Найсерйозніший недолік телевізора в тому, що у нього немає другої сторінки.
Арт Бухвальд, американський журналіст, колумніст «The Washington Post», лауреат Пулітцерівської премії

«В його картинці легко існувати...»

Сьогодні виповнюється 80 років головному художникові Львівського театру ім. Марії Заньковецької Мирону Кипріяну
27 липня, 2010 - 00:00
МИРОН КИПРІЯН

Щоб охарактеризувати постать Мирона Кипріяна, напевно, замало сказати, що він головний художник театру ім. М. Заньковецької та лауреат кільканадцятьох найвідоміших премій у галузі мистецтва, серед інших — Національної премії ім. Тараса Шевченка. Мирон Володимирович — ціла епоха не лише національного театру, а й усього мистецького життя Львова.

Він не по роках енергійний, по-юначому стрункий, говорить ѓварою (говір, що сформувався у Львові внаслідок переплітання української та польської мов із вкрапленнями німецької та єврейської лексики. — Т.К.), критикує політиків, вважає себе шістдесятником, пишається своїм аристократичним походженням, пише книжки, складає вірші, малює, мріє про створення у Львові Історико-театрального музею (не тільки Галичини, не тільки України, а всього світу) і зранку до ночі пропадає у театрі, бо... «працювати зараз ніхто не хоче — свято щодругий день або високопосадовці приїжджають».

Мирон Кипріян створив понад 350 сценографій: «Самому не віриться — це фантастика». Початок його творчої діяльності припав на 1950—1960-ті роки. Театрознавці стверджують, що уже перші самостійні роботи Кипріяна в оформленні вистав («Кадри» Микитенка, «В пошуках радості» Розова, «Остання зупинка» Ремарка) засвідчили принципово новий підхід до природи сценографії: просторове вирішення звільнилося від ілюстративного натуралізму, натомість пропонувалися конструктивність, функціональна дієвість театрального простору.

Йому пощастило працювати з метрами сцени — Борисом Тягном, Олексієм Ріпком, Сергієм Данченком, і результат цієї співпраці — довжелезний список талановитих постановок, котрі засвідчили існування окремого, неповторного стилю театральної сценографії Кипріяна.

— Професія сценографа дуже важка, бо є залежною від задуму режисера, — говорить художній керівник театру Федір Стригун. — Але є художники, які самі можуть знайти вирішення тієї чи іншої вистави, розкрити її у кольорах, фактурі, матеріалі. Мирон Володимирович завжди був художником авангарду, нового покоління, бо від самого початку дуже точно збагнув природу театру, першим із художників заявив, що чорний колір на сцені — не колір, а простір.

Революцією в театрі вважає Мирона Купріяна режисер Вадим Сікорський.

— Причому він не є випускником якоїсь знаменитої сценографічної школи, — наголошує режисер. — Він сам собі школа. Його таланту, розуму, працездатності вистачило для того, щоби бути КИПРІЯНОМ. Кипріян позбавив театр побуту, архаїки, провінції. Чує сценічну коробку єством. І щодо композиції рівних йому у театрі немає.

— В його картинці легко існувати — і режисеру, й акторам. Він спроможний мінімумом зробити потужний об’єм. Я ставив із ним майже всі свої вистави. Навіть рок-оперу «Кармен». Йому однаково добре вдаються і важкі філософські речі, і комедія. Наприклад, «Політ над гніздом зозулі» і «Ханума». Я не скажу, що він легкий у спілкуванні. Може, навіть, навпаки. Це є і характер, і амбіція, і принципи, і ще багато чого. Я думаю, що якби він не став сценографом, то не загубився би — став би достойним художником.

— Театр мене не відпускає вже понад шістдесят років, — сміється ювіляр, — відтоді, як я 1949-го, ще навчаючись в Академії мистецтв, одночасно вступив на нічну роботу в наш Оперний і почав пізнавати всі тайни театральної сценографії. Сценографія — це найскладніший, синтетичний жанр в образотворчому мистецтві, бо вимагає поєднання і архітектурних, і живописних, і режисерських, і музичних понять. Це режисура в пластиці. Зараз в театрі складна ситуація — як у Верховній Раді. Зараз не так, як колись було. Я працював у багатьох театрах і з багатьма людьми. Тепер, на жаль, розірвалися всі ті контакти — тому що настав час зовсім непотрібної між людьми ізоляції. Нащо нам така національна незгода? Раніше ми того не знали і про це навіть не думали. Ми навіть ніколи не замислювалися, хто якою мовою розмовляє — говорили, як кому зручно. Колись люди не думали про маєтки і нагороди — за добрі вчинки вони приходили самі, якщо ти на це заслужив... Я вихований у старій аристократичній родині, де цілком були відсутні поняття заздрості, злоби, хапуньства, інших дрібних міщанських речей! Довкола мене були люди найвищої інтелігенції, які жили високими ідеями, людськими ідеями відносин. Це були правдиві демократи, бо демократія — це є основа інтелекту людини. Театр тепер також стає під уплив різних політичних та матеріальних зацікавлень. І це все складається у дуже неповажну історію. Я належу до когорти шістдесятників, і мені саме той час ближче до душі, тому що той період був стабільний. Ми й тепер працюємо, але театр похитнувся, атмосфера в театрі похитнулася, а у театрі все, як у житті.

— Для мене кожна вистава улюблена, — резюмує Мирон Володимирович. — До кожної ставлюся з величезним пієтетом. Стараюся максимально вжитися в драматургічний матеріал, ввійти в контакт із режисером. І тоді є результат. А якщо немає контакту, то немає нічого.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments