Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Сергiй КРИМСЬКИЙ: «У суперечцi нiколи не народжується iстина»

30 березня, 2001 - 00:00


Українському філософу зі світовим ім’ям Сергію Борисовичу Кримському, нашому постійному автору і духовному наставнику газети «День» за видатні роботи в області філософської думки присуджено премію Національної академії наук України імені Дмитра Чижевського. 6 квітня 2001 року на загальних зборах НАН України професору, доктору філософських наук С. Б. Кримському буде офіційно вручено престижну наукову премію. Газета «День» стала «піонером» у відкритті для широкої української аудиторії (у тому числі і для телебачення) вдумливого, мудрого філософа і першою поздоровляє його з нагородою. Енергія, темперамент, полемічний запал цієї по-справжньому талановитої людини загальновідомі. Сподіваємося, що його актуалізовані монологи про роль філософії, культури, політики й економіки в житті людини ХХI століття будуть цікаві читачам газети.

Існує притча біблійних часів про старця Осію, який наприкінці життя віддав своє майно дітям, борги — людям, податки — кесарю, серце — дружині, страх — богу; а собі залишив місце під оливковим деревом, з якого особливо красиво і довго було видно захід сонця. Давайте поміркуємо, що міг побачити Осія з цього місця заходу сонця. Він міг віддатися одному з найважливіших станів людського буття — стану споглядання. Людина не тільки діяльна істота, їй ще необхідні певні паузи при вторгненні в це буття. Паузи споглядання, коли людина замислюється над сенсом того, що вона робить. І це «замислення» про вічне виявляється не менш важливим, ніж безпосередня практична дія, здатна конкурувати з прикладною практичною діяльністю.

«НЕПРИЄМНОСТІ» ІСТОРІЇ ТА ПРО ПОЗИЦІЮ «ТРЕТЬОЇ ПРАВДИ»

Думки про вічне виявляються досить актуальними для розуміння проблем сучасності. Був такий епізод в історії російської філософії думки, коли літератор і критик Віссаріон Бєлінський написав Олександру Герцену листа, в якому була така фраза: «уся «неприємність» історії полягає в тому, що негідники чинять iз порядними людьми як iз негідниками, а порядні люди чинять iз негідниками, як iз порядними людьми». Прочитавши цей вислів, Герцен промовив словами Олександра Пушкіна, зверненими до Дениса Давидова: «Умри, Денисе, краще не скажеш; ти відкрив таємницю історії!».

Історія, котра, здавалося б, робиться (і це зараз особливо очевидно) на наших очах, дійсно демонструє нам таку просту річ — як ставитися до негідників, як до порядних людей? Проливає світло на таємницю того, що відбувається; і це світло можливе тільки з деякої третьої позиції, з позиції «третьої правди». З позиції здатності людини піднятися «над сутичкою» і подивитися з якоїсь висоти на те, що відбувається. Цієї позиції нас вчить віковічна філософська мудра позиція Сократа, який спростував розповсюджену, особливо зараз, позицію: «в спорі народжується істина». Я не боюся висловитися різко і скажу: тільки дурень міг створити таку формулу; в спорі ніколи не народжується істина. Як писав Рене Декарт: «Ніщо так не затінює істину як суперечка». А Девід Юм говорив, що «у суперечці перемагають не бійці, а сурмачі» ; хто голосніше за всіх сурмить. Тут явна філософська плутанина. Істина народжується в діалозі; а діалог від суперечки відрізняється тим, що є деяка спільна мова, у контексті якої можна розмовляти. Діалог — це не всяка толерантна бесіда, не всяка суперечка. Це розмова в контексті спільної мови. Вона будується особливим чином, з погляду Сократа. Що моя задача, що задача співрозмовників, полягає не в тім, що супротивник не правий, а я правий; необхідно довести, що ми обоє належимо до певного третього світу істини, що для нас є однаковою цінністю. Що це означає? Це не означає, що ми не домагаємося рішення проблеми. Я спочатку цілком приймаю позицію свого опонента, і потім, аналізуючи, спільним аналізом приводжу його до протиріч. І приводжу до того, що він сам — або відмовиться від своєї позиції, або знайде нові аргументи. Це — не суперечка, і не змагання, а спільна участь і спільне визнання якихось загальних цінностей. Без чого розмови (я боюся, і сучасні — про діалог опозиції з керівництвом України) будуть безцільними, якщо немає спільної мови і загальновизнаних цінностей.

ПРО МОРАЛЬ ЯК СПОСІБ ВИЖИВАННЯ

Діалог у цьому розумінні відкриває нам погляд на ті цінності людського буття, на ті цінності громадського життя, що відкриваються тільки філософією, що вбачаються тільки в режимі споглядання, і які вимагають деякого визнання правоти не тільки за собою, але і за своїми опонентами. Для того, щоб зрозуміти, що нам може відкритися за допомогою позиції «третьої правди», позиції діалогу в розумінні Сократа, а не вульгарному розумінні, я хочу сказати, що філософія відкриває нам ті віковічні проблеми, від рішення яких залежить доля цілих цивілізацій та цілих епох. Наприклад, весь розвиток європейської історії вийшов від рішення одного питання: «Чому загинув Рим?». Західний світ сказав: «Рим загинув, тому що він відмовився від демократії та став на шлях імперії». Східна візантійсько-православна думка (яку успадкувала потім Російська імперія) давала свою відповідь на це питання: «Тільки тому, що він (Рим) став на путь язичества і не очистив свої християнські цінності». Тобто, здавалося б, одне радикальне питання, від якого залежала доля на багато сторіч цілої цивілізації! Це питання було поставлене в площині саме філософської думки. І для нас вкрай актуальна фраза Бєлінського, тому що питання моралі зараз у світі висунулися на перший план. Нам стало вiдомо, чому багато якi монархії існують десятки сторіч, а тиранічні держави (азіатські, древні, сучасні тоталітарні режими) існують десятиліття. Є та моральна риса, переступивши яку, суспільство потрапляє в ситуацію тих древніх царств Азії, що гинули не залишаючи сліду. У моралі є елемент і нашого «вслухування» в універсум, тобто в щось більш загальне; є та тонка мембрана, що уловлює заклики цілого. Мені вже доводилося про це говорити на сторінках «Дня», але хочеться зараз знову нагадати. Арнольд Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію. З цих цивілізацій до нашого часу дійшли тільки 4(!), тобто ті, котрі створили світові етичні цінності — християнська, буддійська, мусульманська й іудейська. Виявляється, мораль — це не просто правила гарного тону, поведінки, мораль — це і спосіб виживання. Ці питання зараз постають перед нами з новою силою. Я згадував Герцена. У нього в романі «Былое и думы» є таке місце: «Жорстока дитина у своїй безвинності. Ось вона не знає, що вона робить... Жорстокий піп у своїй святості... Жорстокий вчений у своїй науці і доктринерстві. Усі ми жорстокі, і особливо жорстокі, коли праві. А етичність і м’якосердя приходять з обпаленими крилами. Коли просипаючись в ночі від думки, яка ти погана людина, ти шукаєш виправдання собі і знаходячи його собі, знаходиш іншим. З цього часу позиція жорстокості стає нетерпимою і нестерпною».

Питання полягає ще ось у чому: коли ми говоримо про функцію і роль філософії — вона і повинна виховувати (я, власне, для цього і навів цю фразу); не ідіосинкразію до підлості, цю доведену до нервозності відразу до чогось, необхідно виховувати. Говорячи про нинішню ситуацію в Україні, хотілося б відзначити таку обставину: суперечки, що ведуться — соціалізм, капіталізм, ринок, керованість економіки... Це — відображення істотнiших процесів. Ми будуємо не соціалізм, і не капіталізм, а повертаємося до світової цивілізації. В Україні триває не формаційний процес, а цивілізаційний процес. Фундаментальний процес входження до світової цивілізації, що вимагає повної напруги і духовних, і, так би мовити, енергетичних можливостей, і практичних зусиль. Цивілізаційний процес у суспільстві, де багато років заперечувалася загальнолюдська мораль, і загальнолюдська релігія, йде дуже болісно, з великими втратами, з великими відступами назад.

ПОЛІТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ДЕФОРМУЄ ФУНКЦІЮ ДЕРЖАВИ

І ось одне з дуже помітних на тлі саме цивілізаційних процесів явище — гіпертрофія, тобто надмірне посилення політичного фактора в сучасному житті. Я аж ніяк не недооцінюю політику, вона є чимось фундаментальним для нас і не є чимось другорядним. Політика є найважливішим елементом життя суспільства, особливо в перехідному періоді. Але, коли всі цивілізаційні процеси зводяться тільки до політичних явищ (а вони, в сутності, перетворюються в боротьбу за владу), то відбувається деформація функції самої держави. Але ж держава — це не тільки політика; держава — це і право (юриспруденція), економіка, і насамперед — культура і духовність. У нас же виходить — засоби масової інформації (особливо ТБ і радіо) ведуть, по суті, вже постійну, багаторічну роботу з пошуку нової ідеології для України. Невже після радянського періоду, що тривав понад 70 рокiв, нам не ясно, що ідеологія (це наукове визначення і прийняте в усьому світі) — є ілюзорною свідомістю? Ідеологія — це насамперед класово-ілюзорна свідомість. Навіщо воно нам потрібне? Тільки в суспільстві гіпертрофованої політики можуть починатися такі реставрації ідеологічних відносин. Нам потрібна духовність. А вона заснована не на політиці, і не на якихось ідеологічних явищах. Духовність заснована на культурі, що є іншим полюсом і життя суспільства, і життя держави. Якщо економіка формує матеріальну продукцію, якщо вона забезпечує матеріальний рівень нашого життя, то культура формує людей. І є для них не менш важливим процесом, ніж формування матеріальної продукції. Це формування має принципове значення, тому що народження нової України, народження України як складової європейської цивілізації, це насамперед виховання вільної, культурно-освіченої особистості.

ПРО НЕОБХІДНІСТЬ МОРАЛЬНОЇ ПАУЗИ

Давайте спробуємо подивитися на те, що відбувається зараз в Україні не з політичної, а з морально-культурної позиції. Давайте повіримо Президенту (який готовий заприсягтися на Біблії, що він не має відношення до тих негативних явищ, у яких його зараз звинувачують). Давайте повіримо Юлії Тимошенко, що вона не винна в кримінальних справах, а переслідування має політичний характер. І давайте тоді подивимося з іншої позиції на події, скажімо, влада вибачиться за те, що культурну святиню оточили військами, а опозиція вибачиться за неадекватне застосування сили в таких умовах. Давайте просто зробимо моральну паузу, відкинемо на якийсь час політичний аспект, тоді нам відкриються зовсім інші лінії поведінки, нашого бачення цих подій. Необхідно виключити з нашого життя будь-який прояв сили. Головний підсумок — людство при переході в третє тисячолiття задумалося над такими явищами.

Які ж висновки можна зробити з історії минулого II тисячолiття? Виявилося, що висновків два: перший — основним у нашому житті є людський капітал, людина, особистість; другий — всяке застосування сили в яких би інтересах, у яких би цілях воно не вживалося, породжує більше зло, ніж те, на яке воно було спрямоване. Постараємося хоча б паузами, короткими періодами зупиняти застосування якихось гострих політичних, правових або інших акцій, у першу чергу моральними оцінками й угодами. Тоді, ймовірно, ми побачимо іншу картину, ніж ту, яку спостерігаємо. А картина небезпечна ось чим — за всіма цими пошуками правоти різними політичними силами починає ховатися потаєна боротьба за владу з невідомими програмами, з невідомим майбутнім. Владою за останні два роки було запропоновано багато цікавих економічних програм і проектів. Їх відсунуто на задній план політичною боротьбою, вони зараз перебувають під загрозою з боку сил з невідомим, аморфним, розмитим «реформаційним» виглядом. А може, його там і немає? Ми знаходимося на краю безодні. Це не звичайна політична боротьба, бо неясні позиції по обидва боки. Відбувається надмірний тиск політичного фактора. Цей тиск заважає всьому життю — у школах створюються «парламенти», «опозиції», «кабінети міністрів». У студентському середовищі виникають тіньові кабінети, парламенти і т.д. Політика, як її визначав ще Арiстотель, це — фронезис (практична мудрість). Та практична мудрість, яка не дається теоретично, і котра вимагає життєвого і практичного досвіду. Тому, не виключаючи роль і важливість молодіжного фактора в політиці, не перетворюйте його на професійні форми діяльності, на «тіньові кабінети» і т.п.

ПРО ФЕНОМЕН МОРАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ І КРИЗУ ЛЮДСЬКИХ ЯКОСТЕЙ

Діяльність держави — це не тільки сфера маніпулювання людьми, не тільки боротьба за владу. Тим більше, що зараз в усьому світі актуалізується так званий феномен моральної політики. Тобто якісь моральні прорахунки політиків мають не менш важливе значення, ніж їхні практичні акції. І повертаючись до проблем філософії, хотілося б сказати наступне: не тільки регіон СНД, не тільки наша країна, але і все людство, вступивши в третє тисячоліття, знаходиться у фазі, що західні соціологи охарактеризували як антропологічну кризу, кризу людських якостей, самої людини. Людство, що населяє Планету, нагадує корабель, що потрапив у бурю і при цьому нам необхідно переглянути весь свій ціннісний багаж, і в ситуації кризи, ситуації бурі особливо ясно стає, що зірки рухаються (моряки не можуть орієнтуватися тільки за падаючими зірками). Але якісь зірки, ми припускаємо це, нерухомі. Вони — засоби орієнтації. Нам потрібні не тільки мінливі, нам потрібні інваріантні, вічні цінності. Нехай ці цінності будуть укладені в якісь часові рамки. Але щось, хоча б на якийсь період часу, ми повинні вважати постійно діючим і незмінним. Тому питання святинь, цінностей для нас як ніколи актуальне; у людства протягом усієї його історії було вироблено дуже важливу рятівну ідею — ідею розділення землі та неба. Що це означає? Крім постійно мінливих цінностей нашого практичного життя, нам необхідні абсолютні, вічні цінності. Але вони мають свій недолік — непідсудні. Якщо ми будемо вводити непідсудні цінності в наше практичне життя, то самі можемо опинитися під владою непідсудних феноменів. І людство знайшло рятівну ідею — воно все підсудне і відносне — залишило на землі. Таке розділення позначилося на нашому житті. Виявилося, уся сфера нашого практичного життя підсудна, вона підлягає критичному аналізу, але ми не повинні забувати, що над нами світять якісь вічні святині. Нехай вони і знаходяться на небі, але вони світять нам.

«КУЛЬТУРА — ЦЕ НЕ ПРОСТО ЕКСПЛУАТАЦІЯ МИНУЛОГО»

Справа в тому, що жодна країна, у жодну епоху не виходила ще з кризи винятково завдяки економічним факторам. Набагато більше значення мало те, що стимулює розвиток економіки, а саме — держава, релігія, культура. Наведу два приклади. XIV століття. Найстрашніша катастрофа в історії Європи — чума, «чорна смерть». Половина Європи вимерла. Відсутність хліба, продовольча криза. Як людство відповідає на цю кризу, як воно виходить із неї? Ренесанс, розвиток культури. Візьміть Україну після Богдана Хмельницького. З великої букви пишеться — Руїна. Епоха Руїни. Яким чином Україна виходить із цієї кризи? Втілюється в життя програма Петра Могили — відбувається синтез західної та східної культури. Києво-Могилянська академія, переведення освіти на загальноєвропейські програми. Вводиться латинь. За рахунок культурних факторів йде відродження України після епохи Богдана Хмельницького. Культура відіграє величезну роль у формуванні людського фактора. Рішення питання — для чого заробляти гроші, для чого нам матеріальні блага? Для того, щоб їх витрачати в казино, чи на розвиток особистості, на торжество моральних цінностей? І питання: навіщо діяти, до чого прагнути, має свої культурні форми. Культура для нас важлива як традиція, не просто як актуалізація минулого або залучення до минулого (хоча в культурі досвід поколінь має першорядне значення). Дуже добре на це питання відповів російський поет Осип Мандельштам: «Іноді говорять — це прекрасно, це чудово, але це вчорашній день. А я стверджую — вчорашній день ще не настав». Ще не було справжнього Гомера, справжнього Пушкіна, справжнього Тараса Шевченка. Наш розвиток, наш час відновлює цих справжніх класиків, діячів історії та культури. Але як можна було зрозуміти Шевченка без його псалмів, що зараз видаються? Як можна було зрозуміти українську історію без розкриття особистості Івана Мазепи? Ми діємо, повертаємо справжнє, адекватне обличчя навіть традиціям минулого. Тому культура — це не просто експлуатація минулого, це — форма перебування адекватних цінностей, якими ми продовжуємо жити і в даний час. Часто в ЗМІ звучать дуже дивні висловлювання: «необхідно модернізувати українську культуру»... У культурі немає старого і нового. Не потрібно нам «модернізувати» Шевченка! Ми зобов’язані відновити його адекватний образ, вигляд; розкрити його значущість, актуальність для наших днів, але не з позиції старого і нового, а з позиції нашого руху вперед, з позиції контурів майбутнього. Такі орієнтири нам необхідні зараз. Не випадково зараз в Україні дуже бурхливо розвиваються поезія, музика, галузі культури, пов’язані з формуванням людських почуттів.

У житті не тільки суспільства, але й житті кожної людини є критичні зони. Є аварії, аварії наших ілюзій, надій. І культура — це ті плавальні рухи, що ми робимо, коли виходимо на поверхню — це те, за що ми можемо схопитися. Це навіть не моя думка; вона є у багатьох мислителів. Коли починається катастрофа якихось надій, єдиною нашою опорою залишаються віковічні цінності, котрі інваріантні для всіх часів і для всіх епох. Моральні акценти і створюють історичний клімат, саму історію.

«ЛЮДИНА — ЦЕ ЗАВЖДИ ПРОЕКТ — СТАТИ ЛЮДИНОЮ»

Про те, яке значення мають філософські висновки, чи філософські тези у вирішенні навіть гострих політичних проблем часу, свідчить такий епізод. Після ХХ з’їзду КПРС міжнародний журнал «На захист миру», котрий видавався у Москві, що редагував ліворадикал (не комуніст) П’єр Кіт, дав на своїй обкладинці фразу Карла Маркса зі статті «18-е брюмера Луї Бонапарта»: «Покровы спали, и перед нами предстала голая фигура абсолютизма. Вам стыдно, но стыд — уже революция». Ось такі висновки можуть проливати світло на суть того, що відбувається, й орієнтувати в тому, що відбувається насправді.

Проблема культури здобуває найважливіше значення в ХХI столітті не тільки як засіб і як спосіб виходу з кризи; проблема культури залишається актуальною і як засіб утвердження людських якостей, зразків людської поведінки. Пошлюся на історичний приклад. Коли в ХХI столітті вели розкопки Помпеї, серед вулканічного попелу при вході у місто знайшли озброєного римського солдата. Він загинув, тому що його забули зняти з посту, а може, і не було того, хто повинен був зняти його з посту. Але загибель цього солдата донесла дo нас цінності римської культури. Цінність обов’язку, цінність виконання своїх обов’язків, зразок стійкості, тих нетлінних цінностей, на які ми повинні все ж таки спиратися в нашому житті. Тут ще одна обставина: людина — це завжди проект — стати людиною; це завжди дорога, шлях, іноді — глухий кут. Реалізація людського проекту і є головною цінністю культури. Якщо культура є головною місією і метою формування проекту людини, то тоді з особливою силою може зараз прозвучати фраза Олександра Меня, який визначав людину як «шлюбний союз граючої матерії з безсмертним духом». Те, що ми називаємо безсмертним духом, і закладено в людській душі.

Підготував Сергій МАХУН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments