Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Важкий дар правди

Цього року виповнюється 100 років від дня народження відомого письменника Віктора Некрасова
29 квітня, 2011 - 00:00
ВІКТОР НЕКРАСОВ
КИЇВ. БАБИН ЯР. ТРИВАЛИЙ ЧАС ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ В СРСР БУЛА ПІД ЗАБОРОНОЮ: ЗА ВІДВІДУВАННЯ БАБИНОГО ЯРУ ВИКЛЮЧАЛИ З ПАРТІЇ Й ВИГАНЯЛИ З РОБОТИ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Він прожив своє життя чесним пустельником і бретером, веселим бродягою з усміхненими очима, який вміє говорити правду й тільки правду, — за що й був вигнаний з Радянського Союзу, а потім — як злочинець (!) — позбавлений громадянства...

Починаючи цей свій монолог про Віктора Платоновича, я мрію лише про одне: щоб ви закохалися в Некрасова так, як закохався в нього колись я, — наповал, беззастережно, одразу й назавжди. Він не вирізнявся записним красномовством, не намагався розташувати до себе співрозмовника й не ліз йому в душу — навпаки, з новими для себе людьми був частіше неусмішливий і прямолінійно-грубуватий, навіть із друзями, а після чарки горілки взагалі міг наговорити казна що. Уся його постать, істота випромінювали непереборну привабливість (як для жінок, так і для чоловіків) для молодих і старших, для розумників і для дурнів: стосовно до Некрасова це було почуття, що межує з метафізикою.

Я зустрічав лише одну категорію людей, які сприймали Віктора Платоновича негативно, з побоюванням для себе особисто, — людей, що відкидали його апріорі. То були люди особливого чиновного складу розуму, партійні й усілякі інші керівники, бюрократія в найширшому розумінні слова, які врочисто йменували себе номенклатурними працівниками. Їм не хотілося виглядати перед ним цілковитими дурнями, і вони намагалися вибудовувати довкола нього ввічливу (адже В.П. Некрасов був лауреатом Сталінської премії!) стіну умовчання й підозрілості; він був кожному з них особисто далекий, з іншого тіста, — інакомислячий. Ну то що вдієш — така це була людина і такі були часи! Доба, яку відзначили три культові знаки: Цар-Дзвін, що жодного разу не пролунав, Цар-Пушка, що жодного разу не вистрілила, і газета «Правда», у якій ніколи не друкували правди...

Правда ж самого Віктора Некрасова рідко бувала упередженою — від нього виходив дух бродяжного бунтівництва й заколоту; він рідко вживав слова «свобода» й «духовність» — через їхню заяложеність, але некрасовський культ небрехні передбачав насамперед свободу духу (Некрасов був для нас її втіленням). Сухорлявий, жилавий, з довгими красивими руками, він ніби намацував ними якусь іншу реальність, намагаючись ліпити інший життєвий простір. При цьому, ніяк не усвідомлюючи себе руйнівником основ або збурювачем спокою — просто будь-яке «забронзовіння», будь-яка «застиглість» його миттєво коробила. Некрасов — на відміну від деяких умільців «різати правду-матку в очі» — ніколи не намагався бути правдивим тільки тому, що через якісь причини так було вигідніше або безпечніше, не намагався пом’якшити свою правду або подати її так, щоб вона виявилася дохідливішою, зокрема, для дурнів: він просто не міг інакше. Існувала якась уроджена некрасовська органіка, саме таке, а не інше сполучення — породи, характеру, виховання, уродженого аристократизму, досвіду — і таланта вгадувати ціле ще до того, як воно буде остаточно сформульоване або втілене. Друзям, які нерідко дорікали Віктору Платоновичу в зайвій відвертості й «метанні бісеру», він пояснював, що неодноразово обіцяв собі не перти на рожен, але у вирішальну хвилину в нього не виходило пригальмувати: «Це від мене не залежить. Якщо все одразу з душі не зняти, там залишається осад. Потім його не зіскребеш. Так і заростеш мулом. А як сказала одна гарна людина, — свої вулкани треба чистити постійно».

Проте що вдієш із цим злощасним людством? Воно не схильне до правди, механізм його без змащення неправдою швидко зношується. Правдиві найчастіше в програші, пророків здавна побивали камінням, доля Касандри драматична, латиняни кокетливо грозили майбутнім поколінням пальчиком: «Правда знаходиться у вустах гніву, хмелю й дитинства» (чесно кажучи — непогана компанія). Пушкін не лише брякнув спересердя: «Да будет проклят правды свет!», але й спробував бути переконливим, доводячи, що «Тьмы низких истин нам дороже Нас возвышающий обман»... Ну а дід Діоген ще на зорі людства намагався вирулити мирський човен на середину бурхливої річки життя: «Із правдою треба жити, як при вогні: ані сильно наближатися, щоб не обпектися, ані далеко відходити, щоб не холодно було»... Усі ці риб’ячі й рабські премудрості ніяк не торкнулися Віктора Некрасова — письменник прожив своє життя чесним пустельником і бретером, веселим бродягою з усміхненими очима, який вміє говорити правду й тільки правду, — за що й був вигнаний з колишнього СРСР, а потім із тавром «злочинця» позбавлений радянського громадянства...

Мені запам’яталася одна точна, хоч і мимохіть кинута репліка Лілі (Ліліанни Лунгіної). Сама майстерний стиліст і чудовий перекладач, вона мала рідкісний дар схоплювати явище в цілому, сприймаючи його й через поглиненість якимось феноменом — і — відсторонено, ab vol oiseau, з висоти пташиного польоту. Тож Ліля помітила, що про Некрасова хоча й написано багато, тепло й талановито, але все це — міркування про його особистість, а не про його творчість: про нього писали переважно або друзі, або вороги — саме цим визначається змістовний масив написаного.

Це правда. Глибока аналітика некрасовської творчості, дослідження на тему «Некрасов як текст» — ще попереду. І це вже щось на кшталт мого звернення до молодого читача, до майбутніх дослідників літератури так званої «епохи соцреалізму»: далеко не все в ній було таке випрямлене, як іноді хочуть подати — то була й епоха сильних людей, які пливуть проти течії, навіть якщо за це доводилося розплачуватися. Віктор Некрасов з їхнього числа. Він цікавий як явище, як цілісність, як феномен часу — з одного боку; і як лакмус, що проявляв собою оточення, епоху, соціум — з іншого. Навіть точніше — Некрасов як моральний імператив середини минулого століття, як зразок художнього — і просто життєвого — опору матеріалів; Некрасов-легенда, Некрасов-міф, долею якого намагалися розпоряджатися мало не всі радянські вожді (Сталін, Хрущов, Брежнєв) — і Некрасов-людина, реальний персонаж історії із плоті й крові, з усіма своїми плюсами й мінусами, яких у нього, звісно ж, вистачало.

Мова Віктора Платоновича була анітрохи не еталонною (я не про його прозу, а про повсякденну «злобу дня»), йому була неприємна будь-яка казенщина, і для багатьох випадків життя в Некрасова були заготовлені свої іронічні шаблони. Партія — «передовий загін», партбюро — «честь і совість», черговий рознос на Правлінні Спілки письменників — вистава «Без вини винні» — «але сьогодні з нікчемною режисурою, із клакою — і з несподіваним для мене розподілом ролей». КДБ ми йменували меж собою Конторою Глибокого Буріння — Некрасов називав їх «фірмою» («Так вони самі про себе. Шанобливо!»). Звідси — «та на ньому ж — фірмовий знак!», або — «здається, за нами йдуть фірмачі... ба, знайомі всі обличчя! Невже київські»? Жінок він поділяв на «красунь кабаре», «есть женщины в русских селеньях» (зазвичай — номенклатура із французькими булками на головах) і — «как гений чистой красоты». Ася Бергер (з «Нового світу») була «Промінь світла», відданий йому мушкетер Гриша Кіпніс — «зіпсований футболом» (я заповажав Віктора Платоновича, дізнавшись, що він терпіти не може футбол і «глибоко співчуває тим, хто підхопив цю дурну французьку хворобу»); Україна — «Не питай, чом у мене заплакані очі...», а міністр культури Бабійчук — «підозріла абревіатура»... Двічі я вжив при ньому словосполучення «Академія наук» — і двічі Некрасов переривав мене пушкінським віршиком:

«В Академии наук
Заседает князь Дундук.
Говорят, не подобает
Дундуку такая честь...
Отчего ж он заседает?
Оттого, что «ж...» есть!»

При цьому піднятий догори вказівний перст пояснював, що йдеться не про ту «ж...», на якій сидить високоповажний Дундук, а про ту, яка засідає вище, на сяючих вершинах, і просуває ясновельможного князя на Олімп пролетарської мудрості...

«Ментів» тоді ще не придумали, для Некрасова міліціонер був «коп», «ажан» або «жанд-арм» (саме так, із прононсом і паузою, як два окремі слова); редакційні пацюки — «братья по разуму», чиновна братія з Держкіно — «сброд блатных и шайка нищих», один із провідних українських радянських письменників — «милый, милый смешной дуралей, ну куда он, куда он гонится?». Тодішній Голова КДБ СРСР Юрій Андропов був «Юрій Довгорукий», а режисер і творець Московського театру «Таганка» Юрій Любимов — «эту песню не задушишь, не убьешь!». Інші, хто спілкувався з Віктором Платоновичем ближче й частіше, могли б значно поповнити «некрасовський словник» — лобову прямолінійність він не любив, а метафора ніби скорочувала «нам досвіди швидкоплинного життя».

Та й сам він значну частину життя прожив у метафориці, у постійній інтелектуальній арлекінаді — аж до майже правдоподібних оповідань про зустрічі зі Сталіним, яких насправді не було. Маскарадні підступи плела довкола нього й влада: чого вартий випадок, коли його особисто запросив до себе в Італію Пальміро Тольятті, — Некрасова не випустили, а замість нього відправили Любомира Дмитерка — українського письменника й драматурга (він автор п’єси «Генерал Ватутін», трилогії «Міст через прірву» та ін., головного редактора журналу «Вітчизна»). Тольятті запросив Некрасова повторно — й знову відмова: тепер замість нього відправили поета Олексія Суркова (автор віршів «Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины?»). Тоді перекірливий вождь італійських комуністів послав Некрасову виклик втретє, попередньо сповістивши про це світову пресу! І тільки після цього поїздка Віктора Платоновича стала можливою.

«До мене доходили чутки — на рівні достовірних відомостей, — згадував Лев Озеров, — що в Києві йому жилося туго, незатишно, до нього ставилися із дедалі більшою недоброзичливістю. Він шукав душевної рівноваги часом з випадковими товаришами по чарці, коли «колеги» йменували його то метром, то ведучим, то класиком. Іноді іронічно він простягав руку й говорив: «Подайте радянському класику»! Він грав на сцені життя. Такий собі Барон з горьківської п’єси «На дні».

Однак існували три поняття, до яких у нього ніколи не було дублів. То були слова — мама, війна й Бабин Яр. Некрасов, який рано втратив батька, і в зрілі літа любив матір так само ніжно, як у дитинстві. Вони були єдине ціле. Зінаїда Миколаївна завжди залишалася для нього головним авторитетом, другом і радником, він дбайливо про неї піклувався й душі в ній не чув. Вона платила йому тим самим. Якщо вона пропонувала йому книгу, він не міг її не прочитати. Але й підкладені ним «Новий світ» або «Юність» вона перечитувала від кірки до кірки, залишаючи на полях свої, лише їй зрозумілі позначки. Якщо вона виводила його в музичний концерт, то це завжди було найкраще — «генії виконували геніїв» — і Некрасов зізнавався тому ж Сімі Лунгіну, що без мами усохнув би або перетворився б на «журналюгу», який хапає все на літу, але нічому не віддається до кінця. Якщо мамі не подобався хтось із його нових знайомих, той невдовзі непомітно випадав з некрасовської компанії — у мами була чудова інтуїція. Мама постійно умовляла його одружитися — він не без гумору просив одну зі своїх приятельок: «Ви б якось пояснили мамі, що я наполегливо оберігаю її від невісток».

Жарти жартами, але Зінаїда Миколаївна була для Віктора Некрасова у всьому найближчою людиною — і джерелом життєвого досвіду, і талісманом, і Музою; відповідала на численні листи до нього (негайно, без зволікань, як і належить згідно етики класичної епістолярії — не як сучасники, які вічно поспішають і все відкладають на завтра), вникала в усі його справи й проблеми. Добра, ласкава, м’якої душі мама була, між тим, у певних справах незламна й могла перед черговим партійним розносом сказати приятелеві сина — так, щоб Віка не чув: «Якщо він почне каятися, він перестане бути моїм сином».

Разом з тим у його ставленні до мами постійно проскакувало й щось дитяче, пустотливо-грайливе: він любив її розіграти, дарував непотрібні дрібнички, придумував веселі сюрпризи. Опіка над мамою часом доручалася й друзям. Якщо хтось із них супроводжував Зінаїду Миколаївну в прогулянці набережною Ялти й бачив, що вона втомилася, не можна було запропонувати їй відпочити — могла образитися. Слід було сказати: «Зінаїдо Миколаївно, я дуже втомився, — може, присядемо?»

Важка хвороба Зінаїди Миколаївни (перелом шийки стегна) вибила Віктора Платоновича із сідла... І справжнім потрясінням для нього стала смерть Зінаїди Миколаївни — він після цього якось одразу постарів і ще більше замкнувся в собі...

Іншим святим для нього словом була війна. Віктор Некрасов, здавалося, був буквально просочений гаром «окопів Сталінграда» — у найвищому сакральному сенсі цього символу, — пошуками Валегі, спогадами, допомогою фронтовим друзям і просто фронтовикам (мало хто вже пам’ятає, що на свої Сталінські премії Віктор Некрасов та Олесь Гончар закупили візки для інвалідів), чоловічою військовою дружбою й неприйняттям — пафосу про війну, хвастощів чинами й орденами, декоративно-патріотичної неправди... Про все це чудово написано в інших. Я жодного разу не потрапив до того вузького кола їхніх «мальчишників» із фронтовою тушонкою та «ста грамами», де «бойцы вспоминали минувшие дни и битвы, где вместе рубились они». Я належав до іншого покоління й розумів, що існують якісь схованки душі, спецхран, куди потрібний особливий допуск — спільні спогади і спільна скорбота за тими, хто залишився там, на війні... І як не дивно, — загальна світла ностальгія за тими роками, коли смерті, каліцтва й рани не могли скасувати справжньої дружби та готовності до самопожертви. За цілою низкою ознак було зрозуміло, що на слово «війна» у них накладене табу — і жити вони намагаються за тими ж суворими законами воєнного часу, коли було неможливе боягузтво й підлість, коли за все розплачувалися честю й кров’ю.

Третім святим словом був Бабин Яр, який, — цитую його друга Михайла Пахомова, — «став глибокою, зяючою раною на тілі людства» й — частиною життя Віктора Некрасова. Його до глибини душі ображало, що так було аж ніяк не для всіх його сучасників. Спробуйте уявити, що відчував Некрасов, скажімо, у такій ситуації, описаній Лазарем Лазарєвим: «...Ми вирушили на якусь виставку в Манежі. Там була виставлена й картина «Бабин Яр». Затрималися біля неї. «Цікаво, що говорять?», — запитав Некрасов. Тут до картини підійшла екскурсія, і екскурсовод, жваво й упевнено, почала нести якусь ахінею: «Бабин Яр — це яр під Києвом, де гітлерівці в роки Великої Вітчизняної війни розстріляли групу радянських жінок». Вона, мабуть, вважала, що тому яр назвали «Бабиним»...

Кошмар і жах радянської влади полягав, крім усього іншого, і в тому, що вона намагалася перерити Бабин Яр, розмити про нього пам’ять, — за відвідування Бабиного Яру виключали з партії й виганяли з роботи. Цього не передаси своїми словами — краще перечитайте самі його статтю «Бабин Яр». І це треба зробити саме зараз, у рік 70-річчя пам’яті жертв Бабиного яру...

Був ще один момент, про який Некрасов майже нікому не розповідав. Зінаїда Миколаївна ледь не загинула в Бабиному Яру. Того страшного дня 29 вересня вона вийшла проводжати своїх друзів-євреїв — і опинилася з ними в колоні приречених на смерть. Цілком випадково Зінаїду Миколаївну упізнали її колишні пацієнти — вона була їхнім дільничним лікарем — і вирвали її на останньому повороті дороги з колони... Такий ось фатальний... сюжет; може, ще й тому так воєдино сплелися для Віктора Некрасова ці два поняття?

«Звісно, — писав про нього Василь Биков, — багато в чому В. Некрасов випередив свій час і, як це нерідко трапляється в мистецтві (і не лише в мистецтві), у підсумку був за це суворо покараний. Бо немає пророка у вітчизні своїй — слова, що належать земній вічності й найбільше підходящі для того, щоб значитися на його надгробку. І чи може нас утішити думка, що не лише на його надгробку? Те, що сталося з Віктором Некрасовим, недавно ще було нашим національним побутом, долею, головною сутністю політики держави стосовно честі й гідності взагалі. Недавно ще здавалося: інакше й не може бути, бо інакше й не було ніколи. І обеліски, хрести, струхлявілі пеньки на могилах кращих синів батьківщини розсипалися по всьому неосяжному простору країни й за її межами — від заселеної безвісними могилами Колими до не менш заселеного Женев’єв де Буа під Парижем. Що ж, ми звикли: це наша доля й наша історія, яка досі, на жаль, ще не втілилася в нашу об’єктивну історіографію».

Але ж від дня народження Віктора Платоновича Некрасова (17 червня 1911 р.) минає вже ціле століття...

Лесь ТАНЮК, голова Національної спілки театральних діячів України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ