Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Навіщо тобі ця мова?»

21 лютого, 2003 - 00:00


Завжди приємно, коли до тебе звертаються твоєю рідною мовою. Вдвічі приємніше, коли це робить людина, яка нібито й не повинна її знати — нетутешня, з далеких країв, де панують зовсім інші звичаї, шрифти, вірування... Це свідчить про повагу до співрозмовника. Авторка «Дня» Мрідула Ґош надсилає свої матеріали до редакції українською. Знаючи про це, ми попросили її поділитися з читачами газети власним досвідом вивчення української мови. Коли ж пані Мрідула принесла готовий матеріал, в нас виникла вельми цікава розмова, яку ми й пропонуємо у День рідної мови, що відзначається згідно з рішенням ЮНЕСКО. Ми переконані, що її відсторонений погляд на наші проблеми є надзвичайно цінним для українців. Мрідула Ґош — родом з Індії, першу вищу освіту отримала в Калькутті, другу — в Києві. Історик, політолог, економіст та спеціаліст з міжнародних відносин. В Україні з 1984 року. Після закінчення Інституту міжнародних відносин працювала у представництві ООН в Україні (гуманітарний сектор), займалася журналістикою, була головним редактором журналу «Eastern Economist», членом правління фонду «Відродження». Зараз працює у Східноєвропейському Інституті розвитку, до створення якого доклала чимало зусиль, опікується питаннями насильства проти жінок. Інститут також займається охороною здоров’я та аналітичними розробками.

У далекому вже 1985 році, один поважний викладач Київського державного університету, який мав звичку, а може, і завдання відвідувати іноземних студентів у гуртожитку і дбати про їхнiй добробут та здоров’я, якось зайшов до мене. На столі лежав «Україно- англійський словник». Побачивши його, він несподівано проявив дивне піклування: «Навіщо вам ця провінційна мова? Вам як міжнароднику, майбутньому дипломату потрібно вивчати інші мови, ті, які вам будуть потрібні для професійного життя.» Я була здивована, але вигляду не подала. Тому що всі ми знали — довіряти нікому не можна. А коли тобі викладач рекомендує не вивчати мову свого народу, це виглядає дивним у квадраті. Що він хоче цим сказати? Перевірити моє ставлення до «українського буржуазного націоналізму»? Зізнаюся, я не була щира з ним. Але цей інцидент тільки розпалив моє бажання більше дізнатися про мову країни, яка не розмовляла мовою свого народу.

Спустимось до матеріалізму і сфери споживання. Хіба не хочеться скуштувати страви інших народів, походити в кімоно, саронгу або пончо? Чи звернувшись до сфер духовних — хіба не хочеться почути музику різних народів? З дитинства відчувала якусь неповноцінність, коли говорять, а я не розумію. В країні, у якій я виросла, панує багатомов’я. І ці мови зовсім не схожі. Чесно кажучи, і тоді було важко, і навіть зараз так само важко пояснити, чому я не можу жити без знання мови народу серед якого живу. Можливо, на це впливав процес мого виховання, який з дитинства відбувався на багатомовному фоні. Одночасно ми навчались писати абетки на рідній бенгальській, англійській та деванагарі (письмо санскриту та хінді) і арифметичні поняття також. Вірші, казки — усі дитячі ігри відбувалися різними мовами.

Тому знайомства з мовами в моєму житті були і є схожими на знайомства з людиною. Як з тією людиною, що нібито завжди з тобою поруч. Мови як справжні друзі. Вони завжди з вами. Коли володієш мовою, ніколи не самотньо, не сумно. Отож знайомство з українською було цікавим процесом. Уперше, власними очима я побачила українське письмо у 1983 році, коли всесвітньо відомий кінорежисер Сатьяджит Рей, який жив і працював у Калькутті, показав мені книгу малюнків та карикатур Олександра Довженка і попросив перекласти фрагменти з неї. На той час я відвідувала курси російської і вже досить непогано володіла нею. Тому я відповіла що книга написана не російською, а якоюсь іншою, напевно українською, бо Довженко українець. З допомогою знання російської та інтуїції я переклала йому слова видатного кінорежисера: «Моя повість «Україна в огні» не сподобалась Сталіну…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому вона не потрібна…У наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах.» Тоді вперше у мене промайнула думка, що цікаво було б вивчити цю мову, якщо Бог дасть таку можливість.

На жаль, під час навчання у Києві в 1984 — 1989 роках такої можливості майже не було. Крамолою вважалося навіть невинне запитання, що таке уніатство? Мої радянські однокурсники розмовляли російською і жартували над моїми намаганнями вивчити українську. Якось зливу сміху викликала моя відповідь на їх запитання «Що таке горілчані вироби?» Я тоді думала, що це «горячие продукты»... Єдиним посібником з української мови для мене слугували передачі РАТАУ по радіоточці, що будили о 6 ранку красивою мелодією «Живи Україно!» Я слухала мелодію і музику української мови і потрохи звикала до неї. Друзі з Болгарії показали мені болгарську мову, і я зробила для себе ще одне цікаве відкриття. Є велика схожість у словах мов Індії та слов’янських мов, коріння багатьох слів можна знайти у санскриті. «тато» на санскриті так само «тато», очі — окши, ніс — наса і багато інших.

Справжнім подарунком долі для мене було знайомство з дипломатом і поетом Віктором Батюком, єдиним знавцем бенгальської мови та перекладачем Рабіндраната Тагора на українську. Пам’ятаю, як гарно звучала українська мова, коли він говорив. Коли я тримала в руках книгу його перекладів у 1997 році, було сумно, що його вже немає і українському народові ще довго (поки що ніхто з українців не знає і не перекладає з бенгальської мови) доведеться чекати переклади з оригінальних бенгальских текстів. Одночасно було приємно згадати, як у 1987 — 1988 роках я відвідувала МЗС УРСР, і час від часу допомагала Віктору Гавриловичу з перекладом творів Тагора. Було дивно — він ніколи не був в Індії, але здійснював унікальну роботу. Цей «прорахунок» з боку влади було швидко виправлено, і він уперше поїхав до Індії у складі офіційної делегації у 1988 — 1989 роках. Друзі з Калькутти повідомили мене, як тепло зустрів його аплодисментами емоційний бенгальський народ, коли він почав свою вітальну промову бенгальскою на землі Тагора, і як ввічливо, але сухо прийняли промови інших високих членів делегації.

Під час аспірантури, коли більшість свого часу я проводила за збором літератури поза межами України, почала самостійно читати поезію, а окремі зразки перекладати на бенгальську мову. Почала «Лісовою піснею» Лесі Українки, поезіями Івана Франка і Великого Кобзаря. Перейшла і до сучасників: Олександр Олесь, Тичина, Сосюра, Руденко, Костенко, Олійник, Павличко, Драч, а також Калинець, Римарук та Герасим’юк. Читати Василя Стуса було боляче — уявляю, що він відчував, пишучи свої рядки. Ще пізніше читала та переклала деякі вірші Леоніда Кисельова, представника київської російськомовної інтелігенції, який, утім, в останнiй рік свого життя — 1968 — писав чудові вірші українською. Деякі переклади читав Віктор Гаврилович, тоді вже представник незалежної України при ООН, і постійно підтримував мене. Ретельно зберігаю загальний зошит з рукописом та його помітками. Не можу не згадати мою подругу Олену Чмир та улюблену викладачку Наталію Костянтинівну Присяжнюк, які своєю любов’ю до мови дарували мені те натхнення, що дало можливість пізнати поетичність та мелодійність мови, не нав’язуючи при цьому своїх думок та поглядів.

Отже, спочатку була українська муза, а потім, у процесі роботи, щоденна побутова і непобутова, проза. Проза, яка не втомлює, проза, яка живе і розвивається з цим мужнім народом, долаючи перешкоди і переглядаючи стереотипи.

Мрідула ГОШ, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments