Україна в роки Чорного Коня (XIX — XX ст.)
1822 рік
Масонські організації, що існували в Україні (у складі Російської імперії), все більше набували україноцентристського характеру. Найбільше значення мала полтавська масонська ложа «Любов до Істини», членами якої були І. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич. Також активно, але з більшою долею конспірації працювала у Києві «Ложа об’єднання слов’ян» (організатор — маршал польської шляхти у Київській губернії князь С. Олізар). Існували масонські ложі в Житомирі, Кременці, Вишневці на Волині, Рафаловці. Саме у 1822 році царський уряд почав активно переслідувати масонів, побачивши в їхніх діях загрозу існуючому ладу.
У 1822 році в Україні діяли інші політичні осередки, що використовували досвід таємних товариств. Так гурток « Малороссийское Тайное Общество » або « Общество освобождения Украины » (голова — повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич) ставив собі на меті незалежність України та союз iз Польщею. Проте для цього треба було, як мінімум, домогтися незалежності самої Річі Посполитої, вже майже 30 років розділеної між Російською та Австрійською імперіями, а також Прусським королівством.
Діяльність декабристів в Україні в середині 1822 року була організаційно оформлена. У Каменці створено управу «Південного товариства» на чолі з В.Давидовим і князем С.Волконським; у Києві проведено перший з’їзд «Південного товариства». Також у Києві з 1822 року під час контрактових ярмарків проходили конспіративні зустрічі представників «Південного» та «Північного» товариств. Помірковані декабристи виступали за конституційну монархію, радикальні — за повалення самодержавства та встановлення республіканського ладу. У тому, що вони «були далекі від народу», немає сумнівів і сьогодні.
11 травня 1822 року вийшов указ російського імператора Олександра I про створення Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній Новоросійського генерал-губернаторства. Українські землі, здавна сповнені духу вольниці, духу Запорізької Січі, були загнанi в адміністративний зашморг.
Видатний український історик Дмитро Бантиш-Каменський, який служив чиновником канцелярії полтавського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, видав свою чотиритомну працю «Історія Малої Росії». На багато років його праця, що грунтувалася на документах, стала одним iз кращих та повних джерел із вивчення історії України.
У 1822 році на території Австрійської імперії у Східній Галичині та Північній Буковині (населених переважно українцями), продовжувалися збройні виступи повстанців-селян — «опришків» на чолі з Мироном Штолюком; придушенi вони були тільки в 1830 році.
1882 рік
Після вбивства народовольцями у Петербурзі царя Олександра II (1 березня 1881 р.) з приходом до влади нового імператора — Олександра III, в Російській імперії настала реакція. Дуже жорсткі заходи уряду (насамперед — створення швидких на розправу воєнно-польових судів), викликали нову, вже останню хвилю тероризму — 18 березня 1882 р. в Одесі народовольці С.Халтурін та М.Желваков убили військового прокурора, генерала Стрельникова. Незабаром, 22 березня, їх було страчено за вироком воєнно- польового суду. Але вже до середини 1882 р. в Харкові та Одесі народовольницькі організації відновили свою діяльність. Восени 1882 р. у Києві створено київську організацію «Народної Волі», що поставила собі за головну мету підготовку політичного перевороту та повалення самодержавства. Проте до кінця 1883 року поліції вдалося розгромити революційні організації в Україні, оскільки ідеї народовольців та їхні злочинні методи боротьби з царатом не зустріли співчуття у простого народу.
До 1882 року «українські сепаратисти», враховуючи становище, що склалося, відійшли від політики і почали видавати у Києві щомісячний історико-етнографічний журнал «Кіевская Старина», першим редактором якого був історик церкви Феофан Лебединцев. З журналом співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи — Володимир Антонович, Дмитро Багалiй, Микола Костомаров, Павло Житецький, Орест Левицький, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський. Більшість вчених, які співробітничали з журналом (єдиним, який висвітлював здебільшого українські проблеми), відстоювали ідею самостійності української нації, автентичності історичного процесу в Україні, боролися з ідеологією панславізму та теорією «офіційної народності», озвученою Миколою Погодіним. Він, до речі, заперечував сам факт існування українського народу та автохтонність слов’янського походження Київської Русі (з позиції «норманської теорії»).
18 травня 1882 р. у Російській імперії було засновано Селянський земельний банк, який згодом відкрив у найбільших містах України (Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві...) 8 філій. Селяни за його допомогою отримали право купувати земельну власність.
8 квітня 1882 р. у Вільно (Вільнюс) народився Дмитро Дорошенко, видатний український історик та державний діяч — заступник голови Центральної Ради, президент Української Вільної академії наук (Мюнхен). Помер 19 березня 1951 р. у Німеччині. У селі Затурці Володимир-Волинського повіту на Волині у польській шляхетській сім’ї народився видатний український історик, філософ, публіцист та політик В’ячеслав Липинський, ідеолог українського консерватизму (його істориософічне есе «Лист до братів» один iз найкращих творів української думки ХХ століття). В. Липинський відстоював позиції консолідації українського народу та створення повноцінної державної нації шляхом зміцнення почуття територіального патріотизму й солідарності громадян незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження, віросповідання. Помер 14 червня 1931 р. в Австрії.
З 27 жовтня 1882 р. в Єлісаветграді (Кіровоград) розпочав роботу пересувний український професійний театр під керівництвом Марка Кропивницького (перша п’єса — «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського). У Харкові розпочато експлуатацію першої трамвайної лінії на кінній тязі, а в Одесі створено першу в Україні міську телефонну станцію.
1942 рік
Для України цей рік став роком трагічних, важких випробувань, катастрофічних поразок Червоної Армії на фронтах Великої Вітчизняної війни. Водночас, цей рік дав надію на перемогу над нацизмом після початку 19 листопада Сталінградської наступальної операції, що завершилася розгромом 6-ї армії фельдмаршала Паулюса в лютому 1943 року.
Наступ частин Південно-Західного фронту Червоної Армії в січні 1942 р. (Баравенківсько-Лозовенківська операція) завершився захопленням великого плацдарму, що загрожував комунікаціям гітлерівських військ на харківському та дніпропетровському напрямках. Але розпочатий на початку травня наступ iз метою визволення Харкова захлинувся; німецькі війська завдали контрудару з боку Бєлгорода та Слов’янська. Утворився «Харківський котел» (у полон потрапило понад 240 тисяч червоноармійців). Також великою невдачею завершилися і бої в Криму. Після захоплення у січні 1941 р. плацдарму на Керченському півострові та можливості, що з’явилася, деблокади Севастопольського укріпрайону, настала пауза, якою скористалися німецькі та румунські війська, які випередили на кілька днів радянські. 15 травня 1942 р. танки Манштейна увірвалися до Керчі, і долю Севастополя було вирішено. Місто 230 днів героїчно захищалося Приморською армією та частинами Чорноморського флоту, але 3 липня припинили опір останні захисники мису Херсонес. Під Керчю та Севастополем потрапили у полон майже 250 тисяч червоноармійців. 22 липня вся територія України була окупована ворогом.
Партизанський рух в Україні, яким керував штаб у Москві, по-справжньому було розгорнуто лише у лютому 1942 року: створено нові великі загони в Сумській області (О.Сабурова, С.Ковпака). Із 3500 загонів та груп, залишених радянською владою в Україні, до червня 1942 року дiяло лише 22. Iз перших днiв окупацiї фашизм показав своє звiряче обличчя — після широкомасштабних розстрілів громадян єврейської національності по всій Україні (Бабин Яр у Києві — це тільки частина злочинів нацистів та їхніх прислужників), почалися акції, під час яких знищувалися заручники (за одного вбитого німця розстрілювали десять чоловік). Навіть ті жителі України, які зайняли вичікувальну позицію, стали у міру своїх сил боротися з окупантами. 20 червня 1942 року створено Український республіканський штаб партизанського руху. У жовтні — листопаді 1942 р. почався рейд із Брянських лісів на Правобережну Україну з’єднань С.Ковпака та О.Сабурова. Партизани переправилися на правий берег Дніпра і за 30 днів пройшли з боями 750 км. До кінця року в Україні вже діяли 5 великих партизанських з’єднань та близько 900 невеликих загонів.
У січні гітлерівці заарештували у Києві близько 300 чоловік з Організації українських націоналістів (як бандерівців, так і мельниківців). Серед знищених у 1942 р. в Бабиному Яру — Олена Теліга, відома поетеса українського зарубіжжя, десятки представників української інтелігенції. У 1942 р. потрапили до рук фашистів і були розстріляні учасники націоналістичного підпілля у Донецьку, Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Полтаві. У березні — квітні 1942 р. на Волині ОУН(Б) почала формування Української Повстанської Армії (УПА), яка дотримувалася тактики боротьби на три фронти — проти німців, радянських військових частин та партизанів, а також польської Армії Крайової, підпорядкованої емігрантському уряду РП у Лондоні. Протягом 1942 — 1953 рр. на Волині та Галичині у ході братовбивчої війни загинуло багато десятків тисяч українців, поляків, росіян, євреїв... 14 жовтня почалися регулярні бойові дії УПА проти гітлерівців.
З 6 лютого почалося примусове вивезення населення України з окупованих територій на роботи в Німеччину. За роки окупації німці з України вивезли близько 2 мільйонів чоловік. Сотні тисяч полонених червоноармійців зазнавали нечуваних знущань у десятках концтаборів, більшість з них не витримали побоїв, знущань, тортур голодом; але багато в’язнів поповнили партизанські загони та рухи опору в окупованих нацистами країнах Європи.
З 18 грудня почалося визволення України від німецько- фашистських окупантів військами Червоної армії. Частинами гвардійської армії генерала В.Кузнєцова звільнено с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області. Майже одночасно на територію України вступили війська 6-ї армії генерала В. Харитонова.
Насамкінець потрібно відзначити, що Україні за Східним гороскопом відповідає Місячний знак Бика. А роки Чорного коня, як правило, приносять йому успіх та прибуток. Хотілося б вірити...
