Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Павел ТЕЛIЧКА: «Щоб отримати допомогу від ЄС, спершу допоможіть собі самі»

16 лютого, 2006 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ

Як відомо, Президент Ющенко у посланні до парламенту виголосив амбіційну мету: 2007 року створити зону вільної торгівлі з ЄС, 2008 — отримати асоціацію і далі впевнено прямувати до повноцінного членства в Європейському Союзі. Днями в Києві відбулося засідання експертної групи, утвореної міжнародною неурядовою організацією Інститут Схід — Захід, щоб розробити рекомендації для нового українського уряду. Експерти, серед яких директор Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський, заступник генерального директора департаменту Європейського Союзу МЗС України Ігор Дір, директор науково-дослідного центру Словацької асоціації зовнішньої політики Александр Дулеба, професор кафедри Жана Моне Європейського інституту Суссексу Аллан Мейхью, радник Александра Квасневського Анджей Майковський, завідувач кафедри євроінтеграції Національної академії держуправління при Президентові України Григорій Немиря, мають окреслити завдання, що постануть перед Україною на шляху євроінтеграції, а також викласти пропозиції до нової угоди між Україною та ЄС, яку буде укладено після того, як 2008 року завершиться термін дії Угоди про партнерство і співробітництво та Плану дій Україна — ЄС. Результати експертних розробок будуть представлені на конференціях, що відбудуться у травні в Києві та в червні в Брюсселі. Очолив групу досвідчений чеський юрист і дипломат, колишній голова чеської делегації на переговорах про вступ до ЄС Павел ТЕЛІЧКА, який з 2004 року певний час представляв свою країну в Європейській комісії. Перед засіданням пан Телічка відповів на запитання «Дня».

— Чого ви очікуєте від українських від парламентських виборів і уряду, який буде сформовано після них? Чи впевнені ви, що ваші рекомендації відповідатимуть зовнішньополітичному курсу майбутньої правлячої коаліції?

— Я можу говорити не стільки про очікуване, скільки про бажане. Я хотів би, щоб вибори принесли спадковість, продовження й прискорення проєвропейської, прореформістської орієнтації вашої країни із прагненням стати ближче до Європейського Союзу, і можливо — а це залежить від України — із перспективною метою інтеграції до ЄС. Якщо цього прореформістського курсу й прискорення не буде, я особисто вважатиму це нещастям. Усі зусилля будуть відповідно обмежені.

— І Юлія Тимошенко, і навіть Віктор Янукович заявили, що проєвропейському курсу України немає альтернативи (щоправда, лідер Партії регіонів не говорить про перспективу членства ані в ЄС, ані в НАТО). Чи переконують вас ці заяви у послідовності й спаковості української політики після виборів?

— Я думаю, що значення матиме практична політика. Добре почути про наміри лідерів політичних сил продовжувати напрям реформ і, можливо, пришвидшити їхній темп, але для Брюсселя цього недостатньо. Надзвичайно важливо для українських політичних сил невдовзі після виборів показати: «Такими є наші наміри, такою є наша політика, це ми будемо робити, це ми хочемо робити у відносинах із ЄС, у цьому нам потрібна підтримка». Наша робота — до певної міри сприяти програмі нового уряду, з якою він повинен буде виступити незабаром після виборів. Значення матимуть не слова, а вчинки. І вчинки повинні бути переконливими. Єврокомісія очікуватиме рішучих зобов'язань та їхнього втілення.

— На які саме кроки української сторони чекатиме Євросоюз?

— Україна понад рік тому зробила дуже важливий перший крок: це була помаранчева революція, яка, безумовно, прославила вашу країну. Звичайно, справжня робота почалася потім, певні важливі кроки було зроблено. Але Україна й надалі має бути переконливою у своїх економічних, політичних та правових трансформаціях. На цьому етапі я не казатиму, що уряд повинен робити те чи це. Ми намагаємося показати шлях, яким можна йти, а встановлення пріоритетів буде справою уряду. Важливо продовжувати економічні реформи, реформи юридичної системи, викорінювати корупцію. Також дуже важливо модернізувати й зробити професійнішою державну адміністрацію, створити адміністративну потужність для завдань, які повинні бути імплементовані на шляху наближення до Європейського Союзу.

— Чи бачите ви брак певних рішучих кроків, необхідних для реалізації євроінтеграційних амбіцій нової влади, або ж вважаєте, що за рік повноважень, який можна назвати малим строком, усе було зроблено добре?

— Так, це був короткий період, крім того, за цей час також були зміни в українському уряді... Гадаю, із мого боку буде неправильно незадовго до виборів у вашій країні так чи інакше втручатися, оцінюючи, що слід було й можливо було зробити краще.

Я думаю, справедливо буде сказати, з огляду на думки в європейських інституціях, що існує потреба в прискоренні реформ. Однак я б не хотів надавати привілеї тій чи іншій політичній силі, оцінюючи, що щось було зроблено чудово, а щось можна було зробити краще. У передвиборний час важливо, щоб суперечки поза Україною до певної міри затихли. Безумовно, надзвичайно важливо, щоб Україна залишалась на шляху реформ, орієнтувалася на Європу, дуже скоро після виборів визначила пріоритетні питання й переконливо імплементувала ці пріоритети.

— Яких кроків назустріч Україні ми можемо чекати від Європейського Союзу?

— Я сам пройшов через цей процес, коли до членства в Євросоюзі прямувала моя країна — Чехія. Спершу я був радником у делегації на переговорах щодо договору про асоціацію, а потім — головним переговірником на переговорах про вступ. Один із базових принципів: для того, щоб вам допомогли, допоможіть собі самі. Європейський Союз буде готовий надсилати важливі політичні сигнали, якщо буде переконаний у тому, що Україна послідовно дотримується чіткої мети, втілює прагнення на практиці й досягає справжнього прогресу. Єврокомісія добре вміє оцінювати прогрес. Я думаю, вона матиме дуже об'єктивну картину того, що відбуватиметься в Україні.

Політичні сигнали надійдуть у належний час, коли Україна ясно покаже, що йде шляхом євроінтеграції. Звичайно, Україна хоче вдосконалити свої договірні відносини з ЄС. Я думаю, що таке оновлення на підході, буде запропоновано. Але, знов-таки, найнагальніше питання — це вибори, як вони пройдуть. На мою особисту думку, в залежності від різних результатів виборів ЄС також діятиме за різними сценаріями. Я думаю, що є можливість отримати оновлену й покращену угоду із Європейським Союзом за умови відповідних дій української сторони.

У рамках чинної угоди може бути запроваджено низку новацiй, наприклад, поступове відкриття ринку для українських виробників. Звичайно, Україні також доведеться поступово відкривати свій ринок. Надходитиме допомога щодо гармонізації вашого законодавства з acquis communautaire ЄС, допомога у реформуванні юридичної системи. Ми можемо розраховувати на багато кроків, від яких отримає користь Україна та іноземні інвестори. Але все це має бути, по-перше, виголошено Україною як потреби, по-друге — обговорено між Києвом та Брюсселем.

— Які три проблеми ви б назвали найголовнішими в інтеграції Чеської Республіки до ЄС?

— По-перше, гадаю, головною складністю є розуміння того, що таке насправді Європейський Союз. Це дуже комплексна, складна, розвинена організація зі складними процедурами ухвалення рішень, із дуже розвиненою правовою базою — сотні й сотні тисяч законодавчих норм, які потрібно інкорпорувати у вітчизняне законодавство. Отож, знання — це проблема як для адміністрації, так і для політиків. Політики дуже часто думали, що їхні знання ґрунтовні, але в реальності вони були дуже поверхневими. По-друге, я думаю, важливо мати адміністративну потужність. По-третє, важливо, щоб громадськість мобілізувалася й стежила за європейським курсом. Звичайно ж, ці три базові вимоги можна поділити ще на низку вимог. Зрозуміло також, що потрібні для євроінтеграції реформи часом є болючими, а їхні результати не одразу помітні громадськості.

— В одному з інтерв'ю українській пресі ви сказали, що серед різних політичних сил у Чехії точилися суперечки щодо євроінтеграції. Як чеським партіям удалося досягти консенсусу?

— Стосовно головної мети — стати членом ЄС — більш- менш існував консенсус. Тільки деякі найрадикальніші партії не підтримували цього. Але якщо із головною метою всі погоджувалися, то були розбіжності стосовно шляхів її реалізації. Крім того, переговори із Євросоюзом до певної міри стали інструментом внутрішньої політичної боротьби. Утім, важливо було, що головну мету підтримувала більшість населення. На мою думку, це пояснювалося гарною координацією між різними інституціями, багато молодих, освічених людей були залучені до цієї роботи. Важливо, щоб інтеграція була не тільки питанням ціни та зиску, а й питанням цінностей, які ми поділяємо, спільної історії, майбутнього, яке складно уявити без того, щоб бути частиною ЄС.

— Що принесло Чехії членство в Європейському Союзі?

— По-перше, Чехія здобула членство в родині держав, від яких ми були відокремлені впродовж століть. По-друге, — і це дуже важливо — ми отримали можливість брати участь в ухваленні рішень, які й раніше впливали на нас, але ми, перебуваючи за межами ЄС, не могли на них впливати. По- третє, ми інтегрувалися до дуже великого внутрішнього ринку, що, звичайно, було дуже добрим для пожвавлення економічних сил країни й стало «зовнішньою ін'єкцією» у фінальну фазу всіх внутрішніх реформ. Ми отримали бачення, ми отримали підтримку, ноу- хау, фінансову, технічну допомогу. Зараз ми як член, звичайно, маємо користь вiд політики ЄС. Наші фермери — вiд дуже щедрої, я б навіть сказав, занадто щедрої спільної аграрної політики. Структурні фонди допомагають ліквідувати нерівності між регіонами. Загалом же ми отримали можливість формувати середовище, до якого належимо.

— Чи є проблемою обмеження на працю, які поки що існують для представників нових країн-членів у низці старих членів Євросоюзу? Чи відчуваєте ви поділ Європи на сорти, про який часом люблять говорити противники євроінтеграції?

— Політика в ХХI столітті є дуже специфічною. Політики хочуть бути відважними, бути лідерами, висувати серйозні й водночас прогресивні ідеї. А натомість вони часом пропонують людям дуже обмежені, короткозорі суперечки з питань, які загалом є псевдотемами. Свобода людей і праці є дуже важливою. Водночас нові країни-члени переживають перехідний період, під час якого старі країни-члени можуть лібералізувати, а можуть і не лібералізувати свій ринок праці. Із 15-ти старих членів на сьогодні три лібералізували його. З 1 травня, ми сподіваємося, ще кілька країн це зроблять. Найпізніше у 2011 році в Євросоюзі буде абсолютно вільний рух робочої сили. Так, ми можемо бути розчаровані. Але політика є дивною не тільки у Східній та Центральній Європі, але й у Західній. Є емоції, і ці емоції штовхають політиків на певні рішення.

Я прилетів до Києва з Парижа, українськими авіалініями, і повірте, мені не здалося, що більшість українців на борту були туристами. Більшість iз них були засмаглі чоловіки із сильними руками — моє враження таке, що це були робітники, які працюють десь у Франції. Отже, навіть для країн, які, як Україна, не є кандидатами на членство в Євросоюзі, існує певна свобода в цьому плані. Я можу сказати від імені моєї країни, де працює безліч українців, — жодні перехідні чи адміністративні заходи не можуть зупинити рух робочої сили.

— Як ви оцінюєте перспективи польської пропозиції про укладення договору зі спільної політики енергетичної безпеки між країнами- членами Євросоюзу та НАТО й залучення до такої співпраці України?

— Енергетика — головне чутливе питання. Україна пережила дуже болісну дискусію з Росією, яка також зачепила ЄС, Туркменістан... Я думаю, що зростанням цін на нафту разом із зменшенням температури показує, що питання енергетики — ключове для близького майбутнього. І перед Європою постануть питання енергетичної безпеки, питання диверсифікації, альтернативних джерел енергії, енергозбереження. На мою думку, існує потреба у спільній енергетичній політиці Європейського Союзу. Ми можемо співпрацювати в цьому плані з країнами за межами ЄС, до яких належить i Україна, особливо якщо після виборів вона обере європейську долю. Ми повинні співпрацювати з Росією — і це має бути не інструмент зовнішньої політики, а питання, до якого підходять набагато серйозніше й глибше.

— Наскільки можливе укладення такого договору, зважаючи, зокрема, на різні підходи до відносин із Росією, наприклад, у Польщі та у Франції?

— Думаю, проблема не в цих підходах. Проблема в тому, чи можуть країни-члени ЄС визначити спільні інтереси і чи спроможні вони узгодити спільну політику, принаймні, щодо певних аспектів енергетики. Чи ми впевнені в тому, що, маючи спільну політику, навіть такі країни, як Франція чи Велика Британія, краще подбають про власні інтереси, ніж якби розраховували лише на свої індивідуальні зусилля? В енергетичному секторі ми зараз бачимо змагання двох систем: перша є більш ліберальною, ринково орієнтованою, друга — більше визначається політикою й залежить від держави. На мою думку, нам потрібно зміцнювати перший підхід. Деякі індивідуальні спроби, двосторонні угоди, які укладаються з метою мати привілейовану позицію, більше зміцнюють другий підхід до енергетики, а не перший, і не обов'язково роблять внесок у спільну енергетичну політику. Перспективи спільного підходу залежать від політичної волі країн-членів і від визнання, що у середній та довгостроковій перспективі на глобальній економічній сцені навіть найсильніші країни-члени ЄС поодинці не спроможні мати сильну позицію у відносинах із країнами, багатими на енергоресурси.

Варвара ЖЛУКТЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ