Бідна людина не та, у якого немає ні гроша в кишені, а та, у якої немає мрії
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Український книговидавець і книга: історія нещасливої любові

Несанкціоноване детективне розслідування
6 листопада, 1998 - 00:00

Народові, що посередині крутить головою, спостерігаючи
за розгортанням подій, з огляду на все це вже зрозуміло — битимуть. Знову
ж, дивувався булгаковський герой: «Як же не бити? Обов’язково треба бити!..»
Аліна СЕМЕРЯКОВА

Взаємини між українським читачем та українською
книгою останнім часом нагадують «амур де труа» — ще й, до того ж, з узаконеним
ад’юльтером. Потенційний український читач успішно зраджує українській
книжці з російським «чтивом» (почасти «кримінальним»). А українська книга
в Україні вже стала самодостатньою арістотелівською «річчю-самою-у-собі»
— залишаючись привабливою (проте далеко не завжди доступною) для малочисельного
прошарку української інтелігенції.

Єдиним національним бестселером у нашій, далеко не стурбованій
ліпленням кумирів літературі, інтелігенція жартома називає — звичайно ж,
безсмертного «Кобзаря». А от правдивим українським детективом скептиками
визнано неаргументовану, загалом дивну непідтримку державою власного книговидавця.

Нещодавно на міжнародній конференції філологів (вона наприкінці
жовтня провадилася у Львові) наводилися факти, загалом, відомі, але не
менш від того обурливі: українською мовою зараз виходять лише 4% видань.
Відтак філологами було складено петицію з вимогою зняти оподаткування з
української книги. Адресат — уряд, зокрема — Президент. Чи не логічніше
було б спочатку визначити за дедуктивною методикою — хто вбивця та як запобігти
злочинові? Речові докази зібрано у львівських книговидавців.

МАР’ЯНА ПРОКОПОВИЧ: «ПІСЛЯ РОБОТИ НАД «МАЯТНИКОМ ФУКО»
Я НЕ ВІРЮ В ЗМОВУ»

Перекладач з італійської мови, львів’янка Мар’яна Прокопович
у змову проти нашого книговидавця не вірить. Визнає: це внаслідок роботи
над Умберто Еко, роман якого — «Маятник Фуко» (у ньому йдеться про всесвітню
змову) вона перекладала понад три роки. Цей твір, до речі, був другим із
серії «всесвітнього бестселера», видання якої минулого року започаткував
Центр гуманітарних досліджень Львівського держуніверситету ім. І. Франка,
власне, «бестселер» 1998 року. Іще одне: це єдиний якісний переклад твору
Еко в Україні.

— Українська книга не окупає себе. В цій проблемі велике
значення має державна політика. У Росії та Польщі, наскільки мені відомо,
видавнича справа не оподатковується. А в нас книга загалом та українська
зокрема ставиться в ряд із предметами розкошу. Я гадаю, це становище можна
було б змінити за рахунок якісного перекладу — тоді успіх книзі забезпечено.

— А читач, на вашу думку, — біологічний вид, що вимирає?

— Можу констатувати лише таке: книга видається. На Заході
не побачиш людини, яка б читала книгу в метро, як, наприклад, у Києві.
Відхід від книги пояснюється темпами життя. Книга вимагає цілковитої зосередженості,
завдяки ній будуються образи, а телебачення все робить за тебе, не залишаючи
місця для уяви.

Українська культура на практиці виявилася культурою меншини.
Якби вона нарешті позбулася внутрішнього рабства, почуття меншовартості!
У цьому їй повинна допомогти держава — і якщо вона цього не робить — це
не внаслідок змови (після Еко я не вірю у змови), а через елементарну вузькість
мислення. Є в романі «Маятник Фуко» певні порівняння, проведені неначе
з Україною. Там герої шукають істину й чітко звучить попередження: людина
повинна мати здоровий глузд, інтерпретуючи факти. Адже тепер після повалення
тоталітарного ладу, ми опинилися під напливом фактів і явищ, у яких важко
зорієнтуватися. Еко вважає, що треба апелювати до свідомості, обираючи
шлях, — і це для нас актуально.

МАРІЯ ЗУБРИЦЬКА: «СВОЮ НІШУ ДЛЯ НЕЧИСЛЕННОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ
ЕЛІТИ В УКРАЇНІ МИ ЗАПОВНИЛИ»

Директор Центру гуманітарних досліджень ЛДУ ім. І. Франка
Марія Зубрицька започаткувала видання серії інтелектуального роману рік
тому — романом про історію філософів Юстейна Горднера «Світ Софії». Відносно
невеликий тираж миттю розійшовся вже на Форумі книговидавців. Другим був
Умберто Еко. Наступного року Центр планує видати Стейнбека «Зима гіркоти
нашої». Попит на ці видання серед певних читацьких кіл постійно зростає.
А видаються ці книги (ще раз підкреслюю — у якісному українському перекладі)
на кошти... Заходу. Центр виграв американський грант.

— Наше завдання — показати культуру світових бестселерів,
підтягнути українського читача до їх рівня. Орієнтуємося в першу чергу
на студентів, викладачів, аспірантів та людей, які цінують якісну книгу.
Хоча ми до неї економічно не готові.

— Зараз робляться спроби придушення видавця за рахунок
оподаткування. Як ви гадаєте, чи це свідома політика?

— Я не маю відповідати за державу, яка ущемлює власного
книговидавця й придушує власний книжковий ринок. Уряд, який не усвідомлює
ролі й ваги книги (цієї інтелектуальної власності) у становленні держави
— це світовий феномен. До того ж реклама так і не стала в нас складовою
частиною книговидавничого процесу. Єдине намагання видавців зараз — об’єднатися
в асоціацію й вибороти свої права в уряду.

— Чому підтримка справи державної ваги надходить з Заходу?
Як же бути з «батьківським» дороговказом «думайте, читайте...»?

— Не народився ще український спонсор, який усвідомив би
значення книги. Тепер полюють у більшості за ярликами та вивісками «масове
шоу». Та, зрештою, чи залишилися на Україні великі українські підприємства?
Якщо є «Дарниця», яку підтримує «1+1», то це завдяки появі таких дивних
людей-менеджерів, які з одного боку люблять книгу, а з другого — мають
менеджерський хист; і ці риси вдало поєднують.

Великі підприємства після останнього удару інфляції перебувають
на межі виживання. Хто ж може бути потенційним меценатом — «Світоч», співвласником
якого відтепер є «Нестле»? Поступ суспільства буде, коли працюватимуть
підприємства, осідатиме капітал, а держава заохочуватиме їх до меценатства
(вже є відповідний закон). А поки що будемо радіти тому, що 1999-го року
Фонд Сороса розпочне підтримку видавництв, які перекладатимуть і видаватимуть
твори лауреатів Нобелівської премії.

ВОЛОДИМИР ДМИТРЕНКО: «ПРОСТО НЕ БУЛО ЧОГО ЧИТАТИ!»

Зрештою, якщо Магомет не йде до гори... У Львові рік працює
приватне видавництво «Класика». Воно, на відміну від багатьох, — з неприбутковою
орієнтацією. Видавництво розпочало видавати класику світової прози: Шекспіра,
Маркеса; менш відомих у нас письменників — Чезаре Павезе, а також класиків
сучасної слов’янської, європейської, американської літератури. Директор
видавництва Володимир Дмитренко здивував мене по-перше, молодістю, по-друге,
оптимізмом (ну хто зараз читає класику?), по-третє, стоїчністю.

— Добрих українських книжок стільки ж, скільки й у будь-якій
країні. І з часом їх буде більше. Про них просто ніхто не знає — чомусь
ні продавці, ні бібліотекарі не зацікавлені в їх рекламуванні. А загалом,
все залежить від читачів. У школі, наприклад, потрібно змінити старі підходи
до літератури, програму. Але з часом, я думаю, все владнається. Головне
для нас, оскільки ми приватне видавництво, щоб книжки купували. Я розпочав
цю справу тому, що просто не було чого читати. Сподіваюся, що не тільки
мені.

P.S. Історія взаємин книговидавця й уряду потенційно не
має логічного завершення. Втім, і алогічного теж. Уряд у цьому випадкові
може тривіально апелювати до рятівних «грецьких календ». Книговидавець
— або безпорадно схлипувати «камо грядеші?», або маніакально шукати винного,
або... триматися.

№213 06.11.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments