборів закінчився. Самого лише волевиявлення тепер недостатньо. Потрібен також громадянський тиск у різних формах, залежно від обставин та запитів.

«СВОБОДІ» БРАКУЄ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ, АЛЕ ТАМ Є ЛЮДИ, ЯКІ МОЖУТЬ ВНЕСТИ СТРУМІНЬ, ЩО ОЗДОРОВЛЮЄ»

Євген СВЕРСТЮК, відомий дисидент, громадський діяч:

— В умовах відсутності інших політичних національних сил «Свобода» мусила перемогти. Ніша консервативної національної партії має бути заповнена в кожному парламенті, але в сучасній Україні це місце просто засипане сміттям, наче його зовсім не існує. Такий стан речей був певним викликом українському народові, який усупереч мислителям Партії регіонів існує й завжди підтримує здорову національну орієнтацію. Окрім того, грубі фальсифікації та дискримінація, які відчули всі, викликали відповідну реакцію суспільства і привернули на захист «Свободи» навіть тих, хто не дуже близький до неї.

Радикалізм — це не зовсім той термін, який слід застосовувати до цієї партії, бо він дуже широкий. «Свободі» можна закинути розхристаність та незваженість у висловлюваннях, однак ці риси походять не стільки від радикалізму, як від браку належної політичної культури, яка передбачає, передусім, толерантність та стриманість. До того ж, до складу «Свободи», здебільшого, входять молоді політики — в цьому є певна привабливість партії, на відміну від старих пенсіонерів у списках Компартії чи ПР. Ці люди тільки приходять у політику й ще не мають належних досвіду і школи. Проте у «Свободі» дуже багато порядних кандидатів, зокрема у східних регіонах України. Серед них набереться досить багато людей, які можуть внести оздоровлюючий струмінь. До того ж варто зважати й на широкий контингент, підтримкою якого користується партія: це здебільшого інтелігентні люди.

Я б не ідентифікував «свободівців» як радикалістів чи націоналістів. У нашій країні, націоналіст — це відшліфоване та глибоко структуроване поняття. «Свобода» поки що не дотягує до цього поняття: до цього треба дорости. Не можна вихваляти як героя того, хто кричить: «Гоп!», перш ніж перескочив. Той факт, що вони пройшли до парламенту, вже дуже багато значить. Це інший рівень вишколу й інші умови для них: одна справа, виживання за умов дискримінації та цькування, й інша — за цілком легальних умов. Їм будуть адресувати певні серйозні й правильні питання. І, я думаю, їм доведеться не раз вибачатися, але це теж школа.

Звісно, «Свободу» будуть втягувати в різні провокації, які будуть підставляти на кожному кроці. Що ж до прогнозів на майбутні президентські вибори, Тягнибок навряд чи буде висуватися як головний опонент Януковича. Безперечно, за ці роки Тягнибок виріс, навчився говорити й обминати слизькі теми, крайнощі, але він ще не може претендувати на таке, але, водночас, і не може налякати схід, який вже достатньо наляканий Януковичем. Коли мова йде про східні регіони, слід врахувати важливий чинник. Вибори там проходять, як у Білорусі: людей женуть на вибори — і вони, як за радянських часів, бояться висловитися проти панівної влади. Для того щоб змінити цю ситуацію, повинна з’явитися популярна постать, з якою будуть рахуватися.

«НАША ПОЛІТИЧНА СИЛА НЕ МАЄ ПАТЕНТУ НА НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ»

Андрій МОХНИК, представник «Свободи».

— Пане Андрію, національно-демократична ідея вже зазнавала поразки у 1990-х рр. та після 2004 р. Зараз «Свобода» є найяскравішим носієм цієї ідеї, й тому саме до вашої політичної сили буде прикуто увагу і висунуто відповідні вимоги. Чи усвідомлюєте ви цю відповідальність, адже третьої поразки ідея може й не пережити?

— Я не вважаю, що на початку 1990-х чи у 2004 р. національна ідея зазнавала поразки. Національно-визвольна революція, яка відбувалася у кінці 1980-х — на початку 1990-х рр., не була завершена. Її завершенням можна було б вважати усунення від влади шляхом люстрації тогочасної адміністрації. Однак цього не зробили. Українська держава стала незалежною по формі — здобула атрибути державності, але не по своїй суті. Перефарбована компартійна номенклатура та комсомольські вожді, які весь час боролися проти незалежності України, посіли високі посади в новоствореній суверенній державі: стали народними депутатами України, міністрами, головами адміністрацій тощо...

— Тому мова і йде про поразку.

— Помаранчева революція 2004 р. була зраджена. Тоді на порядку денному стояло те саме питання, що й зараз, — докорінного очищення влади. Утім, замість того, щоб виконувати свої зобов’язання, починаючи з «Бандитам — тюрми», Ющенко пішов із тими бандитами та олігархами пити чай, підписувати меморандуми та універсали й, відповідно, зрадив тих людей, які підтримували його та ідею встановлення справедливого народовладдя в Україні.

Зараз ми є свідками нової хвилі революційного підйому, революціонізації настроїв, зростання національної свідомості. І ця революція соціальної й національної справедливості обов’язково відбудеться. На прикладі округів, таких як 215 (де після протистояння Герега — Іллєнко останній здобув перемогу), 223 (де «свободівець» Левченко змагається з провладним кандидатом Пилипишиним), 189 на Хмельниччині (де після протистояння «свободівця» та регіонала також переміг наш однопартієць), наші прихильники показали, що можна боротися, відстоювати, вигризати кожен голос. Якщо бути твердими й послідовними, влада відступить і обов’язково зазнає поразки. Події виборів 2012 р. засвідчили, що режим Януковича приречений.

Звісно, ми відчуваємо відповідальність і розуміємо, що сьогодні «Свобода» є уособленням сподівань та прагнень українців побудувати українську за суттю й духом державу на засадах соціальної та національної історичної справедливості. Ми відчуваємо підтримку й хочемо залучити до наших ідей усю українську громаду. Наша політична сила не має патенту на національну ідею. Ми — провідники, агітатори та пропагандисти цієї ідеї, котрі, в жодному разі, не зацікавлені в тому, щоб коло її популярності обмежувалося лише «Свободою». Ми прагнемо, щоб ідеї українського націоналізму запанували в українському суспільстві.

Взяти до прикладу величезну Дніпропетровську область — «Свобода» набрала там 5,2 %. Навіть там ми подолали виборчий бар’єр. Відповідно до цих результатів, на наступних місцевих виборах наша політична сила матиме своїх депутатів в усіх без винятку місцевих радах Дніпропетровщини: обласних, районних, міських. Це свідчить про те, що український націоналізм повертається на ті землі, де він зародився: на Запоріжжя, де народився Донцов (Мелітополь), Полтавщину — Міхновський, Житомирщину — Сціборський, Одещину — Липа й т. ін. Повернення та утвердження ідей українського націоналізму пов’язані саме з тим, що Центральна та Східна Україна їх активно підтримують.

— Є думка, що чинна влада може втягувати «Свободу» в певні політичні технології. Зокрема, прогнозують навіть, що Тягнибока висунуть як головного опонента Януковича на президентських виборах 2015 р., щоб виграв останній. Як прокоментуєте? Ви готові до цього?

— Зрозуміло, що у політиці немає порожнечі, й кожна сила, зокрема і «Свобода», буде вести свою гру. Проте ми чітко декларуємо, якою буде ця гра. Сьогодні є угода про створення коаліції демократичних сил у парламенті з чітко зазначеними цілями: усунення режиму Януковича від влади та імпічмент Президента. У разі такого розвитку подій, яким Янукович буде конкурентом на президентських виборах, якщо його знімуть з посади в порядку імпічменту?! Загалом, ми ще навіть не сформували фракцію, не відбили й не захистили всі голоси — немає остаточного підрахунку, а вже говорять про втягування нас до ігор влади. В нинішній ситуації наша партія зацікавлена в тому, щоб виконати ті зобов’язання, які ми взяли на себе публічно. Отже, розмови про певні політичні ігри та про те, що «Свобода» є пугалом для сходу України, не працюють.

— Після проходу партії до парламенту перед «свободівцями» постане багато спокус. Де гарантії, що не станете «тушками»?

— Висновки можна робити з того, що ми маємо на сьогодні. Вже два роки працюють місцеві ради, в яких ми маємо понад 2,5 тис. депутатів — у нас немає жодної «тушки». Ми формували список та висували кандидатів у депутати на мажоритарних округах у такий спосіб, щоб це були надійні члени партій, які мають досвід партійної роботи, роботи в місцевих радах та органах місцевого самоврядування. Ці люди перевірені часом, спокусами, тиском та залякуваннями. Вони йдуть з нами пліч-о-пліч роками. Тож ми готові відповідати за кожного, хто пройшов у парламент від нашої партії.

Як політична сила ми розуміємо, що до «Свободи» буде більш прискіплива увага, й зі свого боку зробимо все, щоб той чесний та прозорий виборчий список, з яким пройшли в парламент ми й наші кандидати, залишився на наступну каденцію. 21 рік ми працювали на те, щоб здобути владу й використати її як інструмент реалізації програми захисту українців, а не для того, щоб здобути собі якісь преференції. Це — наша репутація, світогляд та життя, зрештою. Ідеями, які ми сповідуємо, живуть не тільки члени партії, бо це не просто надутий грошима проект, а й наші родини, друзі, колеги, які не є членами партії. Ми не можемо все це зрадити.