Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Леся Українка померла... двічі

Будинок смерті на Рози Люксембург, 7
28 січня, 2009 - 00:00
У ПАМ’ЯТЬ ПРО ВОСЬМИМІСЯЧНУ ОЛЮ ВОДНУ ЗАЛИШИЛАСЯ ЛИШЕ ДОВІДКА ПРО СМЕРТЬ. ДІВЧИНКА ПОМЕРЛА 7 ЖОВТНЯ 1932 РОКУ ВІД ВИСНАЖЕННЯ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День» ФОТО АВТОРА КРАЄЗНАВЕЦЬ АНАТОЛІЙ ПЕНЬОК ПЕРШИМ РОЗШУКАВ І СИСТЕМАТИЗУВАВ ЦІННІ ДОКУМЕНТИ. НА ФОТО ВІН БІЛЯ БУДІВЛІ, ДЕ, ШВИДШЕ ЗА ВСЕ, РОЗТАШОВУВАВСЯ СКОРБОТНИЙ БУДИНОК МАЛЯТКИ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Відкрилася правда про масову загибель маленьких вихованців дитбудинку в центрі Запоріжжя 75 років тому. Про цю трагічну історію в місті заговорили, коли комісія міськради з топоніміки почала обговорювати встановлення меморіального знака в пам’ять про дітей із Будинку малятка, які померли тут 1932—1933 років. Майже випадково виявлені свідчення приголомшують: за півтора року в стінах «сиротинця» померли понад 700 вихованців віком від одного дня до чотирьох років! Найчастіші причини смерті, зафіксовані в архівних довідках, — виснаження, інтоксикація, катар кишечнику, гастрит. Малюки гинули від хронічного недоїдання — страшний привид голоду наздогнав їх там, де вони повинні були знайти порятунок і турботу.

Знайшов дитячі картки в Державному архіві Запорізької області вже рік тому, задовго до офіційних заходів щодо Голодомору, краєзнавець на громадських засадах Анатолій Пеньок, майстер комбінату «Запоріжсталь». «Ще 1993 року стало відомо про смерть 30 дітей у притулку, але адресу його тоді так і не встановили, — розповідає дослідник. — Поставивши це за мету, я почав шукати потрібні документи в держархіві». Перелопачуючи книги реєстрації актів цивільного стану населення Сталінського району, розбираючи вицвілі записи від руки, Пеньок несподівано знайшов багато довідок про смерть немовлят зі вказівкою одного й того ж місця: Будинок малятка по вул. Рози Люксембург, 7 або Будинок малятка без адреси, але з тими самими прізвищами лікарів, які тут працюють. Анатолій переглянув книги з 21 травня 1932 року по 30 листопада 1933-го й скрупульозно зробив виписки про 755 дітей. Він упевнений: якщо заглибитися в документи далі, нарахував би чимало німих трагедій.

ДНІПРОСТРОЙ ЮРЧИК І ШОУ БЕРНАРД

Услід за майстром заводу і архівістами, які готували довідку за запитом Жовтневої райадміністрації міста, вивчаю демографічну хроніку. Перегортати книги без сліз на очах неможливо: дня не минало, щоб в установі не вмирав хтось із малюків. За добу бувало по п’ять-шість смертей. А 21 травня 1933 року відразу померли дев’ять дітей: додатково до голоду розгулявся кір. Прізвища багатьох дітей видають їхній статус підкидьків: Дніпрострой Юрчик, Станційний Іван, Февральський Коля, Южна Фрося, Диспансерна Ніна. Вичерпавши запас звичайних імен, співробітники дитбудинку пригадали про знаменитостей: Шоу Бернард, Ахметова (так в оригіналі. — Прим. ред.) Ганна, Українка Леся. Але гучні імена не вберегли сиріт. А Великі — померли двічі.

СИТИЙ ГОЛОДНОМУ НЕ ТОВАРИШ

Про знахідку дізнався член комісії з топоніміки Запорізької міськради Федір Турченко, доктор історичних наук, професор, який керував підготовкою запорізького тому «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні». Турченко здивувався цинізму тогочасних функціонерів: «Притулок знаходився не на Богом забутій околиці.

На вулиці Рози Люксембург розташовувалися прокуратура, суд, районна рада, фінвідділ та інші установи. Радянські чиновники не могли не знати, що відбувається в будинку, повз який вони кожного дня йшли на роботу».

Посилаючись на офіційні документи, професор зазначає, що «сиротинці» нинішньої Запорізької області, яка тоді входила до складу Дніпропетровської, заповнили близько 40 тисяч дітей. Часто батьки-селяни залишали підкидьків у відносно ситому індустріальному районі — в марній надії, що таким чином врятують їх від Голодомору.

Що ж до радянських службовців, вони від голоду не страждали, оскільки забезпечувалися із закритих спецрозподільників, упевнений вчений. На доказ він приводить розпорядження про пайки керівного складу при Мелітопольському райвиконкомі. Норми були такі: хліб — 600 — 800 г на день на главу сім’ї, 400 г на утриманця до 14 років, крупи — відповідно 1 кг і 500 г (тут і далі — на місяць), м’ясо — 3,5 кг і 500 г, цукор — 1,5 кг і 400 г тощо. Логічно припустити, що в Запоріжжі чиновників годували не гірше, ніж у провінції.

ПИТАННЯ В ПРОЦЕСІ

Нині колишня вулиця імені Рози Люксембург має ім’я іншого революціонера — Фелікса Дзержинського. У будинку № 7 міститься державне казначейство і ветеринарна лікарня. Однозначним підтвердженням, що саме тут був притулок, історики не знаходять, але ймовірність вельми висока: будинок — старого спорудження і розташований на розі вулиць, як і той, в якому був Будинок малятка. У будь-якому випадку, ініціатори меморіалу вважають, що важлива не стільки точна адреса, скільки власне пам’ять про невинні дитячі душі.

«Кожного дня нагадувати про сумні події людям, які працюють у цьому приміщенні, було б некоректно, — впевнений член комісії Михайло Левченко. — Зійшлися на тому, щоб зберегти пам’ять про малюків на меморіальній дошці, встановивши її на стіні-прибудові між будинком № 7 і сусіднім».

Нині ідеєю місцевих депутатів і громадськості перейнялися фахівці міського Управління архітектури та містобудування. Хочеться вірити, що організаційна тяганина, яка триває з минулої весни, нарешті закінчиться, і душі малюків, яким судилося народитися в страшну пору, не кануть у темряву небуття.

Ольга БОГЛЕВСЬКА, Запоріжжя
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments