Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Як понизити температуру?

21 грудня, 2004 - 00:00

П’ять днів залишилося до «третього туру» виборів президента України. І, як і раніше, немає, на жаль, упевненості в тому, що 26 грудня виборча епопея закінчиться, і країна повернеться до нормального життя. Експерти не виключають можливості зриву переголосування, окреслюючи кілька сценаріїв, — від «технологічних» (суди) до кримінальних (силові акції та теракти) — як у регіонах, так і в столиці. Факти, на жаль, свідчать про те, що досягнутий у Верховній Раді 8 грудня (шляхом внесення поправок до Конституції й до виборчого законодавства) політичний компроміс знизив напруження в суспільстві лише на час. Сьогодні воно знову зростає. Тривожні повідомлення приходять, зокрема, з півдня та сходу країни: в Маріуполі підпалили штаб кандидата на посаду президента Віктора Ющенка, з посиланням на прес-службу центрального штабу кандидата повідомляє Інтерфакс-Україна. «Невідомі розбили два вікна та кинули в приміщення пляшки з «коктейлем Молотова», від яких одразу загорівся лінолеум на підлозі, й кімнати заповнилися димом», — інформує прес-служба. Зі слів керівника Маріупольського штабу В. Ющенка Петра Шмачкова, пожежники швидко погасили вогонь, але полум’я встигло знищити меблі, комп’ютерну техніку та документи. Практично в той же час у Севастополі прихильники кандидата на посаду президента Віктора Януковича розбили три приватні автомобілі, на яких була оранжева символіка, повідомляє УНІАН. Це сталося на площі Нахімова одразу після молебню та хресного ходу з нагоди Дня святого Миколая, в якій брали участь і призвідники конфлікту. По одній із машин били ланцюгами та пляшками, в другій розбили лобове скло, внаслідок чого пасажирка отримала порізи та була доставлена до лікарні. Представники правоохоронних органів на площі були присутні, проте в ці дії не втручалися.

Там же, у Севастополі, близько 200 осіб перекривали в’їзд на центральну площу учасникам автопробігу «Поїзд дружби», що виїхав, як уже повідомлялося, зі столиці на схід із метою «навести мости між регіонами України». Днем раніше «народні дипломати» зіткнулися з аналогічними труднощами в Одеській області... Навряд чи ці й подібні інциденти можна пояснити лише простим хуліганством. Побоюються люди й наслідків формування в регіонах «добровольчих загонів», які планують 26 грудня прибути до Києва. До речі, сьогодні Верховна Рада має намір порекомендувати Генеральній прокуратурі та Службі безпеки уважно вивчити всю інформацію на цю тему, що надходить із місць.

Утім, під час форуму громадськості України «Державність» у неділю керівник виборчого штабу В. Януковича Тарас Чорновіл пообіцяв, що Віктор Янукович найближчим часом зробить кілька заяв, які сприятимуть зняттю напруження в країні. Т. Чорновіл також повідомив, що в день голосування на сході країни спостерігачі від В. Януковича максимально співпрацюватимуть із представниками В. Ющенка, щоб вибори там пройшли чесно, а на заході — взаємодіятимуть із міжнародними спостерігачами, щоб перешкоджати порушенням.

Хотілося, щоб із «миротворчими ініціативами», які заспокоїли б розбурхане суспільство, обидва претенденти на президентську посаду виступили вже під час своїх других теледебатів у понеділковому прямому ефірі УТ-1. На жаль, учора вдень підстав для оптимізму щодо цього було небагато. Навіть відомий своїм прагненням примиряти протиборчі сторони голова Верховної Ради Володимир Литвин прогнозував, що ці теледебати між кандидатами на посаду президента будуть «більш злими», ніж попередні. «А хотілося б, щоб йшлося про те, що потрібно країні після 26 грудня», — сказав спікер журналістам.

На одне з головних сьогодні запитань — як знизити напруження в суспільстві? — за «круглим столом» у редакції «Дня» відповідали також професор Києво-Могилянської академії Ігор ЛОСЄВ, головний редактор журналу «Практична психологія і соціальна робота» Олександр ГУБЕНКО та завідувач відділу Інституту соціології Національної академії наук України Віктор СТЕПАНЕНКО.

«ДИФУЗІЯ СМИСЛІВ»

— На майдані Незалежності та на Хрещатику ще стоять намети учасників «помаранчевої революції», а українська делегація на чолі із виконуючим обов’язки прем’єра Миколою Азаровим уже вирушає в Мінськ на засідання групи високого рівня з формування ЄЕП. Чи не є це, на вашу думку, ознакою того, що революція закінчилася?

Ігор ЛОСЄВ: — По-перше, не слід забувати, членом якої команди, більш чи менш автономно, але все ж таки був і залишається пан Азаров. Звичайно, тут ідеться не лише про загальнодержавні інтереси, хоча я й досі не знаю, яке уявлення в цієї команди про загальнодержавні інтереси, й чи є воно взагалі. Йдеться і про певні командні інтереси. Це підтвердження — там, у Мінську — лояльності до певної геополітичної сили: треба, як кажуть, відмітитися, засвідчити шанування, і не тільки від себе особисто, але, напевно, і від людини, замість якої пан Азаров нині керує урядом.

— Ви вважаєте, це мало сенс?

І.ЛОСЄВ: — Якщо ми подивимось, які сьогодні шанси у донецького угруповання прийти до влади і на кого вони можуть спиратися, крім своїх регіональних структур, то побачимо, що їм залишається тільки використовувати потужний зовнішньополітичний ресурс. Зрозуміло, про яку країну йдеться. А для цього необхідно зайвий раз засвідчити свою непорушну прихильність до ЄЕП, який є, так би мовити, осердям геополітичних інтересів Москви. Бо іншої програми успішного геополітичного розвитку країни там не мають. ЄЕП — це їхнє все зараз.

Віктор СТЕПАНЕНКО: — Нині відбувається, так скажемо, дифузія смислів, і в цій мішанині спостерігається певна інерція мислення тих людей, які справді, я згоден, продовжують добре знайомий і комфортний для них алгоритм. У них немає ні часу, ні простору для маневру, аби зорієнтуватись на щось інше, ніж звичний російський патронат і можливу російську підтримку. Це справді члени тієї команди, яка орієнтується в основному на східний вектор розвитку політики. Або принаймні на такий, який був раніше: так звана багатовекторність позначалася повною відсутністю артикульованої зовнішньої політики і політики національних інтересів. Тобто нові смисли ще певною мірою не артикульовані, ще невідомо, чия сторона візьме гору, і визначений алгоритм, інерція мислення утримують частину істеблішменту в наїждженій колії. Це є певним проявом розшарування вітчизняних політичних еліт.

— У вас немає враження, що революція, яка зовсім недавно так сколихнула Україну, вже залишилася ніби за межами уявлень політиків про те, що впливає на їхню долю, а що — ні? Чи можна уявити, що в розпал усіх цих подій, коли Кабінет Міністрів був у облозі учасників акцій протесту, українська делегація поїхала б до Мінська говорити про ЄЕП?

І.ЛОСЄВ: — Звичайно, ні. Напевне, вони відчули, що виникла пауза — історична, політична — і що можна знову розпочинати торги. Знову розпочинати оцю так звану політику — досягнення домовленостей, укладання пактів тощо. Себто вони вирішили, що вже можна знову працювати у звичному режимі.

— А чи не здається вам, що зовнішня політика нового президента, якщо ним стане, зокрема, Віктор Ющенко, також буде певним чином проросійською?

Олександр ГУБЕНКО: — Україна взагалі займає амбівалентне геополітичне положення — межує із двома світами. Один світ — демократично-ліберально спрямована Західна Європа, другий — авторитарна Євразія, уособленням і лідером якої є Росія. Тому ми, мабуть, завжди будемо змушені тим чи іншим чином маневрувати, але от у який бік і з якою метою — це вже конкретні завдання, що їх вирішує керівник держави. Гадаю, що в цілому політика Ющенка, якщо він стане президентом, орієнтуватиметься на прозахідний вектор, але буде водночас і збалансованою. Проте це багато в чому залежатиме не стільки навіть від самого Ющенка, скільки від Росії. Бо та позиція фактичного втручання в політичні процеси в Україні, яку свідомо чи несвідомо — швидше за все, свідомо — зайняла Росія, здатна відштовхнути, може, й назавжди, ті національно- ліберальні, національно-демократичні сили, які були з прагматичних міркувань налаштовані на підтримку нормальних відносин із Росією. Ситуація, коли Росія раз за разом відверто демонструє свої політичні уподобання та підтримку одного з векторів української внутрішньої політики, може виявитися для цих сил відразливою. Тут може виникнути ефект фобій, які, так би мовити, справджуються. Тобто у Росії виникла фобія, нібито Україна ось- ось перетвориться на філію НАТО, це загрожуватиме російським національним інтересам тощо. До того ж, не виключено, що ці фобії вміло роздмухувала якась «третя сторона». Однак наслідком виникнення цієї фобії Росії — втратити Україну — може стати саме втрата Росією України як союзника.

І.ЛОСЄВ: — Враховуючи, що Росія безапеляційно взяла курс на гегемонію на пострадянському просторі, будь- які спроби інших країн відстоювати свої інтереси там однозначно сприймаються як русофобія. Якщо, скажімо, Ющенко відстоюватиме національні інтереси України, в нього об’єктивно виникатимуть непорозуміння із Росією. Але, з огляду на його імідж прозахідного політика, якщо він стане президентом, то свій перший зарубіжний візит в цій якості здійснить, на мою думку, саме до Москви. Щоб отримати в Росії геополітичне «алібі». Якщо президентом стане Віктор Янукович, він поїде в першу чергу на Захід, щоб там отримати «алібі», маючи імідж проросійського політика. Але, в принципі, це не трагічно, в тому сенсі, що нам все одно доведеться поряд із Росією жити — із такою, якою вона є. І треба просто на це спокійно дивитися, як лікар дивиться на хворого й робить свою лікарську справу.

— Знаєте, нам здається, що продуктивний, так би мовити, напрям думання для українців, — це коли ми говоримо про те, що ми повинні допомагати Росії вирішувати ті величезні проблеми, які є в цієї величезної країни. Сьогодні ми бачимо: чимало тверезомислячих російських політиків, політологів, журналістів, які побували в Україні, розуміють, що процеси, які запущені й вирують нині тут, неодмінно позначаться на настроях у Росії. І якщо політична еліта зможе адекватно на них відреагувати, це, очевидно, суттєво оздоровить наші взаємини і зніме напруження. Чи це реально? Це інше й надзвичайно важливе питання. Адже наші потуги реалізувати — хоч як би хто до цього ставився — парламентську модель влади в Україні відбуваються на тлі жорсткої авторитарної моделі Росії. І тому це вже залежатиме не стільки від того, чи хороший політик очолить Україну та чи знайде він спільну мову із сусідами, скільки від того, який шлях обиратиме кожна країна та якими будуть ці паралелі. Ми сьогодні можемо навіть не уявляти собі далеких наслідків того, що відбувається нині у нас і в них…

І.ЛОСЄВ: — Для нинішнього російського режиму те, що відбувається сьогодні в Україні, є поганим і небезпечним прикладом. Не кажучи вже про те, що суб’єктивно нинішні події в Україні російський лідер переживатиме як особисту поразку, вже, до речі, не першу. Бо якщо скласти, так би мовити, список його перемог і поразок за останні роки, то поразок виявиться значно більше, серед них і геополітичних. Це й передача частини російської території Китаю, і пропонування Курильських островів Японії, американські військові бази в Середній Азії, це фактично провал у Грузії, провал на виборах у Абхазії і, нарешті, провал на виборах в Україні. Звичайно, це штовхатиме його на шлях реваншу, так би мовити. І буде дуже погано, якщо саме ми станемо «жертвами» цього реваншу.

«ПЕРЕМОГА ВЖЕ В КИШЕНІ»?

— Тим більше, що вибори в Україні — це ще не завершений процес. І є чимало тривожних сценаріїв, про які все відвертіше говорять. Які ви вбачаєте у зв’язку з цим загрози та що варто зробити, щоб їх уникнути?

І.ЛОСЄВ: — Загрози я бачу, а як їх уникнути… Знаєте, я севастополець у четвертому поколінні та кримчанин — у дев’ятому. Севастополь — це таке місто, де особливо відчувається, якщо можна так висловитися, оголена російська політика. Навіть, можливо, краще, ніж у самій Росії. Там такий розлом геополітичний своєрідний… Небезпеки — це, по-перше, намагання зірвати вибори як такі. Як саме — це вже справа техніки й відповідних технологій. По-друге, це політична дестабілізація в певних регіонах. Скажімо, раптом починається донбаський путч, кримський путч чи ще якісь заворушення. І вже буде не до виборів, бо на карту буде поставлено долю України — бути їй чи не бути. У такій каламутній воді певним політичним силам, мабуть, можна буде спіймати якусь рибку… Я не виключаю навіть спроб якихось замахів — не таких тихих, візантійських, як те, що ми маємо вже з Ющенком, а гучніших, демонстративних. Як усьому цьому запобігти? Це дуже важко в умовах, коли силові структури держави підпорядковуються практично невідомо кому, коли з’являється кілька різних центрів влади, які конкурують між собою. Я сподіваюсь лише на, так би мовити, автономний патріотизм працівників цих структур, коли кожна людина просто виходитиме з того, що вона як громадянин України мусить все зробити задля збереження країни.

— А як ви оцінюєте повідомлення про те, що на Сході та Півдні нібито формуються так звані «добровольчі загони», які збираються «йти на Київ»? Сам Віктор Янукович сказав, що не керує цим процесом.

І.ЛОСЄВ: — Він може керувати цими процесами, він може ними не керувати, вони можуть ним керувати — я це теж припускаю. Це дуже небезпечно, оскільки під виглядом цих добровольців можуть прийти люди цілком професійні й діяти тут також цілком професійно. Це дуже нагадує похід Беніто Муссоліні на Рим 1921 року, — бачте, такі вже цитати історичні в нас виходять… На мій погляд, лідери нашої опозиції сьогодні справляють враження дуже легковажних людей. Виявляють, я б сказав, просто-таки злочинну легковажність. Я от слухаю ці заяви з телеекрана: мовляв, уже все, перемога вже в кишені, вже все зрозуміло і таке інше. Ще нічого не зрозуміло, абсолютно нічого не зрозуміло. І от такі навіть речі, про які ви запитуєте, справді викликають серйозну стурбованість. Бо не можна все ж таки повністю виключати збройний варіант — варіант путчу, заколоту, повстання тощо. Це може бути і на вулицях Києва, не доведи, звичайно, Господе… Хочу сподіватися, що в найвищому керівництві наших Збройних сил, військової розвідки розуміють всю небезпеку цих речей і вживатимуть якихось запобіжних заходів.

О.ГУБЕНКО: — Мені здається, у попередньому загостренні ситуації відіграв велику роль такий потужний чинник, як інтереси третьої сторони. Третя сторона — Росія — зацікавлена в тому, щоб, використаю термін пані Лариси, керувати нестабільністю. Вона роздмухувала певні внутрішні протиріччя — геополітичні, мовні, культурні, національні, соціальні тощо, які об’єктивно є в Україні. За нормальної політики протиріччя можуть бути джерелом розвитку, але якщо їх роздмухувати і доводити до загострення, вони, звісно, стають джерелом конфлікту. Якщо будь-яка зі сторін, які беруть участь у нашому політичному процесі, не відмовиться остаточно від послуг російських політтехнологів, загрози залишаться, й ситуація розвиватиметься непередбачено.

І.ЛОСЄВ: — Фактично російські політтехнологи в цій кампанії працювали на інтереси держави, яку вони представляли, і трохи — на своїх українських замовників.

В.СТЕПАНЕНКО: — Що стосується сценаріїв зриву голосування 26 грудня, то ризики, безперечно, існують. Але для мене підставою для оптимізму є те, що величезні маси людей, які збиралися, зокрема, на Майдані — близько 500 тисяч, — відчули смак до самоорганізації. Громадянське суспільство у нас переважно розуміється як політична і громадянська активність, але ж є й інший бік — це здатність до компромісу та толерантність. Українське суспільство якраз завжди було зразком, так би мовити, повсякденної толерантності, особливо якщо взяти багатонаціональні райони, такі як, наприклад, Закарпаття, Крим, той же Донбас, Південна Україна тощо. Саме ця повсякденна толерантність — не менш важливе досягнення і зріз, нехай і не такий помітний, скажімо, громадянського суспільства, ніж те, що люди вийшли на вулиці. Я покладаю великі надії на ці внутрішні механізми — здоровий глузд, якщо хочете, народну мудрість людей, які оберігали одне одного від якихось провокацій, створювали засоби запобігання цим провокаціям тощо. Особливо мене вразило, що тоді як політики, скажімо, не могли порозумітися між собою, люди з різних таборів віталися, знаходили спільну мову, браталися: мовляв, це політики щось ділять, а нам ділити нічого, ми — один народ, Схід і Захід разом, «Донбас, приєднуйся до нас» і таке інше.

— Коли по одному з каналів показували, як стартував автопробіг дружби, чоловік однієї з його учасниць (вони обоє були на Майдані) розповідав, що, звичайно, він дуже тривожився. «Водночас я захоплююсь вчинком одного хлопця, — сказав цей чоловік, — який, загорнувшись у біло-синій прапор, пішов просто у гущавину помаранчевих. Але ще більше я захоплююсь тим, що помаранчеві, окрім миролюбності, нічого щодо цього хлопця не виявили. Сподіваюсь, на Сході України саме так поставляться й до моєї дружини». Здається, ця людина дуже точно підмітила та сформулювала ту основну річ, про яку ви говорите.

В.СТЕПАНЕНКО: — А ця акція — «Напиши листа або подзвони своєму приятелеві з Донбасу або зі Східної України»! Розкажи, що тут насправді відбувається!» Адже мешканці певних регіонів тривалий час були фактично ізольовані від загальнонаціонального «тіла», перебували в інформаційному й соціальному вакуумі. Конструювався особливий тип — у нас захищалася дисертація на тему «Донбас — субетнос українського народу»!.. І недооцінювати ці речі, звичайно, не можна, оскільки це накладається на мозок, формує певні стереотипи тощо.

«ПАТРОНИ» ТА «КЛІЄНТИ»

І.ЛОСЄВ: — Тут є ще такий аспект. Розвиток України впродовж століть відбувається на тлі глибокого втручання зовнішнього чинника. І сьогодні ми це відчуваємо. Себто оці внутрішні, так би мовити, механізми української політичної стабільності самі по собі досить ефективні, але чи спрацюють вони за умови втручання зовнішнього чинника? Тим більше, що ми не знаємо, наскільки гострим буде це втручання…

В.СТЕПАНЕНКО: — Це якраз і буде тестом на їхню життєздатність. До речі, повертаючись до теми російського чинника, хотів би зазначити, що російська еліта все ж таки не є однорідною у ставленні до України. І деякі прагматично налаштовані експерти відчувають, що схема, запропонована Білорусі — певні пільги в обмін на певну лояльність, є настільки неєвропейською, нераціональною конструкцією, що постійно дає збої.

О.ГУБЕНКО: — Як психолог я б визначив стиль сучасної російської зовнішньої політики як «геополітичне інфантильне ретро». Тобто є певні стереотипи, вироблені за попередні століття, — існування Російської імперії, Радянської імперії, домінування тощо. Зрозуміло, що ці стереотипи абсолютно не адекватні сучасній суспільно-цивілізаційній, культурній ситуації. Вони абсолютно не адекватні вже ступеню суб’єктності народів, які, скажімо так, функціонують у цьому регіоні, рівню їхньої самосвідомості, тобто дуже багатьом реаліям, тому викликають швидше бурхливу зворотну реакцію — на зразок тієї, яка вивела сотні тисяч людей на майдан Незалежності.

— Щодо питання про зміну іміджу: ми сьогодні говорили і про «продовження знайомого алгоритму», і про «інертність мислення», водночас останнім часом виборці побачили, так би мовити, нового Януковича, який посилено дистанціюється від «старої влади». Як вам така технологія?

І.ЛОСЄВ: — Боротьба нині йде не за основні електорати кожного з претендентів, вони вже визначені, — а за можливі додаткові електорати. Новий імідж Януковича може посилити симпатії його сталого електорату. Чи дасть він йому щось додатково? Навряд чи, оскільки цей його імідж не є переконливим. Вибачте, який опозиціонер із прем’єр-міністра?

— Справа ж не в тому, що він всерйоз називає себе опозиціонером владного курсу тощо. Він говорить, що розчарувався у Президентові Кучмі. Він експлуатує ту політичну традицію, яка склалася в Україні завдяки старанням багатьох, коли потрібно все персоніфікувати...

В.СТЕПАНЕНКО: — Віктор Янукович вступив у виборчу кампанію, вписуючись у певну традиційну схему «патрона та клієнта». Він справді сприймався як «клієнт» «під патронатом» Президента, а його участь у виборах — як закамуфльована під демократичну процедуру передача влади «наступникові». Тобто приблизно те саме, що вчинив свого часу Єльцин щодо Путіна, але обставлене певним демократичним антуражем. Коли це не вийшло, виникла необхідність у зміні схеми. Це по-перше, а по-друге, — нова команда Януковича вдалася до експлуатації ресурсу, який зазвичай досить ефективно використовує опозиція, — масового невдоволення владою. Чи спрацює це, побачимо за тиждень.

До речі, те, що внаслідок внесення Верховною Радою змін до Конституції приз у цих перегонах, у цій боротьбі за владу зменшується, — це той компроміс, який суспільство сприймає прихильно...

Лариса ІВШИНА, Мар’яна ОЛІЙНИК, фото Михайла МАРКІВА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments