Здобутки і втрати 2011 року
ВИСТАВКА: «ТВОЄ ЕМОЦІЙНЕ МАЙБУТНЄ», ОЛАФУР ЕЛІАССОН (ІСЛАНДІЯ — ШВЕЦІЯ)
Київський PinchukArtCentre традиційно намагається привозити в Україну зіркових митців, але у випадку з Олафуром Еліассоном у нас уперше на високому рівні ще й був представлений такий стиль, як оп-арт (оптичне мистецтво).
Еліассон працює з обладнанням і матеріалами, котрі дозволяють вибудовувати максимальний візуальний ефект: електричне освітлення різних кольорів, вода, пара, дзеркала, каміння. Його роботи мають якість заворожливої ефемерності, часто вони існують лише тут і зараз. Замість рефлексій розуму Еліассон пред’являє рефлекси дзеркальних поверхонь, гру світла й тіні, пропонує публіці низку вишуканих візуальних розваг, які у своїй ефектності є цілком самодостатніми.
УТРАТИ: ЛЮДМИЛА ГУРЧЕНКО, ЕЛІЗАБЕТ ТЕЙЛОР
Цього року не стало двох уславлених акторок — українки Людмили Гурченко та англійки Елізабет Тейлор.
Людмила Марківна, народжена у Харкові, хоча і зробила кар’єру в Росії, ніколи не забувала про своє українське коріння. На її піснях, на фільмах за її участю виросли цілі покоління глядачів. В обмежене з усіх боків радянське життя вона внесла дещицю свободи, своїм прикладом довела, що навіть серед цієї напівв’язничної реальності жінка може бути яскравою, екстравагантною, сексуальною. І це був один із тих викликів, з якими радянська посередність не впоралася.
Для Елізабет Тейлор початок акторської кар’єри був не дуже вдалим, однак у кінцевому підсумку створені нею образи — особливо у таких фільмах, як «Клеопатра», «Кішка на розпеченому даху» чи «Хто боїться Вірджинії Вульф» — стали справжнім тріумфом жіночності на екрані, при тому жінки Тейлор виступали нарівні із чоловіками, домагалися свого і перемагали.
ГАСТРОЛІ: «ЦИРК СОНЦЯ»
У листопаді в Україну, до Києва нарешті приїхав всесвітньо відомий цирк «Дю Солей» (Cirque du Soleil у перекладі з французької — «Цирк Сонця»). Цирк заснований у Монреалі (Канада) 1984 року Гі Лаліберте і Даніелем Готьє. Склад — понад 4000 осіб, що працюють на 11 постійних майданчиках по всьому світі, а також на тимчасових аренах-шапіто. Річний прибуток компанії становить 600 млн доларів. Зайве підтвердження майстерності колективу — виступи на таких престижних заходах, як вручення премій «Оскар», «Греммі», Євробачення, відкриття конференції Євросоюзу.
До України канадські артисти привезли шоу «Бродячий акробат» («Saltimbanco»), поставлене 1992 року і поновлене 2007-го. На арені виступало більш ніж 50 виконавців. Як і завжди у «Дю Солей», це було яскраве видовище, в якому поєдналися акробатичні номери, танці, співи, музика (у «Цирку Сонця» вона оригінальна і створюється для кожного спектаклю окремо), найхимерніші костюми і декорації. Це той рідкісний випадок, коли однаково були задоволені і масовий глядач, і поціновувачі витонченого мистецтва.
КНИЖКА: «ВОРОШИЛОВГРАД» СЕРГІЯ ЖАДАНА
Безумовно, новий роман Сергія Жадана «Ворошиловград» став літературною подією року. Ця історія — не стільки про молоду людину на ймення Герман, скільки про певне місце: умовно позначене радянським топонімом «Ворошиловград» — воно є головним героєм. Внутрішня драма будь-якого простору — кордон, який обмежує або розділяє. Кордон між уявним і реальним у «Ворошиловграді» стертий, проте вистачає інших кордонів — від міждержавних, на яких можуть вбити, до внутрішніх меж, до вічної проблеми вибору. Тут є справою честі не просто виграти футбольний матч, а ще й обстояти виграш. Тут вистачає дуелей і протистоянь — соціальних, психологічних, фізичних, навіть метафізичних. А спільна локація, понад усіма межами, єдина для всіх — небесний Ворошиловград, місце безповоротних утрат і сильних почуттів, земля найбільших скарбів і яскравих натур.
Жадан довго йшов до цієї книжки, через більш чи менш вдалі прозові спроби. У «Ворошиловграді» Сергієві вдалося нарешті поєднати свої таланти поета — відчуття ритму, метафоричну насиченість, відточеність форми — і прозаїка, що виразилося в умінні тримати сюжет, наповнювати текст безліччю облич, промальовувати героїв, постачаючи кожного з них неповторними рисами: деякі сцени колоритні на кшталт фільмів Кустуриці кращого періоду.
Кордони «Ворошиловграда» — тут і зараз, вони проходять в актуальному просторі. Саме тому казати, що у Жадана набув голосу наш Схід, було б лише частиною правди. «Ворошиловград» важливий саме тим, що це не черговий епос і не заплив у скаламучену річку сторічної міфології. Те, через що проходить Герман, може трапитися будь-де і будь з ким. Це історія розуміння себе і людей довкола себе. Розуміння того, що собою являють оті банальні й вічні речі — кохання, дружба, смерть, високе небо, чорна земля. Розуміння того, у що варто вірити і як зберегти надію, навіть якщо тебе кинуто у глибоку яму і довкола ходять голодні леопарди.
КОНЦЕРТ: «АБСЕНТ»
«Абсент» — третя частина музично-поетичної трилогії, авторами та виконавцями якої є український поет Юрій Андрухович, польсько-швейцарський гурт «Карбідо» і віджей-група «Куб». Творці «Абсенту» уявляють його як оригінальний саундтрек до нереалізованого фільму за мотивами роману Юрія Андруховича «Перверзія», причому режисером фільму вказано головного героя «Перверзії» — Станіслава Перфецького. За твердженням авторів, назва «Абсент» є своєрідним парафразом на тему улюбленого напою всіх декадентів, що, переломлюючись через «тексти Перфецького», несе в собі вістку про Полинову країну (Україна після Чорнобиля) та її болісну відсутність (англійське слово absinth звучить схоже на absent, що означає «відсутність») у сучасній Європі.
Найголовніше враження : «Абсент» — це повноцінне шоу в двох частинах, у якому переважають візуальний та музичний компоненти. Для пісень у першій частині, коли музиканти та Андрухович перебувають за екраном, відеоартисти не просто створили образи, що найбільше відповідали настрою тої чи іншої композиції, а ще й задали необхідний ритм монтажу, завдяки чому музика та екранне зображення сприймалися як єдине ціле. «Карбідо» — майстерні музиканти з надзвичайно пластичним мисленням. Здається, немає стилю, який не був би їм підвладний, — від регі до авангардного джазу, від року психоделічного до року жорсткого. Однак кожного разу це саме їхній звук, їхня унікальна манера — еклектики нема й близько. Для кожного тексту Андруховича вони знайшли саме такий акомпанемент, який здається єдино можливим.
Андрухович виконував як старі тексти, так і фрагменти, створені спеціально для шоу. Інколи співав, частіше — декламував, у будь-якому разі відчувалися неабиякий досвід живих виступів і вміння тримати зал. Загалом вийшов досконалий концертний відповідник роману. На самому початку, ще 2005-го, коли вийшов «Андрухоїд», створений нашим поетом та польським тріо Миколая Тшаски, читання під музику здавалося лише цікавим доповненням до вже відпрацьованої форми поетичного концерту. Нині цей експеримент сягнув вершини, ставши зразком синтетичного жанру на перетині літератури, музики та відеоарту. А власне Андрухович не перетворився на рок-зірку, лишився поетом — просто нині поезія перейшла в мистецтво жесту.
СКАНДАЛ: ЛАРС ФОН ТРІЄР НА КАННСЬКОМУ ФЕСТИВАЛІ
Скандал із Ларсом фон Трієром став чи не найгучнішою подією нинішнього Каннського фестивалю, де знаменитий данський режисер представляв свій новий фільм «Меланхолія».
Історія про те, як на фестивальній прес-конференції у відповідь на запитання про його німецьке походження та інтерес до нацистської естетики кінематографіст почав розказувати різні дурощі про своє національне походження і добалакався аж до того, що він нацист і розуміє Гітлера, — всім добре відома. Як наслідок, попри те, що вже наступного ранку режисер вибачився, керівництво фестивалю оголосило Трієра персоною нон-ґрата на фестивалі. Утім, «Меланхолію» не зняли з конкурсу, а виконавиця головної ролі Кірстен Данст здобула приз як краща актриса.
У цьому скандалі показовим є дві речі. По-перше, сталий моральний імператив, одностайність громадської думки у мистецькій спільноті щодо будь-яких проявів екстремізму (порівняйте з безхмарним життям ультраправих радикалів від культури у нас та в Росії). По-друге, специфічні методи Трієра, котрий, здається, знаходить натхнення, свідомо провокуючи оточуючих. Лишається сподіватися, що його покарання поширювалося тільки на цей фестиваль і що талановитий режисер переможе в ньому знервовану, нечемну і нестриману людину.
СПОДІВАННЯ КІНЕМАТОГРАФІЧНЕ: МАРИНА ВРОДА
Наскільки Канни були неприязні до Трієра, настільки ж щасливими вони виявилися для України. «Золота пальмова гілка» — найвища нагорода в кіномистецтві — цього року була присуджена у короткометражному конкурсі нашому режисерові, 29-річній Марині Вроді, за 15-хвилинну стрічку «Крос». Це вже друга каннська «Пальма» для України — раніше, 2005 року, кращими визнали «Подорожніх» документаліста Ігоря Стрембицького.
Свій перший фільм Марина зняла 2003 року. Її роботи — психологічні новели, де в кожного своя правда, але ні в кого — остаточної істини, як у чорно-білому «Родинному портреті» (2006— 2009). Врода з однаковим талантом розповідає зворушливу (але не сентиментальну) історію про кохання майже билинних дідуся й бабусі у «Дощі» (2007) й створює цілісну яскраву мініатюру про кінець дитинства («Клятва», 2007). Нарешті «Крос» — зріла робота про самотність, дорослішання, небезпечний смак свободи. Підліток-школяр, що прогулює фізкультуру, за один ранок пізнає вигнання, бачить смерть і, насамкінець, побитий і знехтуваний однолітками, опиняється в дивному раю. Де на одному березі біжать безглуздий крос його однокласники, на другому — відпочивають безтурботні дорослі, а у центрі, на воді, в прозорій кулі борсається напівголий хлопець — чи то такий же ізгой, чи то такий же упертюх, чи то зримий символ майбутнього, що чекає на героя.
Ця частина нашого огляду названа «Сподівання», бо, як свідчить подальша доля того ж таки Стрембицького, навіть найвищі нагороди не гарантують вітчизняним кінорежисерам повноцінної творчої реалізації. Нагорода Вроді — це лише аванс, хай і великий. Її подальше становлення відбуватиметься всупереч багатьом обставинам і залежатиме тільки від неї самої. Наразі ж Марина працює над повнометражним фільмом.
СПОДІВАННЯ ТЕАТРАЛЬНЕ: ФЕСТИВАЛЬ «ТИЖДЕНЬ ДРАМАТУРГІЇ»
Київський «Тиждень драматургії», пройшовши з несподіваним навіть для самих організаторів успіхом, став ознакою зрушень у нашому далеко не радісному театральному житті.
Протягом тижня на різних майданчиках столиці відбувалися читання п’єс сучасних українських та російських драматургів. Паралельно на театральному факультеті в Університеті імені Карпенка-Карого проходили зустрічі-семінари з успішним російсько-українським драматургом Максимом Курочкіним та російським режисером та драматургом, співзасновником фестивалю «Любимовка» Михайлом Угаровим. На всіх заходах зала була повна, причому переважну частину глядачів складала творча молодь. Атмосфера живого відгуку, загального ентузіазму вразила навіть організаторів, котрі, за їхніми власними зізнаннями, були спочатку налаштовані не дуже оптимістично. Успіх «Тижня» свідчить, що давно назрілі переміни у вітчизняному театрі — справа найближчого майбутнього.
ТЕНДЕНЦІЯ: ПОЛІТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Цього року стало особливо помітно, що молоді митці нарешті почали звільнятися від аморфної, застарілої практики постмодернізму. Форма того чи іншого твору може лишатися звичною, навіть вторинною, однак безсумнівною є свіжість, злободенність або радикальність жесту. Нова тенденція в актуальному мистецтві — соціальна чи навіть політична. Це дістало вагоме підтвердження, коли почесне міжнародне журі відзначило Головною премією PinchukArtCentre киянина Микиту Кадана з роботою «Постамент. Практика витіснення». Він отримав 100000 гривень (без урахування податків) та можливість пройти місячне стажування в майстерні одного із всесвітньо відомих художників.
Інсталяція Кадана гранично проста: із білого гіпсокартону вибудовано умовний постамент, який упирається в стелю і таким чином не несе на собі жодного пам’ятника, а поруч на стінах розміщено ледь помітну — білим по білому — хроніку паплюження і знищення пам’ятників по всій Україні за останні роки, без розбору — чи це вождь більшовизму, чи діяч УНР або ОУН, чи російська імператриця. Вийшов хай і не новий за формою, але змістовно чіткий мистецький вислів на адресу новітнього вандалізму. Загалом же політичні чи провокаційно-соціальні роботи домінували у виставці 20 номінантів премії.
Так само варто додати активність таких установ, як Центр візуальної культури Києво-Могилянської академії чи «Фундація ЦСМ», котрі цього року здійснили кілька злободенних проектів, де, до речі, брала участь частина тих художників, що виставлялися у Пінчука. В актуальному мистецтві справді відбувається зміна поколінь, на передній план усе впевненіше виходять ті художники, що починали в середині — другій половині 2000-х, і їхня хода — це такий собі своєрідний «Лівий марш». Чи будуть тут вагомі творчі результати — побачимо незабаром.
ФІЛЬМ: «У СУБОТУ» (ОЛЕКСАНДР МІНДАДЗЕ)
Прем’єрою року, на жаль, не став україно-французький фільм «Земля забуття» з українкою за походженням, кінозіркою Ольгою Куриленко. Причини цієї невдачі — окрема розмова. Однак бодай відблиск свята у нашій кінематографії ми таки побачили завдяки Олександрові Міндадзе — досвідченому сценаристу, що почав знімати кіно. Його картина «У суботу» (копродукція України, Німеччини і Росії), як і стрічка Боганім, присвячена Чорнобильській катастрофі.
Місце дії — Прип’ять. Час — доба: з ранку 26 квітня 1986 року до ранку 27-го. Головний герой, партпрацівник Валерій (Антон Шагін), одним із перших, іще вночі з 25-го на 26-те, коли місцева влада все засекречує, дізнається, що сталося на ЧАЕС. Сюжет відштовхується від майже хаотичних дій героя, який розривається між службовим обов’язком зберігати таємницю і бажанням урятувати красуню Віру (Світлана Смирнова-Марцинкевич), з якою у нього, по суті, близьких стосунків немає. Втім, Валерій метушиться лише напочатку. Потім прямі мотивації відступають на задній план, і починається найцікавіше — життя на краю безодні. Усі, хто бачив «Відрив» — перший фільм Міндадзе-режисера, — зможуть легко уявити собі, як зроблений «У суботу». Знову стрибає камера, бігають, падають і стикаються люди. Спочатку це виглядає нарочито — так було й у «Відриві», але дуже скоро виникає відчуття внутрішньої необхідності саме такого прийому. У сум’ятті, в невиразно вимовлених фразах, нетверезих танцях, п’яних бійках поступово проступає сутнісний вимір. Майже за Чеховим: люди на екрані пиячать, б’ються, танцюють, цілуються, ділять гроші, зводять старі порахунки, тоді як за кадром нечутно руйнуються їхні долі. Фінал — апогей цього руйнування, справді вбивчі кадри. Такого фільму про все ще не загоєну рану нашої спільної історії гостро не вистачало.
