Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Війна реальна і міфічна

6 травня, 2005 - 00:00
МОНУМЕНТ «БАТЬКІВЩИНА-МАТИ» СТАВ НЕ ПАМ’ЯТНИКОМ ВІЙНИ, А, СКОРІШЕ, СИМВОЛОМ ЗАБРОНЗОВІЛОЇ ІСТОРІЇ «БРЕЖНЄВСЬКОЇ» ЕПОХИ / ФОТО ЛЕОНIДА БАККА / «День»

Покійний мій батько мав «щастя» спізнати на собі і «радість» радянського визволення, й біди німецької окупації. Народившись у селянській родині на Холмщині, він, коли почалась Друга світова війна, опинився на Волині, в зоні «радянського визволення». Повіривши «визволителям», батько добровільно (!) подався в Комі АРСР на роботу. В його уявленні, виробленому в «панській» Польщі, отримати роботу було чимось дуже престижним. Тим більше молодому безробітному. Він не знав (та і звідки йому було знати!), що робота в країні диктатури пролетаріату й «панській» Польщі — речі далеко не однакові.

Пропрацювавши десь із рік на Півночі, куди посилали репресованих, він вирішив покинути цю «землю обітовану» й повернутися в Україну. Звісно, приїхати до батьків на Холмщину, яка була «під німцем», не міг. Опинився в Харкові, де працював на одному із заводів.

Коли німці напали на СРСР, батькові вже виповнилося 18 років. Він підлягав призову. Таких, як він, новобранців, зібраних похапцем, без зброї, військової форми, посадили у вагони й повезли. Можливо, на фронт. Та батькові «повезло». Ешелон розбомбили німецькі літаки, а він залишився живим.

Опинившись у зоні німецької окупації, батько протягом багатьох тижнів пробирався із Східної України на Західну. Врешті опинився в родинній оселі, де й жив до того часу, поки в 1944 році прийшли радянські «визволителі».

Він уже знав, що таке справжня радянська влада. Тому приховав факти своєї біографії, які стосувалися його життя в СРСР в 1939—1941 рр. Інакше, ймовірно, був би репресований, і хто знає, чи вдалося йому б вижити.

Формально як громадянин Польщі батько міг би піти служити у Військо Польське, сформоване в СРСР. Адже служило там чимало українців. Деякі знайомі мого батька поступили саме таким чином і зробили непогану кар’єру. Певно, міг би і мій батько зробити її. Адже мав за плечима майже закінчену польську гімназію. А в той час це було немало.

Проте не пішов служити у Військо Польське. Мав можливість вибору. Усвідомлюючи себе українцем, став солдатом Червоної армії, яка буцімто трохи була й українською.

Перше, що зробили з ним та йому подібними новобранцями, це… привели на розстріл. Розстрілювали червоноармійця, який, бажаючи потрапити з передової в госпіталь, зробив собі «самостріл». Хоча пройшло багато років після війни, цю сцену розстрілу батько пам’ятав до найменших деталей.

У лавах Червоної армії батько дійшов до Берліна. Уже після війни примітили, що він може порозумітися з німцями (виявляється, незакінченої освіти в польській гімназії для цього було достатньо), і залишили його перекладачем в окупаційних військах у Німеччині.

Це, можливо, ще раз врятувало його. Адже якби він опинився на Волині, куди змушені були переселитися його батьки з Польщі, то хтозна, як би склалася його доля. Адже на Волині війна продовжувалася, війна між радянською владою та Українською Повстанською Армією.

Батько досить реалістично дивився на війну. Розумів, що гріш ціна була в Червоній армії життю таких, як він. Солдати виступали тут гарматним м’ясом. І воювали радянські командири не стільки умінням, скільки числом. Мав він змогу бачити й рівень «культурності» та «цивілізованості» цих командирів, служачи у військовій комендатурі в одному із містечок неподалік Берліна.

Ніколи батько не героїзував війну, ніколи не виступав на ветеранських зібраннях, не спекулював своїм ветеранством, на відміну від деяких липових ветеранів, які навіть не нюхали пороху.

Про війну не любив згадувати. Можливо, через те, що вона не викликала в нього добрих спогадів. Та, певно, була й інша причина. Батько боявся. Його бачення війни далеко не співпадало з тією версією, яка пропагувалася в СРСР. І він боявся сказати зайве. Лише наодинці, з дуже близькими людьми, яким довіряв, міг розповісти, «як насправді було».

Маючи свою правду про війну, батько, тим не менше, з пошаною ставився до «дня перемоги» 9 травня. У цей день святково вбирався, одягав нагороди і обов’язково йшов на братську могилу, яка знаходилася за кілька кілометрів від нашого дому і де дійсно були поховані воїни Червоної армії, що загинули під час другої світової війни.

Це був для батька не просто ритуал. Для нього Друга світова була частиною його життя. Шанування ж загиблих воїнів, ветеранів гріло його душу. Навіть при тому, що в цьому шануванні часто було чимало фальші.

ГЕРОЇЗМ У ПІДТЕКСТІ

Думаю, подібна «подвійність» (не плутати з роздвоєністю!) була притаманна не лише моєму батькові, але й більшості ветеранів Другої світової. У них була своя правда про цю війну, яка далеко не співпадала з офіційною правдою і була розрахована лише на вузьке коло близьких людей. Щодо офіційної правди з її ритуальним пошануванням ветеранів, то вона теж приймалася. Частково через те, що їй небезпечно було заперечувати. А частково — щоб «відвести душу», отримати хоч якусь компенсацію (здебільшого моральну) за буремні роки.

Тому я цілком розумію ветеранів, які святкували й святкують 9 травня. Однак я дуже сумніваюся, що, поклавши руку на серце, вони визнавали і визнають те офіційне бачення «великої вітчизняної», яке було витворене в СРСР й благополучно дожило до наших днів.

Найпарадоксальніше те, що остаточне оформлення цього бачення (власне, міфу) відбувалося не у воєнний і навіть не в післявоєнний період. Його символіка, пріоритетні сюжетні лінії склалися десь через двадцять-тридцять років, у епоху брежнєвізму чи то застою. Відповідно, цей міф слабо відображав як реалії, так і дух воєнного періоду.

Щоб зрозуміти це, досить хоча б порівняти знакові твори радянського мистецтва воєнного і післявоєнних років, з одного боку, та мистецькі твори періоду застою, які мають відношення до проблематики Другої світової війни.

Знакові мистецькі твори воєнного й відразу повоєнного періодів здебільшого не є героїчними (в розумінні оспівування героїв, їхніх діянь). Ці твори переважно апелювали до базових людських почуттів — любові до жінки, бажання захистити своїх дітей, сім’ю, врешті-решт свою землю, Батьківщину. Спробуйте згадати вже добре призабуті пісні «Катюша», «Синий платочек», вірш Костянтина Симонова «Жди меня». Чи знайдете ви десь тут патетику, а тим більше героїзм? Якщо і йдеться в цих творах про якийсь героїзм, то лише в підтексті, а на першому плані абсолютно домінують чисто інтимні, любовні почуття.

Навіть пісню «Вставай, страна огромная» важко назвати твором героїчного спрямування. Щоправда, тут є заклик «яростно» захищати вітчизну, але цей захист, швидше, трактується не як прояв героїзму, а як обов’язок кожного.

Або візьмемо добре відомий плакат «Родина-мать зовет». Знову ж таки, бачимо апеляцію до родинного почуття, вміле використання архетипу матері. Плакатний образ орієнтує на виконання військового обов’язку, але не обов’язково на якісь героїчні дії.

Звісно, в післявоєнний період, відразу по гарячих слідах були спроби створити художні твори, в яких би обігравалась тема героїзму радянських людей. Однак важко сказати, що вони були достатньо переконливими і мали велику популярність. Прикладом у цьому плані може бути роман «Молода гвардія» Олександра Фадєєва. Перша редакція цього твору з’явилася ще в 1945 р. Однак автор її переробив. Остаточна ж редакція побачила світ лише в 1951 р. Але, очевидно, сам автор не був задоволений своїм твором, розуміючи його фальшивість. Саме з цією незадоволеністю дехто пов’язує самогубство Фадєєва.

Популярні художні твори, які з’являлися в післявоєнний період і стосувалися опису воєнних подій, здебільшого мали сильно виражену любовну лінію. Тут можна згадати трилогію Олеся Гончара «Прапороносці», романи якої були навіть відзначені Сталінськими преміями.

У творах же про «велику вітчизняну», які почали з’являтися в епоху брежнєвізму, акценти бути суттєво зміщені. Наголос робився саме на героїзмі, відсуваючи на задній план інтимну лінію, якщо, звісно, така була. Часто в цих творах сюжет розвивався в контексті міфу «оптимістичної трагедії»: герой, жертвуючи своїм життям, гине на благо радянської батьківщини.

1965-Й

Умовною датою початку творення брежнєвського міфу про «велику вітчизняну» можна вважати 1965 рік. Звісно, певні елементи цього міфу закладалися раніше, як це ми бачимо у фадєєвській «Молодій гвардії». Саме 1965 року 9 травня стало офіційним святом-вихідним. Воно, як ні одне з радянських свят, супроводжувалося численними ритуальними дійствами.

Чому остаточне «узаконення» 9 травня відбулося в 1965 р.? Тоді виповнилося 20 років з часу закінчення Другої світової війни. Формально це дата для відзначення ювілею.

Проте 20 років —це також важлива дата й для історичної пам’яті — час «зміни поколінь». За двадцять років чимало відходить носіїв історичної пам’яті про відповідну подію (в даному випадку — другу світову війну). Активною частиною суспільства стають люди, у яких ця пам’ять або зовсім відсутня, або носить дуже приблизний та фрагментарний характер. Окрім того, самі носії історичної пам’яті за двадцять років встигають багато чого забути.

Для чого тодішньому радянському керівництву знадобився фактично новий міф про «велику вітчизняну»? Річ у тім, що тоді виникли певні загрози ідеологічного характеру для радянської системи. У період «відлиги» (кінець 1950-х — початок 60-х рр.) в СРСР з’явилося чимало творів, у яких простежувалося намагання переосмислити радянські цінності та стереотипи.

Серед них були й твори, в яких нетрадиційно для радянської ідеології осмислювалися події другої світової війни, зокрема зверталася увага на трагічні моменти. Наприклад, в Україні побачив світ роман Олеся Гончара «Людина і зброя», де ці події трактувалися зовсім не так «оптимістично», як це ми бачимо в згадуваних «Прапороносцях» цього автора.

Явище переосмислення цінностей в часи «відлиги» почало набирати для радянської системи загрозливого характеру. Почали руйнуватися колективні уявлення радянських людей, що в перспективі могло б привести до політичних і соціальних змін.

Тому відлига згортається. У 1965 р. (це далеко не випадковий збіг дат) починається систематичне переслідування інакодумців-дисидентів. Над ними організовуються суди. Звісно, це були не ленінсько-сталінські репресії, коли в масовому порядку нищили «ворогів» чи то революції, чи то народу. Переслідування ці мали переважно профілактичну мету. Із активного суспільного життя вилучали «збурювачів спокою». Водночас з допомогою судових процесів відбувалося залякування потенційних «збурювачів».

Однак репресивні заходи — це лише половина справи. Вільнодумству дисидентів необхідно було протиставити ідеологічний позитив. І в цьому плані міф про «велику вітчизняну» виявився дуже доречним. Він міг би стати важливим фактором мобілізації радянського суспільства. Адже війна й пам’ять про війну завжди були й будуть потужним чинником суспільної мобілізації.

Мав цей міф не лише антидисидентський, але і певний антизахідний підтекст. У часи брежнєвізму відійшла в минуле «холодна війна» і почалась «розрядка». Радянське суспільство ставало все більш відкритим для Заходу. Чимало радянських людей отримали можливість побувати в капіталістичних країнах, побачити в них високий рівень життя. Навіть у європейських державах «соціалістичного табору» цей рівень був вищий, ніж у СРСР. Такий стан речей породжував у радянських людей певний комплекс неповноцінності. Хоча б частково позбутися цього комплексу можна було з допомогою міфу про «велику вітчизняну». Цей міф ніби переконував радянських людей: так, ми зараз живемо гірше європейців, але ж ми цих європейців визволили. І якби не ми, то чи мали б вони всі ті блага, які зараз мають?

Творення міфу про «велику вітчизняну» набуло в часи брежнєвізму воістину колосального характеру. З’явилися численні художньо-літературні твори про війну. Найбільш вдалі з них пропагувалися, екранізувалися, вивчалися в школі тощо.

Поряд з цим, була знята велика кількість художніх та документальних фільмів на цю тематику. Своєрідними вершинами цієї кінопропаганди можна вважати фільми-епопеї «Визволення», «Солдати свободи», серіал «Сімнадцять миттєвостей весни» тощо.

Створювалися також численні пісні про «велику вітчизняну». При чому вони витісняли ті мелодії, які дійсно мали поширення у воєнні часи. З’являлися й численні твори образотворчого мистецтва на воєнну тематику.

Досить поширеним тоді стає написання й публікація мемуарів воєначальників, різних героїв «великої вітчизняної». З’являється й інша ніби документальна література на цю тему.

Паралельно з цим всім йшло творення культів місцевих героїв. Кожен обласний та районний центри отримали своїх героїв «великої вітчизняної». Навіть деякі містечка й села не були цим обділені.

Також у часи брежнєвізму в масовому порядку почали споруджуватися меморіали слави, обеліски, різноманітні пам’ятники, музеї на честь героїв «великої вітчизняної».

«Велика вітчизняна» стала своєрідним об’єктом громадянського культу. Вона мала свої канонічні твори, на яких орієнтували радянських людей, культ героїв, яким поклонялися, врешті місця поклоніння (меморіали, пам’ятники), де здійснювалися відповідні ритуали.

Друга світова війна так і не стала для радянських людей предметом серйозного раціонального осмислення, вона перетворилася в міф про «велику вітчизняну», який потребував не аналізу, а віри.

Звісно, цей міф мусив враховувати певні історичні реалії, пов’язані із Другою світовою війною. Однак в ньому відповідним чином були зміщені акценти, а то й взагалі вводилися неправдиві сюжети. Тому вести мову про відповідність реаліям створених за часів брежнєвізму творів про «велику вітчизняну» дуже проблематично.

Невідповідність реаліям стосувалася не лише творів художнього плану (в принципі в таких творах допускався певний вимисел). Така невідповідність притаманна була мемуарам героїв «великої вітчизняної», відкоректованим певним чином. Ця невідповідність була і в культі канонізованих героїв війни. Уже в період «перебудови» виявилося, що чимало таких героїв як загальносоюзного, так і місцевого плану були зовсім не такими, як їх зображувала радянська пропаганда. А говорити про героїзм деяких з них взагалі не варто. Меморіальні комплекси, пам’ятники героям «великої вітчизняної» часто створювалися не в місцях, де відбувалися якісь реальні події війни, а в місцях на видноті, де були великі скупчення людей. Тобто ці пам’ятники носили здебільшого пропагандистський характер. Наприклад, я добре пам’ятаю, як у моєму рідному Луцьку в другій половині 1970-х років у центрі міста було знищене старе кладовище, а на його місці споруджений помпезний комплекс слави, на який пішли величезні кошти. Хоча на околиці Луцька знаходилася справжня братська могила воїнів, що загинули під час війни. Але тут меморіального комплексу ніхто не збирався робити. Адже місце було не на видноті.

Але, певно, вершиною невідповідності реаліям війни в творенні міфу про «велику вітчизняну» стала книжечка «Малая земля», яка ніби була написана Леонідом Брежнєвим і навколо якої було підняте неймовірно велике пропагандистське шумовиння. З’явилася пісня «Малая земля», яка безперестанку транслювалася на радіо та телебаченні, був побудований велетенський комплекс слави на «малій землі». Один із численних епізодів Другої світової війни, значимість якого не була великою, перетворився завдяки пропаганді просто в грандіозну битву. І все лише через те, що до цієї «битви гігантів» мав відношення Леонід Брежнєв.

Навіть сивочолі ветерани «великої вітчизняної», які відзначалися ортодоксальністю, і ті тихенько бурчали: мовляв, теж битву знайшли. А щодо простого народу, то він тішив себе антирадянськими анекдотами про те, як дорогий Леонід Ілліч писав «Малую землю» та інші свої літературні бестселери.

Які ж основні елементи міфу про «велику вітчизняну», що остаточно сформувався за часів брежнєвізму?

ЄДИНА ЛІНІЯ ФРОНТУ

Передусім події воєнних років трактувалися не як друга світова війна, а як велика вітчизняна війна Радянського Союзу. У відповідності з цим трактуванням її початок переносився з 1939 на 1941 рр. Хоча реально Радянський Союз брав участь у другій світовій війні з самого початку. Адже початок цієї війни став можливим завдяки підписанню в серпні 1939 р. договору між Німеччиною та СРСР. Після нападу німців на Польщу (а саме ця подія трактується як початок другої світової війни), радянські війська зайняли східні території цієї держави, а трохи пізніше прийшли в Молдавію, Буковину, Прибалтику. У планах радянського керівництва було також і захоплення Фінляндії. Однак горді жителі цієї країни вчинили відчайдушний опір, врятувавши себе від радянських «визволителів». На цьому етапі другої світової війни СРСР однозначно виступав союзником фашистської Німеччини. Про це воліла мовчати комуністична пропаганда, зображуючи захоплення в 1939—1940 рр. Радянським Союзом земель інших держав як «відновлення історичної справедливості».

В свідомість радянських людей цілеспрямовано втовкмачувалася думка, що «справжня» війна почалася лише після нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 р. І ця «справжня» війна була глибоко патріотичною війною радянського народу проти окупантів. Тому вона за аналогією з війною 1812 р. теж іменувалася вітчизняною, до того ж ще й великою. Ця війна свідомо трактувалася як війна Німеччини з Радянським Союзом. Щодо інших держав, які воювали з Німеччиною та її союзниками, то їхні воєнні дії або просто ігнорувалися, або представлялися як малозначущі. Так само малозначущою представлялася матеріальна допомога країн антигітлерівської коаліції Радянському Союзові під час війни.

У такому трактуванні було чимало лукавства. Все-таки не варто дивитись на події Другої світової війни як на війну двох держав — Німеччини та СРСР. Панорама цієї війни була набагато ширшою.

Також проблематичним є трактування цієї війни як вітчизняної для всіх народів СРСР. Чи була ця війна вітчизняною (в її радянському розумінні) для прибалтів, кримських татар, чеченців? Чи була вона вітчизняною для жителів Західної України, які встигли скуштувати «принад» радянської влади і в 1941 р. вітали німців як «визволителів». Найпарадоксальніше, що це часто робили ті самі люди, які два роки тому як «визволителів» вітали радянські війська. А росіяни? Навіть вони, виявляється, далеко не всі хотіли захищати «соціалістичну вітчизну». Згадаймо генерала Андрія Власова і його «Русскую освободительную армию», в якій служило, певно, не менше росіян, ніж у загонах УПА. Чи не варто задуматися над тим, чому так багато «зрадників» виявилося серед російського народу?

Важливою ідеєю міфу про «велику вітчизняну» була думка, ніби перемога в цій війні була забезпечена, з одного боку, героїзмом та мужністю радянських людей, з другого боку, — талантами радянських полководців. Така думка цілеспрямовано випиналася в різного роду творах про «велику вітчизняну», які масово створювалися в роки брежнєвізму. Своєрідною класикою в цьому плані можна вважати фільм «Визволення», де ми бачимо простих радянських воїнів, що героїчно воюють з німцями, й водночас мудрого маршала Георгія Жукова. Я не збираюся дискутувати щодо героїзму та мужності радянських людей, як і мудрості радянських полководців. Звісно, були герої. І їм треба віддати належну шану. Так само не можна відкидати й воєнних талантів деяких радянських полководців.

Однак у мене (і, сподіваюся, не лише в мене) виникає просте питання. Якщо ледь чи не кожен радянський воїн виявляв чудеса героїзму, а радянські полководці були такими вже розумними та хитрими, то чому радянський народ заплатив таку непомірно високу ціну за свою перемогу. Адже лише за офіційними даними у Другій світовій війні загинуло близько 20 мільйонів радянських людей — вдвічі більше, ніж німців. Однак пізніше виявилось, що 20 мільйонів — це «лукава», явно занижена цифра. До сьогоднішнього дня історики не можуть встановити точну кількість жертв з боку Радянського Союзу. Однак є небезпідставна думка, що ця кількість десь у два рази перевищує 20 мільйонів.

Ці жахливі цифри говорять про те, Радянський Союз отримав перемогу над Німеччиною передусім завдяки численним людським жертвам. Це проста істина, яку вперто в нас не хочуть помічати.

Пам’ятаю, якось в часи «глибокого застою» мені довелося стати свідком розмови у вагоні дизель- поїзда розмови двох людей — молодого чоловіка, який надивився фільмів про війну, і ветерана війни. Молодий чоловік говорив про те, що німці були погані і не жаліли під час війни своїх людей. Нічого подібного, заперечив йому ветеран, своїх людей не жаліли наші. Це якраз і була та справжня і жорстока правда про війну.

ЧАС ДЛЯ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ

Щоб сформувати міф про «велику вітчизняну», радянська пропаганда затратила величезні зусилля й кошти. Спробуйте лише підрахувати, скільки грошей було витрачено на спорудження пам’ятників сумнівної вартості. Чи не краще було б ці кошти спрямувати на реальне покращення життя ветеранів війни? Адже чимало з них мали погані житлові умови, мізерні пенсії, потребували кваліфікованого лікування.

Але не реальна турбота про справжніх ветеранів турбувала радянське керівництво. Для нього важливим було, щоб багато в чому фальшивий міф про «велику вітчизняну» став невід’ємною частиною колективних уявлень громадян СРСР.

Цей міф залишився після розвалу СРСР та успішно дожив до наших днів. І це незважаючи на те, що за останні роки і в Росії, і в нас, в Україні, з’явилося чимало творів, у яких спостерігалося намагання переосмислити радянське уявлення про «велику вітчизняну». Лише одні публіцистичні бестселери В.Суворова чого вартують!

На жаль, доводиться констатувати, що й на сьогодні абсолютна більшість українських ЗМІ виявилася не готовою до всебічного осмислення й феномену «9 Травня», і реалій другої світової війни. Вони просто пливуть за течією, ретранслюючи міф про «велику вітчизняну».

Хоча я далекий від того, щоб звинувачувати в цьому ЗМІ. Адже вони так чи інакше відображують колективні уявлення суспільства. Й така реакція ЗМІ на «День Перемоги» лише свідчить: наше суспільство так і залишилося багато в чому радянським і воно не здатне ні відкинути, ні переосмислити радянські міфи.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments