Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?
Михайло Коцюбинський, український письменник

Символіку влади витримано

Наступний крок — європейська якість політичного керівництва
2 грудня, 1999 - 00:00

Терміну «інавгурація» ви не знайдете в радянських енциклопедіях і словниках іншомовних слів. В СРСР не могло бути урочистого вступу у владу першої особи держави, бо справжня, анонімна влада знаходилася в партійній тіні. Чистою символікою була і сама процедура «виборів», які увінчували одностайною перемогою «блок комуністів і безпартійних», і вся діяльність «радянського парламенту». У вирішальний момент з'являлись відповідальні товариші і виявлялось, що «ми тут порадились, і є така думка, щоб...» За енергійним опором комуністичної фракції запропонованій процедурі інавгурації стояла, на мій погляд, ностальгія за втраченими нормами політичної поведінки.

Був і інший, реалістичний мотив у настирливому прагненні провести процедуру інавгурації в стінах парламенту. Ті політики, які прагнуть посилення ролі парламенту, не приймали символіки, що свідчила про незалежне від парламенту походження президентської влади. Не обговорюючи питанн я про недоліки чи переваги різних моделей демократії, можна зазначити, що опозиція не мала рації. Згідно з Конституцією України, у нас діє модель президентсько-парламентська. Отже, Президент обирається народом і присягає йому. Така система небезпечна, про що свідчить російський досвід; але вона природна для посткомуністичного ладу, де сили минулого достатньо впливові, щоб часом навіть контролювати парламент, але недостатньо впливові, щоб добитися перемоги на президентських виборах. Якщо із розвитком засад демократії Україна стане парламентсько-президентською республікою, то тоді і процедура інавгурації буде іншою. Не можна замінити владну систему її знаковою репрезентацією. Хочете мати владу — завоюйте її в реальній політичній боротьбі, а не в символічних, театральних битвах декоративними мечами.

До речі — про політику як театр. Інавгурація, як і вся знакова система влади, близька до театру, є по суті театралізованим дійством. Але від мистецтва політичний театр відрізняється дуже істотно. Термін «інавгурація» походить від назви посвяти звичайних жерців- фламенів в особливих жерців — авгурів — у Стародавньому Римі. Жрець, особа і без того сакральна, проходив процедуру особливої сакралізації, що давала право віщувати долю. Монархи проходили процедуру коронації, в ході якої їм сакральним способом ніби передавалась від Бога харизма влади. Перехід від монархії до республіканського правління означав іншу ідеологію владної харизми — виборний глава держави одержує її від народу, а не від Бога, бо народ є сувереном і джерелом владних повноважень. Iнавгураційний «театр» має виражати саме цю ідею, закріплюючи і емоційно утверджуючи вибір народу.

Оскільки у нас після поразки комунізму влада має право- центристську орієнтацію, у владній символіці все частіше з'являються церковні атрибуції. Звичайно, в контексті владного «театру» ані Євангеліє не є Святим письмом, ані Лисенкове «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» не є молитвою — так само, як передача Президенту Кучмі гетьманської булави не означає, що його наділено гетьманською владою. В контексті владної системи знаків подібні реалії свідчать тільки про те, що все високе в етнічних національних традиціях передане державі. Держава, а не кожен громадянин зокрема, є їх репрезентантом, — у окремого громадянина органи влади не питають, хто він за походженням.

Я думаю, що з погляду свободи прав людини режисери політичного театру не вийшли за межі прийнятного. Слід, однак, пам'ятати, що Президентом України, згідно з Конституцією, може бути обраний і просто нерелігійна людина, і мусульманин, і іудей. У виборі символіки прагнення використати всі резерви масової підтримки владної системи не повинне перейти міри, визначеної ідеологією Конституції — а іншої державної ідеології в демократичному суспільстві не може бути.

В інавгураційних промовах прозвучало, що народ завжди правий. На жаль, це далеко не так. Ані виборча більшість, ані якась партія, ані Президент — не авгури-вiщуни, голосами яких говорить Історія. Та й те, що зазвичай обирають президента далеко не одноголосно, не означає, що ті, хто був проти, — не народ. Демократія вимагає лише, щоб ми підкорялись вибору більшості незалежно від того, права більшість чи ні, і розглядали цей вибір як волю народу незалежно від відсотків, що принесли перемогу.

Інавгурація пройшла успішно в тому розумінні, що врешті в пристрасних політичних сутичках ці засади перемогли.

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАНУ, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments