Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

«Підтримка — не в оплесках!..»

Президент України Віктор Ющенко в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» про історичну пам’ять і своє бачення майбутнього
24 листопада, 2007 - 00:00
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «Дня» ЛАРИСА ІВШИНА І ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ВІКТОР ЮЩЕНКО. 22 ЛИСТОПАДА 2007 р. / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Три роки пройшло після бурхливих президентських виборів 2004 р., які у всьому світі були подією суперуваги і яку назвали помаранчевою революцією. 22 листопада я чекала на зустріч з одним із її головних героїв — тоді кандидатом, а тепер Президентом Віктором Ющенком. Віктор Андрійович, схоже, не мав наміру якось особливо цей день святкувати. Хоча, напевно, йому приємно було згадати ті моменти, коли мільйонний Майдан скандував його ім’я. Але три роки перебування на посаді виявили таку кількість проблем задавнених і таку кількість нових, що в результаті й призвело до позачергових парламентських виборів. Президент у цей день мав зустріч із фракцією партії, почесним головою якої він є. Чи вистачить запасу міцності для створення демократичної коаліції, яка анонсувалася в період передвиборної кампанії? Чи внутрішні протиріччя змусять шукати союзників в інших таборах? І скільки ще по колу?

Ця розмова відбувалася напередодні вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років. Але вона не обмежувалася рамками цих трагічних подій. Йшлося про неусвідомлені уроки історії, саме в яких причини багатьох наших сьогоднішніх бід і проблем. Президента є за що критикувати і є за що йому дорікати. Але у нього є одна беззаперечна особиста перемога — перемога над безпам’ятством.

Ми в «Дні» пам’ятаємо, як Віктор Ющенко не як політик — як громадянин свого часу прийшов віддати данину поваги Джеймсу Мейсу. Тому, хто вперше розказав світові про Голодомор в Україні. А потім Президент Ющенко зробив цю правду законом в Україні. З його ініціативи парламент минулого скликання визнав Голодомор геноцидом українського народу.

— Шановний Вікторе Андрійовичу, у Попільні Житомирської області, відкриваючи пам’ятник жертвам Голодомору, ви сказали, що тільки «правдива історія сконсолідує націю». Але очевидно, що в українських умовах шлях до єднання буде непростим. Які ви вбачаєте сьогодні найбільші перешкоди?

— Мова насамперед має йти про те, чи може суспільство жити у брехні, чи воно повинно жити в правді. Правда — це добре чи погано? Що об’єднує: фальш чи справжні цінності? Мало сказати, що брехня — це погано. На брехні союзи не робляться, а якщо й робляться, то вони недовговічні та криваві. І це не тема для нашої сьогоднішньої дискусії, а питання, що перебуває поза нею. Жити в брехні, у тому числі історичній брехні — дорога до поляризації, до того, щоб із невирішеними проблемами минулого йти в майбутнє. Друга теза: що таке правда? Правда — це довіра. Правду ти говориш тим, кого поважаєш. Тим, кого поважаєш, брехати не будеш. Це дуже важливо для формування чесного діалогу в суспільстві та з суспільством. Але ж правда яка важка! Правда дуже ранить, і тому багато хто хотів би, щоб ми паралельно зробили «амністію» певним історичним подіям і обставинам. Але тоді все буде спотворено. Ми повинні пам’ятати, що і Білль про права, і конституція Пилипа Орлика за основу бере людину та її право на життя. І ніхто не має права його забирати. І якщо в житті нашої країни відбулася Катастрофа, то маємо чесно це осмислити. Як розбудувати майбутнє? Ця тема перебуває в площині минулого. Якщо не дамо оцінки і не виробимо ставлення до минулого на основі справжніх цінностей, ми будемо фальшивити у всіх речах, що стосуються сучасного життя. Нам потрібно повернутися в минуле, щоб вшанувати пам’ять наших співвітчизників, наших рідних дідусів і бабусь. Нам потрібно стати на коліна і вшанувати пам’ять невинно замучених. Це відрізняє людину від нелюдини.

— Пане Президенте, як ви пам’ятаєте, свого часу Великий Українець, американець за походженням Джеймс Мейс сказав, що українське суспільство багато в чому постгеноцидне. Є люди, які не хочуть це сприймати, вважаючи це тавром чи образою. Насправді, це треба розуміти як точку відліку, з якої Україна має заліковувати свої рани.

Ми пропонуємо світу визнати Голодомор геноцидом, і все більше країн та парламентів підтримують нас. Але залишаються гострі внутрішньополітичні питання. У країні ще й досі є партія, яка веде свою історію від тієї, що створила Голодомор-геноцид, і за винятком деяких моральних особистостей, таких як Борис Олійник, вона ні в чому не розкаялася, а навіть при тому присутня в нинішній правлячій коаліції. Як ви бачите вирішення проблеми?

— Дуже важлива паралель. Учора в промові я намагався сказати: те, що було «посіяно» в 1932—1933 роках, на жаль, багато в чому існує досі. Ще й нині живе той СТРАХ: страх говорити правду, страх брати на себе відповідальність... Безвідповідальність і свавілля, яке чинилося за допомогою каральних підрозділів, відлунює в нашому політичному і соціальному житті. Ми повинні пам’ятати про це.

Кінець-кінцем, ми підходимо до дуже важливого моменту — хто є винуватцем цього? Ця дискусія ще не завершена. Для українського суспільства, яке чи не найбільше потерпіло, це питання є надзвичайно важливим й чутливим. Я хочу застерегти: буде великою помилкою, якщо ми в пошуках сторони, яка в цьому завинила, казатимемо про якийсь народ чи державу. Це просто нечесно, і це нас збиватиме із реального пошуку причин. Я бачу, як часом робляться спроби закидати такі теми і вони лягають на певний грунт. Але, за великим рахунком, хоч би кого ми зараз запитали — починаючи від свідка, який пережив ті страшні події, до вчених-дослідників, — винуватцем цієї трагедії, автором цієї трагедії, безумовно, був комуністичний сталінський режим. Прикро, що сьогодні тим, хто прийняв естафету від цієї політичної сили (хоча, як я розумію, вони не пов’язані своїми вчинками із 1932—1933 роками), не вистачає, можливо, моралі чи мужності, чи інших людських якостей засудити це. Якщо вони вірять в свою ідеологію — то їхня справа. Але якщо їхні лідери, яких вони і сьогодні готові «вставляти в образи», зробили злочини, то вони повинні визнати і засудити це. Мені здається, то не було б принизливим для конкретної політичної сили, бо, власне, не ті люди, які уособлюють нині партію, несуть конкретну провину. Але їхня вина в тому, що не розкаюються. А їхньою ідеологією були «освячені» страшні вчинки, і таким способом вони гальмують очищення, передають у наше сучасне життя ймовірні ризики. Звичайно, це не буквально. Злочин залишився непокараний. І у цьому трагедія, що, незважаючи на очевидне зло, не зроблено жодних висновків. Ще й нас вчили: та забудьте ви краще про ту історію! Та вийміть ці два роки зі своєї пам’яті! Іншими словами, нам пропонували лжеісторію, лжепам’ять і лжецінності, які, я переконаний, приносять велику шкоду сучасному українцю. І в цьому є велика прикрість, що ця партія так і не породила людей, які з висоти обов’язку моралі, чесності перед суспільством мали б взяти хоча б частину цієї провини.

— Пане Президенте, чи буде Україна ще раз ставити перед ООН питання про визнання Голодомор геноцидом? У людей, які звикли мислити суперпрагматично, може виникнути запитання — для чого це Україні і вам як Президенту?

— Перш ніж дати відповідь по суті, чи можна аналогічне запитання задати по Голокосту? А що світові дає усвідомлення Голокосту? І чому такий важливий трагічний момент з історії нашої нації? Що повинен розуміти світ, незалежно від того, якої ми раси і якого континенту? Всюди, де відбувається трагедія, ми, українці, думками линемо туди, приносимо свої офіційні співчуття... Інакше кажучи, ми живемо у великому відкритому світі, де для всіх існують поняття добра і зла. Трагедія Голодомору — трагедія не тільки моєї родини й України... Одним словом, не питайте, по кому подзвін... З одного боку, світ зреагував. Звичайно, нас може зачіпати: чому так мляво, чому так роздумуючи. Хоча, з іншого боку, мене тішить, що до визнання голоду прийшла ЮНЕСКО — неполітична організація, яка дає оцінки морально-етичного характеру. Моє відчуття — в умах політиків, лідерів тих країн, які представлені в ЮНЕСКО, щось змінюється. Це рішення неможливо було прийняти десять років тому.

— Безумовно, пройшла велика внутрішня робота: працювали історики, дипломати... Усі розуміють, що ваша особиста участь у цьому теж дуже помітна, бо мало державних людей, які б цією темою так переймалися. Вам не доводиться часом чути, що ви дещо забагато часу цьому приділяєте?

— Очевидно, доводиться чути. Але я вам відверто скажу: хочу максимально це питання деполітизувати. Ми говоримо про молоду країну і новітню державність. І та перерва, що від часів Ярослава і часів Володимира Великого була в державотворенні — це не просто відрізок часу, де не було потуг, бажань відновити свою державність, але дуже часто війни, руїни, голод відкидали цю велику мету. Іншими словами, країна йшла вперед, виплачуючи дуже велику данину, аби прийти до віками омріяної мети. Ви пригадуєте епізоди з історії, коли вдавалося буквально на одну добу проголосити власну державу. Яке було бажання проголосити: «Слава Україні!», прийняти власний герб — тризуб... Це проіснувало добу, a вже на ранок воно розстріляне на «червоному полі». Був такий феномен, що наша держава існувала 24 години! А потім мова йшла про місяці. А потім знову — то війни, то зради. І нас це сікло.

Мені як громадянину прикро, що ми й досі не можемо сказати, скільки українців загинуло в громадянській війні, а потім у період політичних репресій, де свідоме українство понесло колосальні втрати. А скільки в 1924 році наших людей виселили? І за що? Які закони вони порушили? Ми майже нічого не знаємо про трагедію 1929—1930 років, коли було поставлене завдання до весни 1932 року завершити масову колективізацію. Україна вся потрапила під цю спецоперацію. Ось що я вчора знайшов у трудах Йосипа Віссаріоновича... Це багато що пояснює. «Совершенно верно, что национальный вопрос нельзя отождествлять с крестьянским, ибо, кроме вопросов крестьянских, национальный вопрос включает в себя еще вопросы национальной культуры, национальной государственности и пр. Но несомненно также и то, что основу национального вопроса, его внутреннюю суть все же составляет вопрос крестьянский. Этим именно и объясняется, что крестьянство представляет основную армию национального дви жения, что без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Это я и имею в виду, когда говорят, что национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». (Сталин. К национальному вопросу в Югославии. Речь в югославской комиссии ИККИ. — 30 марта 1925 г. // Журнал «Большевик» №7, 15 апреля 1925 г.).

Після цього хіба можна говорити про те, що причина Голодомору в неврожаї... Та це сором! Ніякого неврожаю не було!

— Ви згадали про феномени. В українській історії часто так бувало — відбувалася ніби «боротьба феноменів». Були люди, які хоча б на деякий термін хотіли утвердити українську державу, а були такі, які за всіляких обставин їм не давали цього зробити. І свого часу було чудо на Віслі, коли червоні війська туди дійшли й повернули, і Польща вціліла. Але не сталося чуда на Дніпрі. Україна не встояла перед тяжким внутрішнім розбратом, і відповідальні за це численні політики часів УНР. Плата Голодоморів і всіх подальших подій також адресована їм.

— Двічі згоден. Подивіться на внутрішні вектори, які розривали тоді Україну, націю, Київ. Гетьман Скоропадський планує відродити монархічну державу, яка б найбільше відповідала запитам часу через свою централізацію, через чіткість роботи механізмів, із серцевиною — національною армією, якої він 60 тисяч зібрав по всіх околицях, задля того, щоб вона продемонструвала всій країні здатність захищати державу... Але візити Винниченка до Білої Церкви у полки із закликами деміталіризації замість мобілізації... А в той час регулярні війська на Богодухівському напрямку боронять Україну. А тут із Батурина приїжджає полк, який не можна ніким поповнити, окрім студентів... Кадрова армія воює з повстанням більшовиків на «Арсеналі» в Києві... І от запитання: хто нам заважав утвердити державність і продовжити її життя?.. Перша відповідь, яка напрошується: не Муравйов! Тогочасні політики заважали своїми неузгодженими, полярними, дуже часто без загальних пріоритетів цілями.

— Сьогодні День Свободи (розмова відбувалася 22 листопада). У цей день у 2004 році, я пам’ятаю, коли ви стояли на Майдані, біля вас поміст мало не ломився. Було таке відчуття, що дошки не витримують: усі хотіли стояти поближче біля вас і бути у фокусі уваги. Кажуть, що в успіху завжди багато батьків... Сьогоднішні справи складні з багатьох причин, які, на жаль, в цьому інтерв’ю не вдасться проаналізувати. І все ж, що цей день для вас особисто значить? Є відчуття внутрішнього свята чи більше гіркоти? І як збираєтеся його відзначити?

— Жодної ноти відчаю, суму немає. Відходять ілюзії: ілюзії загальнолюдські та особисті... З чим сьогодні стикається Україна? Яких синів і доньок вона нині потребує? Які цінності намагається захистити? Я переконаний, ми живемо в унікальний час. Не треба ідеалізувати. Сама революція змін не робить. Революція дає шанс. Багато чого змінилося, але часто не так, як я це бачив. Ми отримали свободу слова, але чи отримали вільного журналіста? Для мене вільний журналіст — це професіонал і патріот, який здатний вести за собою суспільство, оскільки в нього більше можливостей і ці можливості унікально можна використовувати для народу. У суспільстві багато дискусійних проблем, які не можуть бути вирішені з’їздами партій. Треба дійти до людини, переконати її і зробити своїм партнером. Я бачу, як зусилля інтелектуалів і чесних журналістів усе ж таки потроху наближають цю мету.

Те, що робиться для осмислення історії української державності, переконаний, раніше так не звучало. Відчувається, що в цьому є ренесанс. Це — складний етап, несолодкий. Але ми починаємо серйозно і публічно про це говорити.

А тепер про верховенство права. Яким хочемо побачити суддю?

— Точно не таким, як сьогодні.

— Погоджуюсь. Але будемо відверті у наступному: нечесний суд, слабку прокуратуру, двічі купленого міліціонера принесло не 22 листопада...

— ...Але воно могло поставити їх в інші умови існування!

— А ми ставимо. Якщо говоримо про Президента Ющенка, то ви пам’ятаєте, що в мене ніколи не було парламентської більшості. Подивіться, як президенти по сусідству, апелюючи до громади, кажуть: «Дайте нам підтримку». У чому полягає ця підтримка? Не в оплесках. А у відповідній структурі тих чи інших органів, які забезпечують реалізацію лінії Президента. На жаль, ми живемо в інших обставинах. Але я не складаю руки і не кажу: «Та ні, у нас цього не відбудеться». У нас буде чесний Суд. У нас буде Вища рада юстиції чесна, скерована чесними людьми. У нас буде Генпрокуратура, яка працюватиме, яка швидко реагуватиме на ті виклики, які є. Я сказав би так. Боротьба з корупцією? То ми її подолаємо.

— Вікторе Андрійовичу, тут уже люди скажуть — фантастика. Для цього потрібно багато років. Або багато президентських термінів, якщо сказати точніше.

— Але я й не кажу, що це робиться за рік при тих метастазах, які є в суспільстві. Якщо не будемо мати демократичного парламенту і чесних політиків-українців, то сподіватися, що ми отримаємо чесний суд... Вибачте, то тоді це пусті слова.

— Ми вже маємо парламент. Трохи чесних і трохи нечесних... Трохи українців і не зовсім... Але у будь-якому разі він тільки-но розпочинає роботу. Ви з цього приводу, мабуть, переживаєте? У Франції і Польщі відбулися вибори по часу дуже близько до наших, то в Польщі навіть прем’єр приступив до роботи. Що плануєте робити, аби наші політичні вибори не перетворювались в Армагеддон і все-таки не паралізували державне управління?

— Хороше запитання. Україна — не Польща і не Франція. Можна почати з малого. Що я, як Президент, чекаю від парламенту? Не чекаю пасивно, а хочу, щоб він усвідомлював і символізував. Перш за все, політичну стабільність. Демагогія, риторика, спекуляції виборчі —вони відходять із виборами. Потім кожен із тих 450-ти, хто прийшов в парламент, повинен збагнути, що перша місія — стабілізувати ситуацію, яка була демонтована у стінах попереднього парламенту. І замість того, аби це був інститут стабілізуючий, він перетворився в інститут, через який акцептуються деструктивні процеси, починаючи від фінансів, бюджету і закінчуючи економікою. Я не роблю нападок на інститут, який поважаю і в якому був. І говоритиму так: значною мірою благополуччя України буде проростати через стабільність парламенту.

— А як цього досягти?

— Це — надмета. Як вона досягається? Треба поважати результати виборів, тоді у нас є гармонія між рішенням по конфігурації, по статусу парламенту та адекватної позиції його в суспільстві. Найпростіша відповідь на те, якою повинна бути коаліція, — це коаліція демократична. Вона найбільше відповідає результатам виборів, і є відчуття того, що сформувати її не особливо складно. Але ми розуміємо, які ризики є в демократичної коаліції при 228-ох депутатах. Я можу вам нагадати: за таке важливе для демократичних і патріотичних фракцій визнання Голодомору геноцидом із тих фракцій п’ять чоловік не проголосували. І це питання ми «витягнули» двома голосами іншої партії.

— ...А при широкій коаліції воно б узагалі не потрапило у порядок денний...

— Очевидно, могло би бути так. Але в майбутньому парламенті питання коаліції — це не питання арифметики. Політичні сили, які там представлені, це не партії однієї особи.

— А групи інтересів...

— ...І керувати цією моделлю з перевагою в три голоси, якщо перед цим не будуть узгоджені принципові моменти, це мало реально. Угода, яку повинна підписати коаліція, має дати відповідь на всі виклики, які можуть здетонувати.

— Але звичка підписувати і не виконувати підриває всі добрі наміри. Так було з підписанням Універсалу у попередньому парламенті.

— Це — непростий процес. І все ж я переконаний, що зібрання 228 депутатів може бути абсолютно функціональним, якщо перед тим ми чесно дамо відповіді на запити фракцій і груп. Але чи цього достатньо? Я думаю, що ні. І щоб ефективно існувала «помаранчева» коаліція, гадаю, нам треба змінити формат діалогу влада-опозиція. Після виборів у парламент привноситься величезна доля агресії і на цій агресії ми починаємо вибудовувати стосунки, відкидаючи на узбіччя національні інтереси.

— Вікторе Андрійовичу, а що потрібно віддати опозиції зараз, щоб вона не зривала роботу?

— Ідеал — конструктивна більшість і конструктивна меншість. Щоб це відбулося, потрібен активний діалог. Пройшло півтора місяця. Хто з ким зустрічався? Ніхто. Причому ні в кого не склалося розуміння позиції виборців: панове, ми послали вас у парламент не для «громадянської війни». У народі такої напруженості немає. А у політиків відчуття ворожнечі стало майже еталоном поведінки. Що потрібно зробити для організації роботи Верховної Ради? Формування керівництва Верховної Ради — чиє воно повинно бути? Хто повинен представляти Верховну Раду? Якщо це компроміс. Переговори могли би показати інші парламенти. Можливо, хтось хоче бути представлений в уряді чи в регіональній владі. Я це додаю від себе. Могло б так постати питання, якщо це було б предметом порозуміння. Давайте будемо про це говорити — незавершення цього діалогу ставить, звичайно, демократичну більшість під дуже складне випробування. Бо накопичена агресія вже торкатиметься не лише процедурних питань, але й ідеології, яка дуже важлива й чутлива для нації.

— У суспільстві накопичилася величезна втома від безплідного політичного процесу. До того ж, насунулися важкі випробування: економічна катастрофа у Керченській протоці, горе шахтарських сімей у Донецьку. Людям потрібне відчуття, що є надійні державні механізми, які захистять їх, і є кому твердо сказати судовласникам, щоб вони заплатили за збитки, або розібратися, чи повинні з бюджету йти кошти на покриття збитків акціонерної шахти. Чи думають про це політики? Вони — з погляду людей — у дуже неприглядній ситуації.

— Очевидно.

— Як пришвидшити домовленості?

— Сісти за стіл. Відкинути амбіції. Я місяць не брав участі в дискусії, хто буде головою парламенту. З однієї причини. Якщо ми називаємо тридцять днів тому, хто буде головою парламенту, я вам даю гарантію — він не буде головою парламенту. Тому що за десять— п’ятнадцять днів по будь-якій особі, кого б назвала фракція, була б розіграна така карта, що вона б дійшла до його онуків-правнуків. Але головне — на початку роботи парламенту ми повинні говорити не про те, хто буде головою Верховної Ради, бо ця дискусія безплідна. Я продемонстрував свою віддаленість і цим хотів сказати: нам потрібно спочатку узгодити принципи.

— Ну, вже фініш видно?

— Початок не буде простим. Я незадоволений тим переговорним процесом, який вівся. Він страждав тенденційністю, вузьким підходом, і це привносить в парламент надміру підігріті протиріччя певних сил на Сході й певних сил на Заході. Що не було метою виборів. І я не думаю, що таке послання дав виборець. На жаль, лідери двох політичних сил БЮТ і Регіонів не змогли підійти конструктивно. «Наша Україна», переконаний, допомогла б у цьому. Але, шкода, з першого дня гра була іншою. Як поляризувати ситуацію в парламенті, знову привнести те, що добре працювало у Леоніда Кучми: у парламенті треба створити ворожі стосунки, і тоді влада, навіть якщо вона не має більшості, немов наперстки, все переставляє. Прикро, що 30 днів переговорного процесу були сконцентровані на мілині. Вони не продемонстрували масштабного державного піклування про те, що нас може об’єднати, і вивести на конструктивне поле відносин більшість і меншість. Цього немає. Атаки, підкупи, ймовірно, дуже високі будуть. Перевага у три голоси — то великий ризик: вони можуть захворіти, поїхати у відрядження, піти кудись не туди...

— Чи досягли позачергові вибори своєї мети? Чи зараз ще передчасно робити оцінку?

— Оцінку можна зараз зробити. Ніколи не буде уже формування коаліції на базі таких відносин між фракціями, як це було вісім місяців тому.

— Тобто ви хочете сказати, ніхто нікого не буде купувати?

— А ви знаєте, це питання вже не спрацьовує. Для формування коаліції тема «купив чи не купив» — неважлива. Якщо ми пам’ятаємо, ст. 81 Конституції говорить про те, хто може бути членом фракції, а хто не може бути членом фракції. Тобто, коли ми говоримо про тему коаліції, сила цієї моделі — що вона вже відпрацьована, і назад ревізії ніхто не буде робити. Це добра воля фракції одної, другої чи третьої, четвертої чи п’ятої — об’єднатись і створити більшість. І позиція будь-якого депутата в цьому контексті ролі ніякої не грає. Це солідарне рішення партії. Він не може вийти чи зайти. Коаліції формуються через симбіоз стосунків фракцій. І це крапка. І в цьому є і сильна сторона сьогоднішнього моменту. Бог дарував такі результаті виборів, які спонукають кожну сторону до діалогу. Якщо ти не домовишся, у тебе буде дуже хитка модель, незалежно від того, де ти будеш. А це вже стосується питання імперативного мандату і політичної позиції депутатів. Я, не забігаючи вперед, хотів би сказати так: тема імперативності, на мій погляд, в українській Конституції виписана дуже просто, чітко. Вона говорить про те, що змінити фракцію, а разом з тим і формат коаліції через дії будь-якого депутата неможливо. І це перша відповідь, тому ми говоримо про демократичну коаліцію.

Друге питання стосується іншого процесу. Це процес голосування. Чи догмат делегованої демократії полягає у вільному і незалежному мандаті? Чи його голосування є синхронним, уніфікованим — чи він є особа з вільним і незалежним мандатом? От, мені здається, тут відповідь ясна і по першій позиції, і по другій. Конституція передбачає дві норми, за якими депутат може бути позбавлений мандату. Якщо він не зайшов у фракцію від імені тої партії, від якої він обирався, або він вийшов із цієї фракції, то він стає недепутатом. По всіх інших проблемах це вже питання діалогу: як, кому, за що голосувати. Це ще раз демонструє те, що політичні лідери сил, які пройшли сьогодні в парламент, я переконаний, повинні стратегічно змінити основи своїх відносин, я маю на увазі на фракційному рівні. Я закликаю не задля того, щоб зараз упередити і давати якусь відповідь, а тому, що будь-яка модель при тих результатах виборів, які ми маємо, передбачає обов’язковий компонент нової стратегії відносин між тими, хто збирається робити більшість і тими, хто збирається робити опозицію. Якщо цього не буде досягнуто у параметрах результатів виборів до парламенту, ми можемо твердо заявити, що парламенту, який би приніс політичну стабільність в стіни Верховної Ради при інших обставинах, ми не отримаємо.

— Тоді — нові рішення і нові вибори...

— Нові рішення ви знаєте, тут місія Президента чітко виписана, я не вийду поза межі Конституції, і тема нових виборів чи чогось іншого вже не дає відповідь на це. Я думаю, що обставини все-таки будуть штовхати на те, аби ті діалоги, мінімум поваги стали нормою. Бо без цього рух вперед неможливий.

Розмовляла Лариса ІВШИНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments