Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Марк ЗАХАРОВ: "Я порадив Чубайсу 5 днів пиячити в Череповці з дівером"

27 грудня, 1997 - 00:00

Нині театр переживає особливу фазу у своєму розвитку: підкреслену прихильність влади до нього. "Ленком" - мій улюблений театр", - привселюдно заявив нещодавно на святкуванні 70-річчя театру Борис Єльцин. І подарував "із панського плеча" сім "Жигулів" для "найкращих людей" "Ленкому".

- Марку Анатолійовичу, із чим пов'язана така увага особисто до вас і до вашого театру з боку Бориса Миколайовича Єльцина?

- Я, напевно, маю якісь достоїнства, є кілька гарних статей і виступів на захист демократії. А може, ще має місце й особисте якесь добре ставлення Єльцина. Є такий чудовий вираз у Шукшина: "І в нападі поганої правди він сказав йому, що його дружина живе з агрономом". Мені дуже подобається цей вираз. У нападі поганої правди я вам скажу, що, коли Єльцина зняли з усіх його посад і повністю виключили із життя за всіма нашими законами, і було зрозуміло, що людини вже більше "не буде" і "не може бути", - я зателефонував йому і запросив на спектакль.

Я пам'ятаю, як він зрадів, адже звичайно в такі дні телефон мовчить. А я тоді просто подумав: нехай прийде в театр чоловік, на якого москвичі покладали надії і який був симпатичний людям. І це, як мене вчив Арбузов, "прикрасить зал". Він мене завжди запитував: "Хто буде прикрашати зал?" І в нас відбулася якась людська, нормальна розмова. Думаю, звичайно, що не тільки це визначає його теперішнє ставлення до мене, але якоюсь мірою це також має значення.

- Я чула, ви дали якусь дуже цінну пораду Чубайсові?

- Так, справді, я дав одну пораду Чубайсові. Газети, до речі, тоді на нього навалилися. Він, сидячи в президії, витяг маленький комп'ютер, ноутбук, і щось там таке наклацував. Унаслідок цього його звинуватили в бездушності, сказали, що це огидно, і взагалі, як це можна під час роботи - з комп'ютером тощо. Я кажу: "Коли б ви, Анатолію Борисовичу, взяли хімічного олівця, помусолили й почали щось писати, то всі поставилися б до вас із повагою і розумінням. І взагалі, Анатолію Борисовичу, тепер вам для підвищення власного рейтингу необхідно організувати витік інформації, нібито ви вже п'ятий день п'єте в Череповці з дівером у бані. Щось ви на цьому втратите, але разом із тим здобудете мільйони шанувальників і виборців". Він посміхнувся і сказав: "Можливо, я колись скористаюся вашою порадою".

- Розкажіть про найближчі плани театру.

- Нові плани - це "Брат Чичиков", вільна фантазія Ніни Садур, за "Мертвими душами" Гоголя. Молодий багатообіцяючий режисер Володимир Мірзоєв розпочав постановку спектаклю за п'єсою "Місяць у селі" Тургенєва. Спектакль матиме назву "Дві жінки".

- Останнім часом на сцені "Ленкому" почали з'являтися камерні спектаклі, і масштабні мюзикли відійшли на другий план. Але, наскільки мені відомо, багато шанувальників театру шкодують із цього приводу.

- Це тимчасове явище. Адже в нас театр драматичний, тому ми намагаємося дотримуватися міри. У нас, скажімо, є "Чайка", "Школа для емігрантів" та деякі інші спектаклі, де й не пахне мюзиклом. Але є спектаклі, де музика звучить відчайдушно, азартно й іноді, можливо, навіть занадто голосно. Але це наш стиль, і ми нічого не можемо вдіяти. Це не недолік.

- Що для вас як для режисера має найбільшу цінність у театрі?

- Звичайно, найдорожче і прекрасне, що є сьогодні в "Ленкомі", - це акторський склад: Інна Чурикова, Олег Янковський, Збруєв, Абдулов, Караченцов, Броневий, молоде покоління, нові артисти, які і добре працюють, і мають уже достатню популярність. Уся справа - в артистах, а все інше відходить на другий план!

- Що, на ваш погляд, є найбільшою небезпекою для театру?

- Є небезпечна тенденція в подорожчанні драматичних спектаклів. Вартість костюмів, оформлення, нова освітлювальна апаратура - все це виходить за межі 100 - 200 тисяч доларів.

- Як режисер ви зробили все, що хотіли?

- Я не все сказав, що хотів. Щойно закінчив "Варвару та єретика", за "Гравцем" Достоєвського, а в голові вже рояться інші ідеї, інші думки. Гадаю, доки буду живий та здоровий, щось видаватиму - ну, скажімо, років до 75. А далі вже треба йти із професії.

- Ви знаєте, що справляєте враження похмурої людини?

- Я себе, звичайно, не порівнюю з геніальними людьми, хоч іноді це й необхідно, бо треба ж до чогось прагнути. Але всі великі коміки були занудами, похмурими, нудними людьми. Чарлі Чапліна ненавиділа вся Америка, Аркадій Райкін був людиною дуже нецікавою й занудливою і в житті абсолютно ніякої іскрометності не дарував людям. Євген Павлович Леонов, з котрим мені пощастило багато працювати, був теж страшним самоїдом, який завжди сумнівався у собі, в мені, в тому, що ми робимо, в житті, в якихось творчих аспектах. Це, мабуть, закономірність. Люди нагромаджують енергію, якось розслабляються і перетворюються на якусь іншу енергетичну структуру, щоб потім на сцені або на майданчику реалізувати себе сповна і з несподіваного боку. Я себе заспокоюю тим, що я, мовляв, людина весела і життєрадісна, добра, м'яка. Адже як колектив будується? Обов'язково головна людина має приймати тільки популярні рішення, а коли до неї звертаються з якимось проханням, вона повинна його виконувати. Але також має бути одна людина, від якої вся шкода. У нас зло - завідувача режисерського управління, котрий оголошує стягнення, котрий не відпускає на зйомки, котрий узагалі всіляко перешкоджає. І в державі обов'язково така людина має бути. І навіть багато хто здогадується, хто цю роль грає в державі. А головна людина має бути таким собі Дідусем Морозом.

- У вас дуже потужний колектив у театрі, із сильними особистостями. Як вам вдається їх усіх тримати в руках?

- Коли я зібрав недавно на репетицію "Варвари та єретика" Броневого з таким похмурим поглядом, Чурикову, Янковського, Абдулова, Збруєва, - я відчув деяку розгубленість. Коли їм щось стало не зовсім подобатися в деяких місцях, коли вони щось почали заперечувати. Що, звичайно, природно, тому що ніякого Карабаса-Барабаса я ніколи не вдаю із себе і за ниточки не смикаю, але Плучек учив: спиною до артистів не повертатися - можуть ненароком укусити. Весь час треба, щоб поруч був батіг і тепле м'ясо. Щоб тут же підгодовувати, і тут же бути спроможним дати здачі. Ну, загалом, із гріхом пополам справляюся.

- Ви терпимі до романів у театрі?

- Це природна річ. Як же без цього? Без цього неможливо! Значить, люди не живі, якщо немає романів. Мусить щось відбуватися. Дуже цікаві виникають почуття, коли запрошуєш до театру актрису й актора. Вони знайомляться, одружуються і народжується дитина. І на цю дитину дивишся з великою цікавістю, розуміючи, що ти ніби несамохіть брав участь у її народженні. Це дуже цікаве почуття. Можливо, це й безглуздо, але мене ця дурість ніколи не полишає.

- У вас, наскільки я знаю, акторська освіта. За ці 20 із хвостиком років ви дуже виросли як актор?

- Якесь підле лицедійство сидить в мені, тому я досить довго маячив на екрані в "Кіносерпантині", аж поки не спіймав себе на тому, що з жахом дивлюся на свою фізіономію. Я зрозумів, що замортизувався, і що треба з телеекрану швидко йти, інакше деякий спад інтересу глядачів переросте в якусь ненависть і неприйняття. Іноземні продюсери, котрі формують біографію "зірки", розуміють, що іноді в акторів настає якийсь критичний момент, і вони це характеризують як "захворювання". Відправляють підопічного на Канарські острови й повідомляють: "Стало трошечки краще". Уся країна стежить за процесом. Потім через рік "зірка" зненацька повертається, і новий виток інтересу до неї забезпечений.

- Що вплинуло на вибір вами професії актора?

- Швидше за все, батьки. Моя мати - актриса, котра не відбулася, батька було заарештовано за знаменитою 58-ю статтею. А сам я в класі дев'ятому нерідко веселив однокашників: малював на дошці карикатури на вчителів. У мене тоді було прізвисько Мек - данина моді на трофейні фільми... Театром захоплювався, але не особливо. Якось подивився "Синього птаха" у МХАТі - він справив на мене дуже велике враження. Почав регулярно відвідувати ляльковий театр Образцова. Але мати боялася цього мого захоплення, знаючи про всі складнощі професії.

- А що вас спонукало стати режисером?

- Я насилу вступив до театрального інститут, тому що у МХАТі - я вступав 51-го року після десятирічки - мене навіть до першого туру не допустили. А в ГІТІС я пройшов, і ще там зрозумів, що в мене до режисури є якась схильність. Але я був другим ешелоном завжди, якимось пасивним таким москвичем. Москвичі - в них часто щось обломовське бере гору. І я був саме таким москвичем, тож мене жоден театр не взяв, і я змушений був поїхати в місто Перм за розподілом, працювати артистом. Величезну роль зіграло те, що туди приїхала моя майбутня дружина, і ми там із нею сповістили державу про наші стосунки. Та головне, я набув там комплексу провінціала через те, що треба було боротися за самореалізацію, треба було рватися, треба було бити в одну точку. І я повернувся до Москви вже абсолютно іншою людиною. Я поміняв, можливо, свій біохімічний склад.

- Виходить, що москвича треба відправляти на кілька років у "тьмутаракань"?

- Треба, треба. Якби я залишився в Москві, я б не став режисером, я б не зумів очолювати театр, я не набув би тієї енергетики, яка мені властива нині.

- Як оцінює вашу літературну творчість драматург Григорій Горін?

- Він мені говорить, зазвичай, речі безсторонні. Він дуже суворий. Він багато що з моїх творів висміює, про багато що говорить: викресли. А одного разу, давно, років 15 тому - я високо оцінив цей мужній акт - мене вмовили написати сценарій якоїсь розважальної телепрограми. Я написав, приніс Горіну, він прочитав і був приголомшений. Я сказав: "За це дуже добре платять". Він відповів: "Я в тебе купую це. Я готовий це купити, тільки, будь ласка, не треба це на телебаченні".

- Звідки у вас стільки сил, щоб весь час працювати?

- Ні, я лінуюся, лінуюся. Я часто сиджу в кабінеті - в мене такий кабінет зі скляними дверима в старовинному особняку, в нашому купецькому клубі колишньому - і я іноді сідаю за стіл (бачу, що ходять повз артисти, дивляться), і сиджу, ніби розмірковуючи над долями російського театрального мистецтва, репертуарною політикою театру, а насправді - жодної думки в голові немає. Потім ще трошки посиджу, посиджу, та й додому.

- Одначе ви ж можете дозволити собі просто відпочити...

- Можу. Проте не дуже часто цим користуюся.

- Чому?

- Відразу совість починає мучити. Чудово в інтерв'ю недавно сказав Олег Єфремов. На запитання, чому він увесь час працює, відповів: "Так, я весь час працюю, щоб потім нічого не робити. Та як тільки я щось зробив, тут знову треба щось зробити". Ось це постійне бажання "потім нічого не робити" мені теж дуже властиве.

Усе-таки великою людиною був Євген Багратіонович Вахтангов, котрий 1922 року - гірше, ніж люди жили 22 року, певно, не буває - вигадав спектакль "Принцеса Турандот". Абсолютно не пов'язаний ні з революцією, ні з розрухою, ні з жахами післяреволюційних років, та який, проте, відкрив абсолютно нову сторінку в існуванні театру, нове театральне мислення. Мені завжди хочеться бути романтиком.

- Яким ви собі уявляєтє ваш режисерський почерк?

- У мене був спектакль, який мені ставили в провину: "Диктатура совісті" Михайла Шатрова. Може, не дуже добре тепер згадувати про це, не прийнято, та, одначе, я дуже пишаюся тим, що ми відкривали завісу, і починалося в старих декораціях 30-х років щось таке тужливе. І ось я точно за секундоміром, за відчуттям визначав, коли всі люди починали шкодувати, що вони прийшли. І ось тої миті, коли 90 відсотків глядачів розуміли, що вони даремно прийшли подивитися Шатрова, тоді в нас по-справжньому падала, розбивалася люстра, падали стіни, вибухав увесь спектакль, і починалося абсолютно інше естетичне, ідейне існування на сцені. І всі розуміли, що не даремно все-таки, не даремно... Такий обман дорогий глядачам!

Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ