Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Нова шахівниця?

Олександр ЧАЛИЙ: Україна має змінити «політику цінностей» на «політику інтересів»
5 травня, 2006 - 00:00
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»

Зовнішня політика в рейтингу зацікавленості пересічних українців займає дедалі вагоміше місце. Під час останніх виборів громадяни з однаковим інтересом прислухалися до заяв політиків, які стосувалися як питань «внутрішнього користування», так зовнішньополітичного. Куди йти — до ЄЕП чи ЄС, до НАТО чи залишатися нейтральними? Не можна сказати, що дискусії, які лунали дотепер, вирізнялися особливою глибиною. Однак важливий сам їхній початок — хоч і запізнілий. Здавалося б, не серйозно на п'ятнадцятому році незалежності задаватися одним і тим же питанням: який вибір зробити Україні. Адже основні пріоритети було визначено вже кілька років тому — вступ до Євросоюзу і НАТО. Інша річ, що такі рішення часто не були підкріплені належними виконавцями, так само бракувало відповідної довіри з боку впливових міжнародних об'єднань. Після помаранчевої революції Україна змогла повернути до себе інтерес світової спільноти. Хоч і не в такій мірі, як того, можливо, хотілося б українському керівництву: ЄС на сьогодні не готове вести переговори з Києвом про подальше розширення, а в НАТО очікують готовності українських громадян сприйняти ідею вступу. Зміни на міжнародній арені, гостре несприйняття певних векторів зовнішньої політики різними частинами українського суспільства стимулюють до публічної, професійної дискусії щодо курсу України.

Газета «День» започатковує (і фактично продовжує, оскільки зовнішньополітична тематика на наших шпальтах завжди займала особливе місце) нову полеміку щодо місця України на «світовій шахівниці» з інтерв’ю із віце-президентом консорціуму «Індустріальна група», екс- першим заступником міністра закордонних справ України Олександром ЧАЛИМ. Його добре знають в Україні і за кордоном, у бізнесових, політичних, дипломатичних колах. Він активно оперує зовнішньополітичними неологізмами «євроромантизм» і «єврореалізм». Вони фактично відбивають суть еволюції поглядів відомого фахівця у його сприйнятті євроінтеграційного курсу України. У часи роботи у Міністерстві закордонних справ він вступав у публічні дискусії із, здавалося б, недоторканими особистостями. «Класика жанру» — перепалка Олександра Чалого і російського посла Віктора Черномирдіна з приводу інтеграції України до ЄЕП. Своїй активності Олександр Олександрович не зраджує і сьогодні: хоч його нинішні заяви в якійсь мірі відрізняються від тих, які лунали ще два-три роки тому, однак вони такі ж системні, вивірені, «пережиті». Два роки тому «День», пишучи про відставку Олександра Чалого, назвав його останнім євроромантиком. Сьогодні представляємо вашій увазі інтерв’ю з європрагматиком, першим серйозним прибічником нейтралітету.

«КИЇВ МОЖЕ ВТРУЧАТИСЯ В ГРУ ВЕЛИКИХ ДЕРЖАВ»

— Після останніх парламентських виборів в Україні Верховна Рада буде наділена більшими повноваженнями як щодо ухвалення пріоритетів зовнішньої політики, так і щодо їхньої реалізації через уряд. Яку зовнішню політику може собі дозволити Україна в нинішніх умовах?

— Україна може собі дозволити таку зовнішню політику, яку підтримує громадянське суспільство. Без цього ми не зможемо зняти протиріччя навколо України між головними світовими геополітичними центрами. Україна не є великою державою. Наше щастя, що після розвалу Радянського Союзу ми скинули із себе ярмо великої держави. Україна також не є маленькою державою, але вона має достатньо потенціалу, щоб втручатись позитивно чи негативно в гру великих держав. Тобто зовнішню політику України треба оцінювати, прогнозувати й планувати не лише з погляду регіонального виміру, але й глобального значення. Ми можемо впливати на політику великих держав і змінювати баланс між ними. Я можу нагадати, що ми значно вплинули на баланс сил в стратегічному регіоні, поставивши танки до Пакистану. Тоді в середині 1990-их років Україна відкрила себе як країну, в якої можуть бути інтереси далеко за межами її кордонів. Можна згадати й випадок із Македонією, коли ми несподівано позитивно вплинули на політику на Балканах. Якби не поставки українських озброєнь, Македонія була б дестабілізована. Хоч оцінки дій України були різними, оскільки ми втрутились в деякі стратегічні інтереси наших друзів і стратегічних партнерів, але ми реалізували свій національний інтерес.

Названі мною чинники є визначальними відносно того, що Україна може собі дозволити в зовнішній політиці. Україна зможе зробити дуже багато, якщо державне керівництво прислухатиметься до свого громадянського суспільства. Іншими словами, в основу зовнішньої політики України мають бути покладені ідеї не конфронтації, а позитивного мислення.

— Як би ви оцінили нинішній стан зовнішньої політики?

— Проблема сучасної зовнішньої політики України полягає в тому, що вона практично без змін як по суті, так і по формі реалізується із середини 1990-их років. Як відомо, засади зовнішньої політики були ухвалені 1993 року і остаточно втілені в реальну політику в 1995—1997 років. Відтоді нічого суттєвого в українській зовнішній політиці не змінилось. Відкрийте прес-релізи Міністерства закордонних справ тих часів і сьогоднішні — практично та ж сама риторика, ті самі цілі — євроатлантична й європейська інтеграція. Проте відтоді світ істотно змінився. Сталися теракти 11 вересня 2001 року в США, відбулося розширення НАТО та ЄС, а також — контррозширення Росії як у безпековому, так й в економічному вимірі. Гарна ідея початку 1990- их років про те, що Європа буде єдиним домом — казка Гельмута Коля й Михайла Горбачова, яка не стала реальністю. Сьогодні Європа й уся Євразія розбиті на два економічні й безпекові блоки. Якщо почитати сьогоднішні газети, то складається враження, що ми живемо в умовах м’якої холодної війни. Ми також стали свідками системної кризи в ЄС (конституційної, соціально- економічної, ідентифікаційної тощо), яка буде залишатися невирішеною досить тривалий період часу. На зламі останніх двох років відбулося чітке визначення того, що енергетика гратиме серцевину дипломатії 21 століття, яка буде базуватися на принципах багатополярного світу. Усі великі країни, сусідні з нами країни внесли серйозні корективи у свою зовнішню політику. Що внесли ми, українці? Практично нічого.

Більше того, після помаранчевої революції, яку я розглядаю як дуже суттєвий фактор впливу на внутрішню й зовнішню політику на шляху досягнення романтичних , ми лише підвищили конфронтаційний запал нашої зовнішньої політики. Для її успішності важливо знати, чого очікують від нас головні центри сил. А в них сьогодні й без нас вистачає протиріч. Тому великі країни очікують від України, щоб вона стала модератором певної «неконфронтаційності» між ними. Тим часом останні півтора-два роки ми є генератором конфронтаційності між головними центрами сил. Ми будуємо свою зовнішню політику на розумінні того, що цю конфронтаційність нам зарахують балами в реалізації наших стратегічних цілей щодо членства в НАТО чи ЄС. Така ідея є абсолютно безвідповідальною, тому що без побудови дружніх і неконфронтаційних відносин із Росією неможливе членство ні в НАТО, ні в ЄС.

ЧАС ВИЗНАЧАТИСЯ. ЯКЩО НЕ В НАТО, ТО...

— Як за таких умов Україні реалізувати політику у сфері безпеки?

— Україна повинна по-новому визначити зовнішню політику в галузі безпеки. На даний момент зміни відбулися як у Північноатлантичному альянсі, так й у російському безпековому союзі — Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Україна поставила за мету вступ до Альянсу. Чому такий вступ є малоймовірним? Головна причина — відсутність підтримки нашого членства в Альянсі більшістю населення країни. Політика пришвидшеного членства в НАТО вносить в українське суспільство ідею розбрату, замість єднання українського суспільства. Абсолютно хибною є теза про те, що населення не підтримує членство України в НАТО через непоінформованість. Подивіться, кілька років тому не проводилось жодної інформаційної роботи, однак ми мали в суспільстві підтримку щодо членства в НАТО на рівні 30 відсотків. Сьогодні ж, коли почали проводити агресивну політику пришвидшеного членства в НАТО, то отримали протилежний результат — підтримка зменшилася. На сході держави люди нормально ставляться до НАТО, але вони чітко розуміють, що такий крок є антиросійською дією. Зрозуміло, що іншою є самоідентифікація на заході країни. Тому має пройти багато часу, перш ніж ми «вийдемо» на певний єдиний рівень самоідентифікації, в основі якого був би інтеграл — членство в НАТО.

Крім того, не варто забувати, що й у самому Альянсі немає консенсусу щодо прийняття України до НАТО. Відсутність такої підтримки лежить саме в трикутнику відносин Україна — НАТО — Росія. Приміром, Франція й Німеччина не хотіли б псувати своїх відносин із Москвою через українське питання. Навіть у США немає єдиної позиції щодо негайного членства України в НАТО.

Якби в НАТО хотіли підвищити рівень відносин з Україною до Плану дій щодо членства (ПДЧ), то потрібно було це робити одразу після помаранчевої революції. У Законі про національну безпеку визначено, що основою національної безпеки України повинно бути членство в НАТО. Після революції Президент та міністр закордонних справ мали повний мандат, щоб утілити в життя цю тезу. Однак відбулися нові парламентські вибори. Який мандат дав народ? Очевидно, що більшість членів оновленого парламенту проти членства в НАТО. Вікно можливостей закрилось.

— Що ж нам робити з цим питанням?

— Я вважаю, що парлдаментську політику щодо НАТО можливо розділити на декілька кілька варіантів. Перший — пришвидшене членство в НАТО, другий — природне або ж уповільнене членство, третій — залишаємо ситуацію незмінною. Існує й четвертий варіант, коли ми визнаємо, якщо для нас є неможливим членство в НАТО, то слід визначити в юридичному плані, якою ми є країною. Мова йде про підсилення визначення країни як нейтральної, позаблокової.

Щодо пришвидшеного вступу в НАТО ми не маємо консенсусу ні в суспільстві, ні в парламенті. Якщо нам кожного дня говоритимуть, що 2008 року чи 2010 року ми будемо членами НАТО, то в суспільстві виникне природний опір цьому руху як на політичному, так і на суспільному рівні.

Дві суперечки з Росією — «тузлинська» й «газова» — показали, що в плані безпеки ми можемо спиратися лише на два чинники — на «парасольку» Ради Безпеки ООН і Будапештський меморандум. Ми не маємо парасольки регіональної безпеки, однак ми її не можемо мати з об’єктивних причин наступних десять років. Невже ми ще десять років повинні жити в невизначеності? Хіба країна, яка віддала свою ядерну зброю, достойна цього? Якщо через внутрішні та зовнішні причини ми не можемо приєднатися до НАТО, то Україна має всі легітимні права поставити питання своєї безпеки ключовим у системі сучасної європейської безпеки.

«УКРАЇНА БУЛА, Є Й БУДЕ НЕЙТРАЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ»

— Якщо, з ваших слів, до НАТО нас не беруть, то як тоді Україні забезпечити свою безпеку?

— Сьогодні для України найбільш природним забезпеченням безпеки є підсилення елементів, які визначають Україну як позаблокову державу. Ми були, є й наступні 10 — 15 років будемо нейтральною країною. Ми не належимо ні до одного із блоків. До того ж — опинилися поміж ними. Наше втягування в той чи інший безпековий альянс викликає велику напругу як із боку цих блоків до нас, так і безпосередньо між ними. Якщо ми хочемо мати нову позитивну зовнішню політику, то повинні відпрацювати нову модель своєї безпекової поведінки. На сьогодні ми маємо Будапештський меморандум, відповідно до якого нам надали гарантії безпеки й територіальної цілісності в зв’язку з відмовою України від ядерної зброї п’ять країн: США, Росія, Велика Британія, Франція і Китай. Чи розуміємо ми, що після вступу до НАТО Росія більше не буде гарантувати нашу безпеку й територіальну цілісність? Не можна бути членом НАТО й користуватися гарантіями іншого блоку. Тому Україна повинна спокійно реалізувати курс євроатлантичної інтеграції, не звужуючи це питання до членства в НАТО. Україна має дуже толерантно, неконфронтаційно провести глибокі консультації з ключовими гравцями, зрозуміти їхню позицію. Києву необхідно на перше місце поставити свої національні інтереси як у галузі політики безпеки, так і в галузі економіки, зняти романтичну термінологію та заяви, які викликають лише конфронтацію як в українському суспільстві, так і серед геополітичних центрів світу. Нам необхідно якнайшвидше провести демократичну дискусію в українському парламенті щодо засад нової зовнішньої політики України.

— Чи завжди варто прислухатися до громадянського суспільства, коли його не можна назвати повністю громадянським? Можливо, краще наслідувати приклад Туреччини, де Кемаль Ататюрк у фундаменталістській країні приживляв світську практику? Чи не призведе проголошення України нейтральною країною до того, що буде повністю втрачено орієнтири для подальшої внутрішньої роботи?

— Ні, це неправда. Листопада 1994 року Україна підписала Будапештський меморандум. Київ міг поставити його в центр своєї подальшої внутрішньої та зовнішньої політики. Натомість ми зробили інший крок, визначивши кінцевою метою нашого курсу членство в НАТО. Сьогодні ми логічно доходимо до розуміння того, що ця політика не може бути реалізована. Тепер ми повинні вирішити: продовжувати йти до мети, яка не може бути реалізована, чи знову подивитися більш реально на ситуацію. Я не вважаю Україну Туреччиною. Українська демократія й український народ мають власні здобутки і свою історію в цьому плані. Якщо ви вважаєте, що в нас громадянське суспільство незріле, то, звичайно, йому можна нав’язувати свої ідеї. На мою думку, суспільство — зріле. Якщо ми дійсно будуємо європейське суспільство, то основоположним принципом такої політики має бути воля народу.

ПРИНЦИП — НЕ НАШКОДЬ

— Що потрібно робити, аби активний нейтралітет слугував стимулом для розвитку?

— Сталому розвитку України заважає відсутність демократичної стабільності, яка ґрунтується на низці консенсусів у суспільстві. У безпековій сфері перед Україною стоїть можливість членства в НАТО чи в ОДКБ. Обидва варіанти не мають підтримки в суспільстві. Консенсус може бути таким: слід узяти тайм-аут, залишити все так, як є.

Важливим елементом нашої зовнішньої політики є питання членства в ЄС, інші ведуть нас до ЄЕП. Однак ЄС не може нас прийняти, хоч ідея євроінтеграції об’єднує більшість українців. Тому ми спокійно повинні дійти розуміння, що з ЄС слід співпрацювати секторально: в одній сфері розвивати відносини із ЄС, а в іншій — iз Росією, зі Сходом.

У внутрішньому житті народ дуже розумно сам шукає консенсусу, зокрема, із такого питання як російська мова. Україна ратифікувала Європейську Хартію регіональних мов. Деякі обласні ради на сході України ухвалили питання про введення російської мови як регіональної. Ми можемо запросити європейських експертів, запитати Конституційний Суд — чи правильно обласні ради імплементували положення цієї хартії. Таким може бути вихід, щоб не ставити питання про другу державну мову.

Ще один серйозний консенсус у суспільстві полягає в тому, що майбутнє України має залежити від інвестицій у освіту, медицину й культуру. Я в це повірю тоді, коли в наступному бюджеті на оборону України буде значно менше асигнувань, ніж на освіту.

— Чи можливо досягнення консенсусу з названих вами питань?

— Ні, якщо в основу будуть покладені радикальні ідеї. Так, якщо ми в основу консенсусу закладемо прості істини. По- перше, сторони мають поважати ідеї один одного. По-друге, якщо не можна ідею реалізувати через брак підтримки, то сторони домовляються або нічого не робити, або ж приймають компромісне рішення. Принцип — не нашкодь.

— Чи оцінювали ви ризики активного нейтралітету? Чи не виявиться так, що Україна, яка проголосить позаблоковість, стане просто не цікавою ні Росії, ні Заходу?

— Є зовнішня політика, орієнтована на цінності, й зовнішня політика, орієнтована на інтереси. Зараз ми досягли апофеозу політики, спрямованої на цінності. Україна стоїть перед ключовою проблемою: сьогодні зовнішня політика, орієнтована на цінності, повинна змінитися на зовнішню політику, орієнтовану на національні інтереси. Якщо ми цього не зробимо, то в результаті зазнаємо багатьох втрат. Активний нейтралітет ризиків не має, тому що ми цим самим зменшуємо ризики. Якраз великі ризики полягають у тому, що ми не отримаємо членства в НАТО та в ЄС. Політика, яка веде до недосяжних цілей, призводить до деградації суспільства. Ми вже йшли до комунізму. І що з цього вийшло? Ми досягли такого інформаційного прориву на «єесівському» напрямку, що весь народ сприймає ЄС як комунізм. Водночас ніхто не знає, що ЄС зараз перебуває в системній кризі. У газетах про це проходить інформація, але ніхто цього не аналізує. Росію вже і ми сприймаємо як якийсь відсталий край, а насправді ця країна динамічно розвивається. Якщо ми декларуємо нереальні цілі, то ми ведемо нереальну політику.

— Яку нам треба сформулювати нову політику щодо Росії для того, щоб наш активний нейтралітет не був сприйнятий як поразка? Як проводити цю політику «неконфронтаційно», аби вона відповідала інтересам України?

— Самостійна політика буде лише тоді самостійною, коли вона відповідатиме економічним та безпековим інтересам держави. Нинішня «самостійна» зовнішня політика нагадує ситуацію, коли хтось підійшов до сплячого ведмедя й «самостійно» вдарив його палицею, не зважаючи на наслідки. Є закони геополітики: Україна знаходиться між двома великими «сонцями» — ЄС і Росією, далі є більші «сонця» — Китай і США. І є велике метеоритне поле тероризму. Україна для всіх дуже цікава як країна з могутнім потенціалом, тому «світила», природно, працюють у напрямку притягування України до себе. Саме тому нам треба спочатку розібратися всередині, знайти консенсус.

Зараз, на жаль, відносини України та Росії перебувають чи не в найгіршому стані за всю еру незалежності. Під час останнього перебування в Москві мене здивували настрої росіян — від пересічних громадян, зокрема й тих, які не поділяють політику Володимира Путіна, до чиновників середньої ланки. Вони вважають, що наміри України приєднатися до НАТО — зрада певних спільних цінностей. У нас не залишається навіть можливостей для якихось тактичних кроків, щоб відновити довіру між країнами. Як Україна її відновлювала раніше? Наприклад, 2000 року офіційний Київ заявив, що змінює євроатлантичну інтеграцію на євроатлантичне співробітництво. Як наслідок, на певний момент у нас відбулося покращення відносин із Росією. Потім ми заявили про євроатлантичну інтеграцію з перспективою членства в НАТО, однак одночасно ж «заблокували» її розвиток через ЄЕП, газовий консорціум. Сьогодні такими тактичними кроками відновити стратегічну довіру з боку Росії, без якої Україні як державі існувати буде дуже важко. Ми повинні провести інвентаризацію всіх проблемних питань в українсько-російських відносинах під час відвертого діалогу, який має бути не публічним, а професійним. Якщо ми не переконаємо Росію за допомогою наших західних друзів у тому, що членство України в НАТО навіть у довгостроковій перспективі не є загрозою її легітимним національним інтересам, то треба звернутися до Будапештського меморандуму як основи майбутньої безпеки України. Маємо чесно запитати в Росії: чи готова вона виступити одним з ініціаторів трансформації політичних гарантій, зафіксованих у Будапештському меморандумі в юридично зобов’язуючі формули. Якщо вона виявиться неготовою, тоді в нас розв’язуються руки робити те, що ми вважаємо за доцільне. Така ж відверта розмова повинна відбутися й з нашими стратегічними партнерами на Заході.

— Але є країни, які дають чіткі сигнали. Наприклад, керівництво США заявило, що хотіло б бачити Україну в НАТО до 2008 року...

— США, справді, є нашим стратегічним партнером. Команда президента Буша дуже серйозно намагається лобіювати просування України до НАТО. Я позитивно сприймаю цей факт. Однак наскільки реалістичними є наміри США? Приміром, стратегічні європейські партнери Франція й Німеччина займають протилежні позиції. Не існує остаточного консенсусу і у Вашингтоні. Давайте думати в першу чергу про національні інтереси України, дивитися реально на світ і не малювати собі рожевих сподівань.

«РЕКРУТУВАННЯ» МІНІСТРІВ

— Ви можете сформувати приблизний список уряду для виконання цієї роботи?

— Не хотів би цього робити. Я вважаю, що вища влада повинна виступити модератором для досягнення консенсусу серед політичних сил у парламенті. Нинішня влада повинна швидко провести реформу держапарату, відновивши статус держсекретарів, які професійно виконуватимуть свою роботу незалежно від зміни урядів, кольорів. Будь-яка позиція, опрацьована в конституційному полі, дає консенсус, який, у свою чергу, створює атмосферу демократичної стабільності. У цьому контексті важливо, щоб влада була репрезентативною, представляючи консенсус принаймні в парламенті.

— Ви бачите можливості для реалізації окресленої вами непростої моделі зовнішньої політики?

— Я дуже радий, що ми перейшли до парламентської демократії. Якщо в країні перемагатиме демократична тенденція, то тій зовнішній політиці, яку я декларую, не буде альтернативи. Український парламент сьогодні не прийме жодного з крайніх рішень. Він буде гарантом того, що нова українська закордонна політика буде реалістичною, збалансованою, прозорою, неконфронтаційною.

— Як ставитеся до ідеї «рекрутування» професіоналів на посади міністрів не з депутатського корпусу?

— Судячи з деяких заяв наших переможців, розуміння з цього питання існує. Сьогодні ми повертаємося до системи, коли міністр чітко розуміє, що він повинен вести певну професійну політику за рахунок людей навколо себе чи за рахунок власного професійного росту, оскільки парламент у будь-який момент зможе його замінити. Якщо сьогодні міністр може собі дозволити бути радикальним, то в новій системі його радикалізм довго не проіснує. Він повинен буде шукати компроміси, будувати збалансовану, неконфронтаційну політику.

ПЕРЕГЛЯД ГАЗОВИХ УГОД НЕМИНУЧИЙ

— А що скаже Росія на наш активний нейтралітет? Чи після всього того, що було зроблено, її це задовольнить?

— Ідея нейтральної України в Росії зараз дуже широко сприймається. Росія готова буде піти за цією ідеєю, якщо вона буде трансформована в юридичну конструкцію. Ті, хто хоче тримати нас у передчутті членства в НАТО, розуміють, що вони не в змозі дати це членство. Ті, хто хочуть мати нас у російському безпековому блоці, розуміють, що ми туди не підемо. Якщо українська еліта зможе: а) реалістично оцінити сучасне геополітичне та економічне становище України і б) провести збалансовану, позитивну дипломатію, то це дасть Україні стабільність замість невизначеності і романтичних сподівань. Нам потрібна стабільність і передбачуваність. Хіба Німеччина й Франція дозволяють собі таку риторику відносно Росії, яку ми собі дозволяємо? Хоча, умовно кажучи, в них є більше можливостей впливати на Москву, наприклад, через великий товарообіг.

— Але в них не так багато проблем із Росією...

— Справді, є такий закон дипломатії, згідно з яким чим ближче країни одна до одної, тим більше між ними проблем. Але в нас не так багато проблем із Росією залишилося. Давайте порахуємо: нульовий варіант, чорноморсько-керчинський кордон, газ... Нам потрібно системно класифікувати всі проблеми з Росією й вийти на вирішення їх. Треба знайти такі форми, які б дали нам стабільність і неконфронтаційність. Нам вигідно розвивати діалог у трикутниках Україна — ЄС — Росія, Україна — ЄС — НАТО. Ми повинні бути ініціаторами відповідних тристоронніх діалогів.

— Як би ви прокоментували нещодавню ініціативу МЗС України під час зустрічі СНД про визнання Голодомору 1932 — 1933 років геноцидом?

— Українці знають, що таке Голодомор. У мене в той час загинуло багато прямих родичів. Ми всі за те, щоб він був засуджений і визнаний актом геноциду українського народу. Але я як дипломат повинен розуміти: виносячи якусь ідею на форум, потрібно бути абсолютно впевненим у тому, що вона отримає підтримку. Хтось із вас чув, що ми проробляли цю ідею років два-три тому? Ми винесли цю ініціативу на обговорення, розуміючи, що вона — абсолютно непрохідна й створює атмосферу конфронтаційності.

— Така непідготовленість часто є причиною посилення рівня радикалізму у відносинах між Росією та Україною...

— Канада, починаючи з 1999 року, проводить для наших дипломатів безліч семінарів, на яких розповідають про те, як будувати відносини з великою країною, особливо, якщо ці держави «пов’язані» історією. Канада теж мала непрості відносини з США. Однак Оттава й Вашингтон виробили певні принципи, які й дозволяють уникати конфронтаційності у відносинах. Головний принцип — принцип асиметричності. Маємо зрозуміти, що Росія — велика країна, й ми зможемо процвітати, якщо зуміємо використати синергію сусідства з цією державою для своєї користі. Росія за останні три роки кардинальним чином змінилася, вона знаходиться на серйозному економічному підйомі. Ми відкидаємо численні можливості саме в період російського підйому. Навіщо? Якщо вести нормальну розмову з повагою один до одного, то завжди можна дійти порозуміння.

— Чим може закінчитися газова історія?

— У нас відбулися ганебні газові переговори. Я їх назвав Перл-Харбор української дипломатії. Де тоді була наша зовнішня політика? Ми займалися розвитком ціннісної дипломатії? Що стосується приватизації «Криворіжсталі» й газових домовленостей, які мають стратегічне значення, то ми прийняли два абсолютно проєвразійських рішення як із погляду цілей, так і з погляду методів. Почитайте матеріали держдепартаменту США, німецького уряду, ЄС. Енергетична тематика є однією з ключових у їхній зовнішній політиці. Українські ж «суперпатріоти» все вирішили так, що дотепер дивуються наші стратегічні партнери — Вашингтон і Брюссель.

Однак, зважаючи на позицію команди Юлії Тимошенко, Олександра Мороза, «регіоналів», новий уряд при будь-якій комбінації ставитиме питання про перегляд цих газових угод. Я впевнений, що є всі можливості їх легітимного перегляду і знаходження з Росією збалансованого, цивілізованного рішення.

ХТО ВЕСТИМЕ КРАЇНУ?

— Ми почали бесіду з того, що суспільство перебуває в пошуку відповідей на багато запитань. Одне з таких запитань — якою буде урядова коаліція. А за яку ви коаліцію?

— Я би сказав інакше: суспільство шляхом голосування вже відповіло. Однак проблема в тому, що еліта не може толерантно визнати рішення суспільства. Усе-таки сили, які здійснили помаранчеву революцію, набрали більше 50% голосів. Президент у новій політичній системі як модератор консенсусу повинен запропонувати цій коаліції створити уряд. Якщо вона не зможе цього зробити, то Президент повинен зробити наступний крок.

— Є прихильники іншого підходу, які кажуть, що пріоритет у формуванні уряду належить партії, яка набрала більше голосів...

— Це теж до певної міри демократичний метод створення коаліції, й він може бути взятий за основу, але Президент повинен залишатися модератором. Він має пояснити демократичний принцип формування уряду, за який він виступає, щоб цей підхід був зрозумілий суспільству. Сьогодні ж ми не бачимо реального прозорого алгоритму. Від влади залежить, чи ми будуватимемо цю коаліцію візантійськими методами, чи все-таки підтвердимо наші європейські декларації й перейдемо до прозорих підходів. Не можуть європейці зрозуміти, як можна підписати протокол, зафіксувати пункт шостий (згідно з ним право висувати кандидата на посаду прем’єра має та політична сила, яка набрала більшість голосів виборців. — Ред.), а потім розбиратися, що ж вони підписали.

— Чи готові ви повернутися до органів виконавчої влади?

— Сьогодні працювати поза командою людей, які поділяють мої підходи, неможливо. Якщо буде сформована команда, тоді — так. Сама по собі посада без команди й певних принципів для мене не цікава.

— Як ви думаєте, чи буде стабільна команда?

— Ми вчимося культурі домовлятися. Україна має шанс, коли може бути створений уряд, який матиме досить непогану команду. Утім, урядова команда важлива, але не визначальна повністю. Треба створити інший рівень — те, що я називаю командою держсекретарів. Ось тут повинні бути вже не політики, а люди, які поважають відповідні корпоративні правила і служать не партіям і блокам , а українській державі. За умови професійного складу ця ланка зможе гарантувати стабільний розвиток України в рамках верховенства права і Конституції України.

Лариса ІВШИНА, Сергій СОЛОДКИЙ, Наталія ТРОФІМОВА, Микола СІРУК, Ольга КОРНІЙЧУК, Олена ЯХНО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments