Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Подарунки і сюрпризи на святі демократії

2 жовтня, 2002 - 00:00

Найкрилатішим словом, що пурхає з вуст народних обранців під склепіння парламенту, в хмари над головами мітингуючих та в телеефірі, стало слово «криза». Вимовляється воно настільки пристрасно, немов кожен оратор сповнюється енергією від причетності до його створення. Головний мотив, що звучить у різнопартійних варіаціях, — Україна знаходиться в стані кризи. Суть цієї кризи, на думку В. Ющенка, дуже проста: «...люди голосують за одних, а влада належить іншим». Але не все так просто, як у міфі про переможців парламентських виборів, у якому призові місця розподіляються так, як вигідно «переможцям», — тільки за результатами голосування за партії і блоки. Згідно з такою бухгалтерією, депутати, обрані в мажоритарних округах, стають другосортними. Фундамент формування стабільної парламентської більшості можна закласти у виборчу систему, вдосконаливши «Закон про вибори». Але складається враження, що кожен лідер приміряє цей закон тільки на себе, що багатьом вигідно вести в парламенті торги, розпоряджатися «золотою акцією», працювати від кризи до кризи. І хоч криза — це начебто не ювілей, але для політиків це найбільше свято демократії. Упорядники цього свята хочуть піднести Україні найкращий, на їхню думку, подарунок. Таким є, зі слів лідера блоку «НУ», збереження стабільності в країні. (Хотілося б не словом, а ділом.) З висловлювання пані Ю. Тимошенко очевидно, що кращим подарунком Україні можуть стати тільки дострокові президентські вибори. Такої ж думки дотримується і товариш П. Симоненко. Однак дострокові вибори — це все-таки подарунок не країні, а тим претендентам на президентський пост, яким уже несила чекати старту виборів. Час іде, а рейтинг спотикається. Але є й інші уявлення стосовно того, що можуть подарувати депутати своїй країні: «Вперше за час незалежності України в державі створилася унікальна ситуація, коли до парламенту прийшли депутати, які за своїм світоглядом можуть створити конституційну більшість на основі просування України шляхом демократичних реформ». Але, на жаль, в основі діяльності багатьох депутатів лежить не світогляд, а особисті інтереси й амбіції.

Компартія принесла Україні подарунок у стилі «екстрім». Тринадцять років тому один молодий, але вже навчений досвідом ідеологічної агітації та пропаганди партократ радив демократам: «Не мітингувати треба, а працювати!» Хто б міг тоді подумати, що захоплення телецентру — це робота. Найпохмуріші картини політичної кризи в країні намалювала лідер блоку імені себе Ю. Тимошенко. Але її епічним полотнам не вистачає ясності завершального мазка. Адже опозиція не може діяти поза часом і простором, і в такому випадку, також перебуває в стані глибокої політичної кризи. Вона виражається в методах досягнення своїх цілей за принципом «революційної доцільності», у вияві подвійних стандартів при оцінці таких методів, в ідеологічній різновекторності Президента... Мені не доводилося зустрічати людей, які схвалювали б ці дії опозиції, навіть серед її прихильників. Думаю, що таких людей дуже мало, тому силова тактика боротьби за владу, яку обрала опозиція, приречена на провал. Тим більше, що все це відбувається незабаром після виборів до парламенту і є обманом виборців. Адже ніхто не обіцяв захоплювати «телеграф, банки, пошту, вокзали», в тому числі й комуністи. Діяльність депутатів, які однією рукою пишуть закони, а другою їх перекреслюють, творячи беззаконня, — це нонсенс. Політика політичного цинізму і лицемірства, хоч би від кого вона виходила, від влади чи від опозиції, не веде до діалогу. Шлях до діалогу проходить не через «барикади», і про це чудово знають лідери опозиції. З непримиренними людьми або партіями дуже важко вести діалог, вони нікого не чують і прагнуть до монологу. Можна по-різному ставитися до Леоніда Кучми, але вламуватися до приміщення Адміністрації Президента без запрошення та влаштовувати там нічліжку — просто ганебно. Адже до кожного з депутатів, які «штурмували» АП, виборці потрапляють на прийом строго за записом та в порядку черги.

Захоплення приміщення КПУ молодими революціонерами з організації «Самостійна Україна» (2000 р.) привело їх на лаву підсудних, а не за стіл переговорів. Інша річ, депутати — у них недоторканність та стійкий імунітет до своїх неправових дій. Тому лідер КПУ засуджує захоплення приміщення своєї партії і виправдовує захоплення телецентру, в якому він брав активну участь. Багато його соратників по «об’єднаній» опозиції виправдовують захоплення приміщення КПУ та симпатизують діям перших, других і третіх (учасників побоїща 9 березня 2001 р.). Подвійні стандарти множаться згідно з кількістю суб’єктів опозиції на «потрійні» та «четверні».

Демонстрації та мітинги, на яких громадяни можуть висловити свою позицію, — це благо демократії, але ним треба уміти користуватися на благо всього суспільства. Спроби використати акції протесту з метою провокування влади на застосування сили здатні перетворити це благо на біду. Криза опозиції в тому, що така спроба, на мій погляд, була, і це не «відчайдушний крок», а добре продумана операція. Крім «антинародного режиму» прагнуть до створення в країні двовладдя (до чого це призводить, відомо з історії): «Лідери чотирьох політичних сил, які сумарно отримали підтримку понад 60% населення, є легітимною політичною силою, здатною в цій ситуації створювати альтернативний центр влади» (з випуску новин). Але арифметика єдності суперечить ідеологічній несумісності «об’єднаних» сил опозиції. Єдність, побудована на «алергії до Леоніда Кучми», — це просто перебування хворих в одній палаті до моменту їхнього видужання. Не випадково в регіонах мітинги проходили окремо, під різними прапорами. Яка єдність, якщо П. Симоненко — за парламентсько-президентську систему влади, В. Ющенко тяжіє до президентсько-парламентської, а Ю. Тимошенко взагалі вважає, що «не варто сьогодні говорити про яку-небудь політичну реформу, яка звучить із вуст Президента». Головне — повалити «антинародний режим», а там видно буде... Але не видно єдиної конструктивної програми опозиції ні в телескоп, ні під мікроскопом. Не прояснилася вона і після виступу лідера БЮТ у передачі, присвяченій бюджету країни. Як з’ясувалося, пані Ю. Тимошенко, немає жодного відношення до бюджету: «...ми повинні не про бюджет говорити... ми повинні говорити про акцію «Повстань Україно!» Поговорили. Зі слів Ю. Тимошенко, вся проблема полягає в тому, що «багато років Україною управляють люди, які не здатні керувати нацією в 48 мільйонів чоловік». Вільні стільці в телестудії викликали почуття жалю про... Ні, не про відсутність депутатів, які б перетворили передачу на банальне передвиборне шоу. Подумалося про черговий сюрприз... Якби раптом до студії увійшов та зайняв одне з вільних місць П. Лазаренко, от би цікава розмова про бюджет країни вийшла! Про компанії ЄЕСУ та про багато що інше... Але це поки зі сфери фантазій.

Галина АЛЕКСАНДРОВА, Маріуполь
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ