Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Сергій Борткевич. Повернення в Україну

15 травня, 2001 - 00:00

Сьогодні в Чернігові, а завтра в Національній філармонії України буде представлено програму «Останній романтик. Повернення в Україну». Симфонічний оркестр «Філармонія» виконає Концерт № 1 для фортепіано з оркестром сі-бемоль мажор тв.16 Першу симфонію ре-мажор тв.52 «Із моєї батьківщини» (Aus Meiner Heimat) українського композитора Сергія Борткевича.

Сергій Борткевич народився в Харкові 28 лютого 1877 року, а помер у Відні 25 жовтня 1952 року. Його ім’я і твори в Україні практично не відомі. Прем’єра Першого фортепіанного концерту Сергія Борткевича в Україні відбулася в травні минулого року. Тоді це був авторський проект заслуженого артиста України киянина Миколи Сука, який тепер живе у США. У жовтні 2000 року третю частину того ж концерту в Національному палаці «Україна» виконав чернігівський оркестр «Філармонія».

Микола Сук, який «реанімував» для України немало композиторів і творів, цього разу виступає в ролі художнього радника програми «Останній романтик. Повернення в Україну». Він же «роздобув» для «Філармонії» партитуру неопублікованої Першої симфонії. І тут не можна не пригадати ще однієї людини, яка більше як тридцять років вивчає творчість Сергія Борткевича. Це доктор філософії Бомбейського університету Багван Тадані (Bhagwan Nebhraj Thadani), який проживає у Вінніпегу (Канада).

— Власне, і назва нашої програми запозичена в Багвана Тадані, який зібрав практично всі твори Борткевича, — каже художній керівник і диригент симфонічного оркестру «Філармонія» заслужений діяч мистецтв України Микола Сукач. — Тепер завдяки його ентузіазму і турботам Миколи Сука ми будемо мати основні оркестрові твори (в Борткевича є три фортепіаннi концерти, концерти для скрипки, віолончелі).

— Із трьох фортепіанних концертів тільки перший у партитурі, а другий і третій — у клавірах, і невідомо, чи існують партитури. Якщо не вдасться їх знайти, певна річ, я буду інструментувати сам у манері Борткевича. І хоча це справа кількох років, моя мета — зіграти все, що можна, і в повному обсязі повернути ім’я композитора в Україну.

Чому б, наприклад, до програми Конкурсу пам’яті Володимира Горовиця не включити обов’язкове виконання одного з творів Сергія Борткевича. Автоматично вся Україна заграла б його твори.


А ще Микола Сукач мріє про фестиваль Сергія Борткевича:

— Я можу поділитися особистими враженнями. З кожним композитором у диригента особливі взаємини. У комусь розчиняєшся повністю, в комусь — більше диригентської волі та свого бачення музики, — каже Микола Сукач. — Уперше в мене так сталося, що я відчуваю реальну присутність композитора, — в якій формі, я навіть не знаю. Цей образ не створюється тільки з музичних звуків. Тут і філософське начало, і багато всього, що пояснити досить складно. Це не кроки командора, але щось таке, що поруч відчуваєш значною мірою.

Микола Сукач переконаний, що більш гідного твору для святкового концерту на честь десятиріччя Незалежності, аніж фінал Першої симфонії Борткевича, просто не існує. Це святкова ошатна українська музика, з полиском професійного російського симфонізму.

— Чому Борткевич забутий? — ставить собі запитання Микола Сукач. — 14 років він прожив у Німеччині, а опісля поїхав. Це епізод. Потім тридцятирічний період в Австрії. Він там пише музику, концертує. За той час написав «Австрійську сюїту». Решта — музика, яка абсолютно не відноситься до національних пріоритетів Австрії. І враховуючи, що Австрія — це Моцарт, Бетховен, Брамс, Брукнер, продовжувати, я думаю, не має сенсу, Борткевич просто був непотрібний. 1997 року навіть могилу Борткевича було знесено бульдозером, про це мені сказав Тадані.


Однак найважливіше, чому твори Борткевича мають жити, — це його національне коріння. Ми культурна і талановита нація. І хоч музика досить космополітична, відродження імені такого композитора просто зробить наше життя багатшим. Адже не є секретом, що в українській класичній музиці існує певний вакуум. Точніше, навіть не вакуум, а те, що яскравих композиторів не так уже й багато. Їхній перелік набагато коротший, ніж у російській музиці.

Першу симфонію написано в 1935—1936 роках у Відні. Аудіозапис виконання цієї симфонії оркестром Віденської філармонії 1948 року (диригував Сергій Борткевич) з’явився в Чернігові так само завдяки Тадані. Це незвичайно ніжний мелодизм на фоні сили та первинності оркестрової музики. Друга і четверта частини — яскраво виражена українська тема. У другій частині тема іще ширша, більшою мірою слов’янська, яку хочеться доповнити групою балалаєчників та гуслярів. А для повнішої «візуальної картини» четвертої частини не вистачає лише танцюристів (саме українських танцюристів, а не танцівників). До того ж музична тема четвертої частини так і проситься, щоб її постійно наспівували.

У фортепіанному концерті, написаному у 1910 і опублікованому в 1913 році, деякі теми можуть асоціюватися з язичеством. Відчувається щось билинне у відображенні інтелігента, який глибоко відчуває слов’янське коріння. І ще в обох творах пронизує відчуття певної стривоженості. Не трагізму, а саме стривоженості за майбутнє. І вся музика настільки театральна, що в ній відчувається світле, натхненне обличчя автора, не спотворене ніякими гримасами.

— Дехто каже, що Борткевич писав «під Рахманінова», — розмірковує Микола Сукач. — Нічого подібного, він писав «під свою творчість». У цьому я переконаний. І не виключено, що для України він така ж величина, як і Сергій Рахманінов — для Росії.

Сергій ЦИГАНКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments