Справжні Козаки
Заняття Козаків — кераміка. Точніше, як у один голос твердять Надія і Сергій — кераміка — навіть не заняття, не робота і не хобі, а спосіб життя. Хобі — це, скоріше, виховання дітей. Дітей двоє, двійнятка — Олена та Сашко. Перша, як більш посидюча, займається графікою на глині, Сашко робить малі форми — невеликі скульптури — з того ж матеріалу. Відповідно професійні пристрасті розділено й у старшого покоління. Надія робить акцент на розписі, а глава родини (кераміст із 1987 року) — скоріше, на фактурі, на грі з властивостями самого матеріалу, адже в кожного сорту глини — свій колір.
Дійсно, спосіб життя.
Білий глинистий пил у підвалі Козаків —скрізь. Але його якось особливо й не помічаєш, оскільки погляд зайнято безперервно, губишся у різноманітті форм і забарвлень. Величезні глеки, елегантні філіжанки й чайники, дивовижні звірі й уже зовсім неймовірні, що не вкладаються ні в які рамки, але так само заворожливі, вироби. У основному — це те, що залишили для себе, що шкода продавати чи віддавати. На щастя, покупці або замовники з’являються постійно.
Проте про прозу побуту та грошей Надія і Сергій говорять небагато. Зате про кераміку розповідають так смачно й детально, що перше запитання інтерв’ю було продиктоване, скоріше, журналістським скептицизмом:
— У чому, все ж таки, головна складність вашої справи?
Сергій: Тут треба гарувати, дуже працемістке ремесло, регулярності потребує.
— Але ж і інші заняття потребують того ж…
С: На відміну від малярства й графіки, тут можна відчувати руками те, що робиш.
— Є з чим порівняти?
Надія: Звичайно. Я закінчувала графіку в Поліграфічному інституті, потім оформляла дитячі книги. А коли діти пішли до школи, глина затягла, та так, що тепер вже й не вилізеш.
С: Я працював як оформлювач, різав дерево, карбував, намагався плести макраме. Проте, лише почавши працювати з глиною, я зрозумів, у що вклепався; потрапив у пастку, фігурально висловлюючись. Адже кераміка — найбільш стародавнє мистецтво, в якому поєднується все — скульптура, графіка, живопис. Раніше такого не було.
Н.: Від себе можу додати, що графіка на глині хороша відсутністю меж, виходом за межі площини, — справжня робота з обсягом.
— Коли ви зрозуміли, що оволоділи цією професією?
С.: Знайти своє обличчя — головна проблема. Багато всього, — предмет, техніка є, а мене — немає. Лише за 2 роки я усвідомив, що своє знайдене, і навколишні теж це визнали. Ознака дуже проста: співпереживання тому, що роблю. Іншими словами, образ, який переживається, стає моїм. Навіть утилітарний предмет стає мистецтвом, якщо до нього вноситься переживання — як у японців.
— Але, все ж таки, цікаво, як це відбувається. Ви виношуєте образ тієї чи іншої речі в голові, а потім втілюєте в глині, чи доводиться імпровізувати?
С.: Розумієте, коли я зіткнувся з гончарним кругом, мої уявлення про те, чим я займаюся, помінялися. Насамперед треба знайти ідею і відчуття того, що я роблю, і перевести в форму. Це відчувається і руками, і головою, і візуально. Образ в процесі втілення дуже часто відрізняється від його задуму.
— І що тоді?
С.: Отримуєш від нього зворотний імпульс, у результаті — несподіване розв’язання. У кераміці багато спонтанності. Навіть у випаленні виходять незапрограмовані речі. Спочатку не сприймаєш, потім розумієш, що вийшло краще, аніж хотів.
— Скажіть, а як до ваших дослідів ставиться стара гвардія керамістів?
Н.: Старі майстри нашу кераміку не розуміють. Мовляв, не українське це.
С.: Не вписуємося. Вважається, що, коли декоративне, — значить, народне.
Н.: Але ж має бути розвиток канону!
С.: Хоча у нас не було завдання розвивати традиції. Просто нас тягне подивитися й відчути все. Іноземці в наших творах бачать автентичну Україну, а співвітчизники — навпаки, вбачають закордонні впливи. Але мені особисто ближчий Схід. У сучасній західній кераміці панує кіч чи патологія, а японці вражають парадоксальністю, естетичним шоком.
— Але розуміння і прийняття є важливим у будь-якому випадкові — принаймні, з боку клієнтів…
С.: Бувало, раніше замовляли мало. Але й зараз у сенсі заробітку — як лотерея. Заробити не можна, померти — також.
Н: Ціни порівняно з малярством — мізерні, але ми все одно глину дуже любимо.
— Раз уже пішла така проза, дайте відповідь на побутове запитання — ви самі зі свого посуду їсте?
Н.: Коли почали робити свій посуд, з крамниці купувати перестали. Хіба що каструлями користуємося, та й то, горщики є. Скажу вам навіть більше: одного разу, коли, побили свої тарілки, то з магазинних вже ніхто їсти не захотів.
— Це все — звички, а що ваша справа змінила, власне, у вас самих?
Н.: Якщо хоча б один день не з’явлюся в майстерні, вже чогось бракує.
С.: Кераміка виховує філософське ставлення. Робиш-робиш, а воно вийде зовсім інше чи розлітається. Якщо розлітається — значить, Бог бере свою жертву…
