Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

Українські «сапаѓі»

8 жовтня, 2010 - 00:00
ХАВ’ЄР СОЛАНА НЕ ЗРОЗУМІВ ЖАРТУ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА ПРО ЧОБОТИ, ЯКІ ЗНАЮТЬ ДОРОГУ. СПРАВДІ, ГОВОРИТИ ПРО ТЕ, ЩО УКРАЇНА ПРАГНЕ В ЄС — ОДНЕ, А РОБИТИ ВСЕ ДЛЯ ЦЬОГО — ЗОВСІМ ІНШЕ / ФОТО З САЙТА ФОНДУ ПІНЧУКА

Імовірно, ключовим питанням до Президента Віктора Януковича, поставленим під час щорічної зустрічі Yalta European Strategy, було запитання Хав’єра Солани. Колишній голова європейської дипломатії запитав, чи, маючи можливість повторно вибрати місце свого першого закордонного візиту, поїхав би і цього разу український Президент у Брюссель. Відповідь Віктора Януковича, начебто жартівливу, кулуари сприйняли неоднозначно. «Сапаѓі дорогу знають» — відповів український президент. Склалося враження, що, на його думку, майбутнє України вирішуватиме кон’юнктура та обставини, а не керівництво держави. У цей самий час український Конституційний Суд повертав у дію Конституцію 1996 року, заперечуючи конституційні зміни, запроваджені в 2004 році. Політичний сенс цього рішення був однозначний: президент Янукович розширює не лише владу своєї політичної сили, але також свою відповідальність за розвиток подій в Україні. Звичайно, з формальної сторони справу несподіваного рішення суду коментовано, по гарячому сліду, в кулуарах палацу Потоцьких у Лівадії у більш витончений спосіб. Численні експерти, в основному закордонні, наголошували, що, з однієї сторони, спосіб внесення змін до основного закону був розкритикований політиками помаранчевого табору, з іншої — сам Янукович був прем’єр-міністром саме в рамках політичного компромісу з 2004 року. Зрозумілий, без сумнівів, поспіх у підготовці політичних змін під час Помаранчевої революції усунув з поля зору питання, ключове для функціонування держави: перекладення політичних домовленостей на тверду мову юридичних записів. Сталося щось на зразок того, якби родина, що врегульовує майнові відносини між своїми членами, забула підтвердити їх у присутності нотаріуса. Важко уявити собі, що, наприклад, у Польщі в 1989 році не затверджено було б у тодішньому Сеймі домовленостей, вчинених за круглим столом.

Після рішення суду Віктор Янукович певною мірою став таким Президентом, яким мав бути в 2004 році. Однак сьогодні це означає, що пов’язаним з ним політикам важче буде стверджувати, що в Україні будь-що сталося без відома президента і є результатом гри в таборі Партії регіонів. Особисте задоволення не завжди є джерелом щастя в політиці. Те, що могло давати сатисфакцію противникам помаранчевої революції, сьогодні накладає на них особливу відповідальність. Тому що це не зовсім так, що самі чоботи понесуть Україну у відповідному напрямі. Бо щораз частіше можна почути, що Україна може бути у відносинах з ЄС тим, чим є Росія. Я розумію це так, що Україна в такому варіанті мала б не переживати надто з приводу думок Брюсселю, вести політику по-своєму і таким чином здобувати конкретну користь. Проблема в тому, що, як написав у назві своєї книжки Леонід Кучма, «Україна — не Росія». По перше, тому, що, попри внутрішні проблеми політики табору помаранчевих українців, тоді вдалося переконати Брюссель, що вони представляють нормальну європейську країну, котра хоча й має проблеми більші від інших, але, подібно як у Парижі, Лондоні чи Варшаві, виборчий бюлетень міняє владу над Дніпром. Саме тому прихильники помаранчевих у Брюсселі та інших столицях континенту зробили багато, щоб також показати добру волю блакитному табору після його перемоги. По-друге, Україна не володіє таким ефективним пропагандистським апаратом, як Росія. Все-таки, якщо в Україні матимуть місце порушення, то вони будуть з турботою помічені, а потім використані в аргументаціях, мовляв, Україна ще не дозріла до Європи. Так було під час останнього засідання комісії закордонних справ Європейського Парламенту, коли політики з Європейської народної партії, неприхильні деклараціям про розширення ЄС, проголошували турботливо літанію порушень прав людини... в Києві.

Запитання Солани до Януковича вимагає чіткої відповіді. Янукович утішається прихильністю європейських політиків, у чому він міг переконатися під час перших зустрічей після виборів, складення присяги та візиту до Брюсселю: свідченням цього були зустрічі з Баррозо, Бузеком, президентами Польщі — Качиньським і Коморовським. Його головний постулат — скасування візового режиму — знайшов підтримку комісара Штефана Фюле та Високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та безпеки Кетрін Ештон. Так, як парадоксом історії було те, що саме Віктор Янукович ефективно скористався участю в президентських перегонах п’ять років після помаранчевої революції, так само парадоксом історії було й те, що його сприймали як Президента всієї України, також цієї, помаранчевої, котра тільки що програла вибори. Це була підтримка, розрахована на те, що Україна, попри політичну зміну в Києві, а навіть попри корективи в зовнішній політиці, все таки залишається партнером ЄС, який в перспективі має стати членом ЄС. Це була підтримка, своєрідний «політичний аванс», за те, що демократичний механізм працює в Україні, як у багатьох європейських країнах. У цих жестах була також довіра, що переможець буде великодушний і не буде концентруватися на «знепомаранчевленні» України силою, але натомість, попри внутрішні суперечки, спробує черпати також зі здобутків єесівсько-українських відносин після 2004 року. Ані президент Медведєв, ані прем’єр-міністр Путін ніколи не дозволили б, щоб самі чоботи вели Росію до подібних вирішень. Курс українських чобіт повинні також визначити українські еліти. У результаті виборів, а також рішення Конституційного Суду, вони здобули владу, а також велику відповідальність за український шлях до Європи.

Павел КОВАЛЬ, голова делегації Європейського парламенту в Комітеті парламентської співпраці ЄС—Україна, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ