Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Валентина РУДЕНКО: «З вдячністю ставлюся до міфів часів мого дитинства»

04 жовтня, 00:00
На кожному підприємстві є свій «внутрішній мотор» — людина, від якої залежить уся робота. Навіть при тому, що вона не вирішує якихось конкретних виробничих завдань, а займає на перший погляд непомітну і незрозумілу громадськості посаду. Наприклад, керівника відділу маркетингу і PR. З погляду підприємства, на якому працює Валентина Руденко, її відділ надзвичайно важливий для внутрішнього устрою та спілкування з зовнішнім світом. За родом діяльності Валентина покликана запалювати зірки та підтримувати їхнє горіння. Режисер і сценарист за освітою, вона робить це професіонально. І якщо ви сумніваєтеся в цьому, то попросіть своїх знайомих не замислюючись назвати кілька імен вітчизняного телесвіту — і будьте впевнені, що назвуть ведучих каналу «1+1», де власне і працює Руденко. До її обов’язків входить не тільки робота з зірками, але і з пресою. І, напевно, немає більш відомої людини в пресі (крім політиків), ніж вона. І тут — справа не в натиску (що, в принципі, важливо), а в інтонації. Довірчій та щирій. Валентина нею володіє. І не тільки в міжособистісних стосунках. Руденко, крім усього іншого, веде на каналі свій проект «Своє кіно», раніше в «Телеманії» Ю. Макарова у неї був свій блок — «Глухоманія». А ще раніше — авторські документальні фільми. Найбільш відомі з них — «Гагарін, я вас любила» і «Мулен Руж». Перший фільм нещодавно — через десять років після виходу — отримав додаткову популярність завдяки пісні групи «Ундервуд», яку, за запевненням її творця Максима Кучеренка, було написано під враженням від фільму Руденко. Сама Валентина до подібного ставиться спокійно, хоч погоджується, що напевно це приємно. Тим більше, що пісню використано в саунд-треку до фільму культового режисера Охлобистіна «Даун-хауз», де приспів виконує сама Алла Пугачова.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЯК... БОТИ

— Вам подобається пісня «Гагарін, я вас любила»?

— Не можу сказати, що подобається пісня, але дуже подобається приспів. Коли чую популярну музику, намагаюся розчути слова, і дуже ображаюся, якщо їх не розумію.

— Ваш фільм став джерелом для чийогось натхнення. А що для вас може стати мотивом для творчості?

— Цьому фільму вже десять років. Він для мене багато в чому данина минулому, данина тому часу, з якого я вийшла, який мене створив. Це сьогодні у всіх відеомагнітофони, мобільні телефони, комп’ютери — і практично вже не так важливо, у місті з яким населенням ти живеш, тому що ти не відчуваєш себе відірваним від цивілізації. Я жила в маленькому містечку. Країна була закритою й ідеали були іншої природи. Гагарін був одним із них. Мій фільм не про Гагаріна, а про ставлення до міфу. Я з великою вдячністю ставлюся до міфів, які мене оточували в дитинстві. На мою думку, те, що сьогодні називають модним словом «піар», у радянські часи називали простим словом «пропаганда». Природно, нас виховували у дусі, що є «їхня» пропаганда, яка пропагує «їхній» спосіб життя, а «нашої» пропаганди ніби й не існувало. Її тоді, як модно нині говорити, не позиціонували, але всі розуміють, що всі ми були жертвами цієї ж пропаганди. Пропаганда всі ці ідеали дуже точно вибрала, дуже добре посіяла і дуже правильно виростила в наших душах. І це проростало нашим величезним бажанням досягати якихось цілей, народжувало в нас енергію. Я впевнена, що це був справжній грамотний піар. А Гагарін — це один із міфів. Тому фільм загалом про те, що таке цей міф у моїй душі. Зараз переглянула фільм — і жахнулася, наскільки він наївний та сентиментальний. Але я тоді так думала й анітрохи сьогодні про це не жалкую.

З чого власне все почалося? Я приїхала до Зоряного містечка до своїх знайомих, вийшла на балкон і внизу під балконом побачила пам’ятник Гагаріну. Мені стало недобре. У цьому будинку жила його сім’я, на 11 поверсі. І ось з 11 поверху його дружина щодня бачила його плечі, спину, руки. У фільмі звучить рефреном ця фраза: «И каждый день из своего окна она видит его руки, плечи, спину — и остается всегда одна». Це й послугувало поштовхом. Мені приємно, коли через стільки років хтось до фільму повертається, і він може розбурхати юнака, який грає незрозумілу для мене музику та співає незрозумілі для мене пісні, але, проте, виходить — про одне і те ж саме.

— Ваш документальний телесеріал «Своє кіно» — це також ніби реакція на пам’ятник іншому міфу — українському кіно. І в чому ви бачите своє надзавдання, пропагуючи українське кіно? Адже, здається, про українське кіно писано-переписано, складно щось нове сказати...

— Ідея «Свого кіно» належить О. Роднянському. Внаслідок того, що наш канал комерційний, він не може це демонструвати у праймі. Але я не впевнена, що якби цей проект показали в інший час, аудиторія була б більшою, ніж є. Мені здається, що ті, хто любить українське кіно, дивитимуться його в будь-який час. Я з дитинства любила українське кіно. У нашій сім’ї завжди виписували журнал «Новини кіноекрану» — моя мама його дуже любила читати. І я досі в потрібний момент обов’язково у своїй пам’яті відшукаю щось, що я вичитала в 1969 році про фільм, наприклад, Григорія Кохана «Хліб і сіль». Я навіть пам’ятаю обкладинку цього журналу, хоч тоді мені було зовсім мало років. За три роки роботи над проектом я для себе відкрила дуже багато речей.

Я завжди любила наше кіно і завжди з великим пієтетом ставилася до людей, які працювали в ньому. Зрештою, все, що пов’язане з кіно, — це також міф. Тому що кіно — це один із найбільших та найсерйозніших міфів, створених людством.

— Телебачення також?

— Телебачення — це вже реальність. Це не міф. Тому що кіно — це все-таки мистецтво. А телебачення — це цілком утилітарне явище, яке завжди з нами, як боти, як плащ, як парасолька, як сумка, як метро. І тому, наскільки ти є жертвою телебачення, — це вже справа особиста. У кожного своя міра. І нема сенсу заперечувати і сперечатися стосовно того, що телебачення — частина нашого життя.

Мені телебачення уявляється дуже серйозним інструментом впливу. Інша річ, що тут діють інші закони. Якщо в кіно у тебе є можливість бути режисером, реалізовувати свої думки, свої творчі мотиви за рахунок когось: або держави, або спонсора, або якихось грантів, то в телебаченні трохи інші закони. Телебачення — це індустрія. Тому, якщо ти працюєш, і це приносить гроші, то — будь ласка, якщо це не приносить грошей, то — вибачите...

ЧАСИ ДІВЧИНКИ НАТАШІ РОСТОВОЇ

— Якби була можливість створити «своє» телебачення, як би воно виглядало і хто був би його глядачем? Щоправда, у вас, судячи з усього, немає ідеалістичного уявлення про ТБ...

— Мені уявляється виразною схема, що, на мою думку, не завжди розуміється людьми, які розмірковують на тему телебачення. Мене душить сміх, коли я слухаю різних чиновників, які починають розповідати, правильно чи неправильно щось роблять на каналі «1+1». Якщо ти працюєш на телебаченні, що повністю чи частково фінансується державою, закони його існування будуть одними, як і правила та вимоги, що висуває до нього аудиторія. І вони завжди відрізнятимуться від правил і законів, за якими розвивається комерційне ТБ. І тому, якби була можливість створити канал, я б не хотіла, щоб це був державний канал, тому що це були б державні ресурси, і попит на них ішов би в чиновницькому порядку, і ти ніколи не зможеш там відчувати себе вільним і віддаватися своєму творчому польоту. А якщо ти працюєш на комерційному телебаченні, то, звісно, тут діють інші закони, за якими ти також будеш скований. І я точно так само не хотіла б робити свій канал комерційним. Це як у тому анекдоті: жити добре в дорозі, тому що погано і вдома, і в гостях. Якщо пригадати часи, коли я отримувала кіноосвіту, то загалом це були чудові часи. Ти вигадував ідею, звичайно, намагався її препарувати до тематики, над якою працювала студія, приносив заявку, і якщо заявка подобалася редактору — ти отримував фінансування, робив картину. Так, у Держкіно могли і вирізати репліки, але це в порівнянні з тим, як сьогодні продюсер говорить: буде так, так і так, був просто дитячий лепет. Повірте, це були часи дівчинки Наташі Ростової, у порівнянні з тим, як живуть люди, які працюють сьогодні на телебаченні. Я пам’ятаю, як усе було прекрасно, коли я починала. Тоді, коли всі на кухнях розповідали, яка навколо несвобода. Не так давно прочитала у Діми Бикова в його чудовій публікації в «Огоньке»: з тим, з чим не впоралася тоталітарна машина, цілком спокійно впоралося наше демократичне сьогодні. Тому що одне — душити свободу слова від імені Маркса, Енгельса та Леніна, а інше — душити її сьогодні від імені святих загальнолюдських цінностей. У боротьбі з Марксом та Енгельсом ще можна було стати героєм, якщо тебе не задушили. А ось якщо, не дай, Бог, люди, які сьогодні формують думку щодо загальнолюдських цінностей, розкажуть, що щось не так робиш, то після цього вже не вижити.

МЕНІ ЦІКАВІ ЛЮДИ, З ЯКИМИ ПРАЦЮЮ

— На свої цінності орієнтований ваш канал. Його «картинка» завжди має своє «обличчя» — обличчя конкретної людини. Якщо Голлівуд — це фабрика зірок, то те саме можна сказати про ваш канал, оскільки ваші «обличчя» — найрозкрученіші в країні. Зрозуміло, що є схеми розкручування. Але важче працювати із самим «об’єктом». Тут важливий психологічний аспект. Ваші колеги говорять про вас, як про генія спілкування. Спілкування вимагає дуже багато сил. Звідки ви їх берете?

— Я дуже люблю людей. Мені подобається спілкуватися з людьми. Крім того, я дуже цікава. Коли людина відчуває, що вона тобі цікава, можеш із нею робити все, що завгодно. Я не кривлю душею, коли кажу, що мені цікаві люди, з якими я тут працюю. Я напевно щаслива людина, тому що рідко ловлю себе на тому, що я з кимось нещира. Буває, коли ти граєш якусь соціальну роль, то відчуваєш, що в цій ситуації, будучи собою, поводилася б інакше. Так ось, таке буває надто рідко. Тому що мої колеги завжди мені цікаві. Багато в чому це заслуга нашого генерального продюсера, який уміє зібрати навколо себе чудових людей. Я давно його знаю — і з самої молодості його завжди оточувала неймовірно цікава компанія. Вдома, в інституті, на роботі. Він завжди їх притягував до себе. І те ж саме сталося тут. Якщо я була добре знайома з Юрою Макаровим, Анатолієм Борсюком, Олею Сумською, то я, наприклад, ніколи не знала Олю Герасим’юк, не знала Аллу Мазур, не була знайома з В’ячеславом Піховшеком. Це люди, втягнені у моє життя саме робочими обставинами. Для мене це люди, з якими не просто приємно спілкуватися, а цікаво проживати життя. Тому що це справді кращі люди в нашій журналістиці. І не тільки в журналістиці, а, я думаю, в суспільстві. Я їх усіх дуже люблю. І цілком спокійно для себе виконую свою роботу для того, щоб країна дізналася про цих людей. Вони кращі, тому їх повинні знати всі.

— А це не міфи?

— Зовсім ні.

— Ми говоримо про зірок. У вас на каналі найголовніша зірка — його керівник. Можна сказати, що сьогодні у творчості Роднянського закінчився «український» період. Нині у нього — «міжнародний» період. У чому особливість такого типу людей? У чому секрет їхнього успіху?

— У Роднянського в житті одна проблема: те, що в добі 24 години. Якби в добі було годин 35 — йому взагалі ніхто тоді не був би потрібен. Усі кращі ідеї завжди спочатку з’являлися в його голові. Дуже багато його друзів займають якісь посади навколо нього, виконують якісь професійні обов’язки. Це все пов’язане з реалізацією тих планів, на виконання яких у нього самого фізично немає часу. Це людина з рідкісною можливістю комунікації. Він створює навколо себе таку турбулентність, що все починає крутитися так, як йому треба. Це особливий талант.

Що стосується «міжнародного» періоду, то я дуже рада, що це не виявився проект де-небудь в Америці чи в серйозних медійних центрах — у Лондоні чи Парижі, а все- таки в Москві.

— За часів близьких відносин України з Росією багато українців вважали за краще реалізовувати себе в Москві. Зі здобуттям незалежності багато «переорієнтувалися» на Захід. І ось сьогодні знову кращі кадри виявляються у Росії. Що це означає, на вашу думку?

— Якщо говорити про наш випадок, то тут Олександр вигадав спосіб зближення двох каналів — «1+1» та СТС, тому що тільки міжнародні союзи дають сьогодні можливість реалізації дорогих проектів. Одне — гроші одного каналу, інше — гроші двох каналів. Чи могло десять років тому прийти комусь на думку, що буде коли-небудь такий проект, як «Останній герой» чи «Гарем», які коштують мільйони? Це ж було смішно обговорювати. Сьогодні проекти реального телебачення коштують як серйозні кінематографічні проекти. І мені здається, що це дуже добре, коли для реалізації проектів компанії плюсують свої зусилля. Крім того, запрошення Роднянського до Москви є визнанням у ньому менеджера міжнародного класу, який в Україні зробив, як пишуть у російській пресі, кращий український канал. Я вважаю, що дуже важлива для іміджу України констатація, що тут є менеджери з досвідом керівництва транснаціональними компаніями.

— Ось ви нині розглядаєте цю проблему в контексті відносин двох компаній. А якщо говорити про неї з більш загальних позицій. Мені здається, що сьогодні вже інший час, коли говорити про витік мізків з однієї країни в іншу — вже неправильно...

— По-хуторянськи. Тут ще дуже важливо кожному усвідомлювати всередині себе якісь вічні істини: хто ти, що ти, звідки ти. І мені здається, якщо людина для себе це все визначила, то відправ її хоч на Берег Слонової Кості, вона однаково залишатиметься тим, з чого вона виросла.

НАСТРІЙ ПОВЕРХ ПАЛЬТА

— На стіні у вашому кабінеті — карти Лондона і Парижа. А чому немає карт Києва і Москви? Що означають ці два міста у вашому житті?

— Москва — це моє нелюбиме місто. Напевно, це правильне місце для професійної самореалізації. Що стосується Києва — це частина мене самої. Я люблю Київ з усією його недосконалістю і проблемами. І при цьому в ньому стільки достоїнств. Щоразу, коли приїжджаю до Києва, я їду дорогою з Борисполя, і ось ця дорога додому — напевно, найщасливіші хвилини. І точно так само щиро сумую, коли його залишаю. І якби справді можна було б прожити життя там, де ти хочеш, — це напевно був би тільки Київ. А Париж і Лондон — це просто міста, в яких я бувала. Париж я обожнюю. Але він ні до кого ніколи не буває ласкавим. Він живе своїм життям. А коли я приїжджаю до Києва, мені здається, що навіть погода тут змінюється.

— Ви справляєте враження оптимістичної людини. Багатьох нинішнє життя дратує, не влаштовує. Навколо — тотальний песимізм. У чому ви знаходите джерело для оптимізму?

— Я завжди вважала, що немає у мене права навантажувати навколишніх своєю внутрішньою невлаштованістю. Я так довго у своїй молодості жила невлаштовано. Якби я цьому надавала ще якесь значення, то я б уже просто збожеволіла. Я пам’ятаю часи, коли вранці не знала, де ночуватиму. Коли згадую, мені все це здається жахом. Але думаю, що саме тоді я загартувалася, тому що мені щоразу треба було бути підтягнутою, я не могла собі дозволити прийти до людей у незібраному стані. Я завжди себе впаковую в хороший настрій. Тому не люблю людей, у яких поверх пальта поганий настрій, нерви. У нас у всіх є проблеми, нам усім однаково важко жити — і тим, у кого багато грошей, і тим, у кого їх мало, і тим, у кого хороше здоров’я, і тим, у кого погане. Все одно повинна бути якась внутрішня дисципліна. Ще так склалося, тому що всі мої друзі і близькі завжди абсолютно так само себе поводили. Що стосується оптимізму, то це, звичайно, від батьків. Тато у мене і нині дуже оптимістично сприймає життя. Йому весь час здається, що все чудово і все добре. А у наших батьків життя було більш складним, ніж у нас. Отже, треба триматися.

РОЗЧЕРК ПЕРА ДЛЯ ПОВОРОТУ ДОЛІ

— Везіння грає велику роль у долі творчої людини. У чому ваше везіння?

— Я вважаю себе везучою людиною в одному значенні — на зустрічі з людьми. В інститут я вступила — страшно сказати — з четвертого разу. Яке ж тут везіння? Мені, як і кожному абітурієнту, здавалося, що це несправедливо. І досі мені так іноді здається, але я просто намагаюся не повертатися до тих обставин, сьогодні це вже непродуктивно. Весь цей час я накопичував досвід — це напевно для мене було корисно. Але зустрічі з людьми — це справді везіння. Тому що люди, які мені траплялися в житті, — це просто величезний подарунок долі (мрію написати про них книжку). У моєму житті кілька разів були такі ситуації, коли розчерку чийогось пера було досить для того, щоб моє життя різко змінилося. Або простої розмови на кухні. Пам’ятаю, як я прийшла одного разу до Роднянських у гості, і Олександр сказав: може, ти поїдеш, вступиш до Москви на Вищі сценарні курси? Це цілком не вписувалося в те моє життя, зовсім незрозуміло, чим це було викликане, але ось він так сказав і я чомусь сказала: так, давай спробуємо. Я написала три чи чотири сценарії, і Олександр схопив їх під пахву та побіг із ними — відбір в Україні вже було закінчено — до Олександра Ітигілова, який тоді був головою відбіркової комісії у Держкіно. Той вдома у вихідні їх прочитав (також незрозуміло, чому людина повинна була заради мене залишити всі свої домашні справи). Пам’ятаю, як вони зробили мені це направлення та як я поїхала до Москви, а там уже, виявляється, закінчено відбір. І я приходжу до директора курсів, яка мені говорить: ну, дайте, я почитаю ваші роботи. Вона подивилася мої роботи, покликала тоді — мені це здалося нереальним — Володимира Меншова, Нікіту Михалкова, Ельдара Рязанова і сказала: почитайте ці роботи. Я пам’ятаю стан непритомності, у якому я знаходилася. І ці люди сказали: так, ми допустимо її до вступних іспитів. Або пригадати, як я вступала в інститут. У мене для здачі документів не вистачало медичної форми 283. Я пам’ятаю, як я прийшла у поліклініку — у мене завтра останній день здачі документів — до першого терапевта, який трапився, і кажу: дайте мені, будь ласка, довідку 283, якщо ви мені її не дасте, то я не вступлю в інститут. Мені дають цю форму, і саме того року я нарешті вступаю. Це був невідомий мені лікар. Думаю, що так трапляється в житті кожної людини. Все залежить від того, як ми одне з одним спілкуємося і наскільки ми можемо почути, допомогти, піти назустріч, наскільки ми в цей момент не знаходимося в ступорі, наскільки ми відкриті для цього спілкування. Тому хочеться якось це повернути, але як? Але наскільки це в житті вдається — Бог суддя. Але я стараюся.

Валентина РУДЕНКО — керівник відділу маркетингу та PR каналу «1+1». Народилася в Прилуках Чернігівської області. У 1985 році закінчила факультет театрознавства Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка- Карого. У 1990 році — Вищі курси сценаристів і режисерів Держкіно СРСР у Москві. Режисер кількох документальних фільмів. Лауреат міжнародних і вітчизняних кінофестивалів. З 1996 року очолювала прес-службу каналу «1+1». З 1997 року — керівник відділу маркетингу та PR каналу «1+1».

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати