Архітектурні уроки Маріуполя

«Маріупольським колізеєм» називає фотограф Євген Сосновський руїни хоральної синагоги на вулиці Георгіївській. Це одна з найстаріших будівель міста, що зведена у 1880-х роках, а зараз перетворилася на руїну.

Наприкінці вересня Маріуполь відсвяткував 240-річчя. До цієї дати у місті оновили Театральну площу, освітлення та фасади будинків поруч із нею. Водночас тут є чимало будівель, яким понад 100 років та які розвалюються. З Євгеном Сосновським, нашим хорошим другом і заодно володарем Призу призів ХХ Міжнародного фотоконкурсу «Дня», вирушаємо на прогулянку до історичних споруд міста. Із розповідей про них можна дізнатися чимало цікавого про те, як століття тому вирішували задачі щодо розвитку міста, яке мало проблеми, спільні з нинішніми .

ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР

Почали ми з одного із символів Маріуполя — колишньої водонапірної вежі, яка тепер є простором Vezha Creative Space. Тут є туристичний центр, коворкінг, зал для лекцій і виставок, а на додачу — оглядовий майданчик, з якого видно все місто. Усе це запрацювало на повну цієї осені.

Євген Сосновський на власні очі бачив народження ідеї ревіталізації вежі. «У 2016 році я йшов з відкриття ЦНАПу. Побачив Владислава Зайцева — відомого місцевого активіста, який сидів із Тетяною Ломакіною на лавці. Сфотографував їх, за звичкою, а вони тоді якраз обговорювали проект створення такого простору у вежі», — згадує Євген.

Втілення ідеї було тривалим і непростим, команда, яка працювала над проектом, доволі сильно змінилася, водночас вдалося отримати велику підтримку, зокрема Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Протягом останніх двох років у пам’ятці вже проводили різні заходи, а остаточно всі ремонтні роботи завершили до ювілейного Дня Маріуполя.

ЧИСЛА

Вежі 108 років. Як розповідає Марія Кутнякова — адміністраторка Vezha Creative Space, висота споруди — 33 метри, це як сучасна 12-поверхова будівля. Але у вежі шість поверхів, включно з підвалом. Щоб піднятися і спуститися ними усіма, треба подолати 314 східців, загалом ви пройдете 250 метрів і спалите 400 кілокалорій.

СТРАТЕГІЯ НА НОВЕ СТОЛІТТЯ

Вежа будувалась як водонапірна. Марія Кутнякова розповідає, що на вулиці Фонтанній є підземні джерела води, звідки пило все місто. На початку ХХ століття населення Маріуполя складало близько 60 тисяч осіб, і цих підземних джерел не вистачало для задоволення потреб усіх, тож постало питання про будівництво водогону.

«У 1899 році міська дума, підбиваючи підсумки століття, поставила собі три задачі, які треба втілити у ХХ столітті: провести електрику, зробити водогін і провести трамвай. У підсумку — в 1909 році запрацювала перша електростанція, у 1910 році — водогін, а трамвай з’явився вже за радянських часів, у 1930-ті», — каже Марія.

Будівництво водонапірної вежі було недешевим задоволенням, влада міста порахувала, що на це потрібно було 360 тисяч рублів. Водночас річний бюджет міста становив 260 тисяч. Треба було брати кредит, і тут гарантами виступили американські та бельгійські інвестори, власники великих металургійних заводів «Нікополь» і «Провіданс», побудованих якраз наприкінці ХІХ століття (зараз це територія металургійного комбінату імені Ілліча).

ЗАВОД VS ЧИСТА ВОДА

Згадані заводи на той момент розташовувалися у десяти кілометрах від міста, нині це Кальміуський район Маріуполя. «Справа пішла добре, й інвестори вирішили будувати ще один завод, уже в гирлі річки Кальміус, — продовжує Марія Кутнякова. — Тоді виходило би, що завод має бути поруч із містом. Жителі були проти, оскільки частково з річки Кальміус брали воду. Якби там з’явився завод, у річку почали би виливати промислові води — відповідно, використовувати її людям не можна. Й інвестори сказали, що виступлять гарантами і частково профінансують будівництво водогону, тобто — викачуйте ваші підземні води, а ми зможемо спокійно будувати завод».

Звісно, містяни хотіли мати водогін, але перспектива із заводом все одно не приваблювала, тож вони вирішили будувати водогін, але не поспішаючи. Від постановки задачі до її виконання минуло 12 років, зокрема шість років тривали громадські слухання на тему, де стоятиме водонапірна вежа.

МІСЦЕ

Одним із найскладніших питань при будівництві вежі було власне те, де її розташувати. Як пояснює Марія Кутнякова, водогін усе одно не покрив би потреби всіх городян, доступ до нього отримали б тільки мешканці прилеглих до вежі будинків. Зрештою в обговорення цього питання втрутився найбагатший на той час містянин Давид Хараджаєв. Він володів цегляними заводами, його «фірмовою» продукцією була дорога яскраво-червона цегла, так звана хараджаєвська. Зазвичай із неї зводили будівлі, до яких «доклав руку» сам Хараджаєв як меценат (наприклад, Олександрівська чоловіча гімназія), або ж це були маєтки багатих маріупольців.

За словами Марії, у випадку з вежею Давид Хараджаєв зробив хорошу знижку на свою цеглу, але при цьому вказав місце, де буде зведена споруда, — приблизно у 500 метрах від свого маєтку.

ДОРЕВОЛЮЦІЙНІ ТЕНДЕРИ

Проектом вежі займався найвідоміший маріупольський архітектор Віктор Нільсен. Він народився у Санкт-Петербурзі в родині лютеранського пастора, є німцем за походженням, так само в Петербурзі закінчив Інститут цивільних інженерів, почав працювати за фахом у Рибінську, де розробив і втілив проект водогону і водонапірної вежі, а на початку 1900-х приїхав до Маріуполя.

Споруда поєднує в собі три стилі: готику, бароко та романтизм. Її будівництво тривало два роки. За цей час виникали різні проблеми. «Коли перший камінь урочисто заклали у фундамент вежі — робили це, як у нас люблять, із помпою, — то випили трохи шампанського, і вся будівельна бригада на місяць пішла в запій, — говорить Марія Кутнякова. — Ще у розчин цементу за старою традицією додавали яйця, щоб будівля трималася міцніше. Був потрібен постачальник, який би постійно давав у великій кількості свіжі яйця. Жителі найближчих грецьких сіл почали вести боротьбу за, скажімо, такий дореволюційний тендер. Це перетворилося на війну сіл і затримувало будівництво. Цистерна для вежі їхала з Бельгії майже два місяці. На бельгійських заводах її зробили по частинах, а збирали вже тут».

ЗЗОВНІ ВЕЖА ЗБЕРЕГЛА ПЕРВИННИЙ ВИГЛЯД, ЦЕ ПОЄДНАННЯ ГОТИКИ, БАРОКО ТА РОМАНТИЗМУ. ВАРТО ЗАЙТИ ВСЕРЕДИНУ, БО ТУТ ЩОДНЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЩОСЬ ЦІКАВЕ: ЕКСКУРСІЇ, КІНОПОКАЗИ, ЛЕКЦІЇ, НАВІТЬ ВИСТАВИ. ЗАРАЗ ТУТ ГОТУЮТЬСЯ ДО ВЕЛИКОЇ КНИЖКОВОЇ ПОДІЇ — VEZHA BOOK SPACE, ЯКА ЗАПЛАНОВАНА НА 30 ЛИСТОПАДА

Ще трохи чисел: оскільки методу зварювання тоді не було, частини цистерни скріплені болтами — загалом їх 5 000, — а сама ємність вміщувала у себе 2 000 літрів води.

Вежу відкрили 3 липня 1910 року, але водогін запрацював тільки у березні 1911-го. Справа в тім, що спочатку, через будівельні роботи, вода була брудною, і знадобилося півроку, щоб система запрацювала повноцінно.

ЛАБІРИНТИ ТРУБ

Підвал, перший, другий і третій поверхи водонапірної вежі займали насоси та інші механізми. «Зараз цих механізмів немає, від них залишилися залізні кріплення. Навіть сходи — це вже доробки радянської доби. А спершу, щоб піднятися нагору, треба було йти пожежними сходами на фасаді будівлі. Всередині були механізми, джерело води і труби в різних напрямках. Вода закачувалась і відправлялась у водонапірну систему», — розповідає Марія Кутнякова.

Хитромудра бельгійська цистерна переважно стояла порожньою. Вона була потрібна для надзвичайних ситуацій: так, якщо траплявся прорив труби, заслінка на джерелі води перекривалася, нова вода не закачувалась у систему, а та, що вже була в ній, заходила у цистерну.

Довжина першого водогону складала 21 кілометр, для порівняння: за словами Марії, зараз водогінна система тільки Центрального району Маріуполя — 700 кілометрів. Тож перший водогін охоплював невеликий відрізок території — п’ять найближчих вулиць. На кожній із цих вулиць стояли будки, де можна було купити воду — 25 копійок за одне відро.

ДЛЯ ТВАРИН — ЗНИЖКА

«Тільки 400 будинків були підключені до системи і мали заповітний краник. Було так: ось будується система, і якщо в тебе є гроші, можеш підключитися до неї самостійно. Відповідно, тільки найбагатші маріупольці мали краник із водою. Інші, як і раніше, купували воду, тільки вже не ходили на Фонтанну, що було зручніше, адже місто розросталося», — продовжує Марія.

Між іншим, якщо людина приходила до ятки з водою просто з кухлем, щоб попити, воду давали безкоштовно. А ще серед маріупольських модниць тоді почався бум на невеликі естетські фляжки, щоб набирати туди воду і красиво її пити, наприклад, у міському саду.

Якщо людина хотіла напоїти коня або іншу худобу, воду продавали вдвічі дешевше. Деякі ощадливі містяни намагалися цим користуватись, і зрештою з’явився припис: дешевшу воду для коня можна купити, тільки якщо прийшов до ятки з твариною.

ТАКИ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

Повертаючись до заводу, який хотіли збудувати в обмін на допомогу з водогоном. У дореволюційний час громада все-таки відстояла свою позицію, місто довело імперській владі, що будувати підприємство не варто. Як розповідає Марія Кутнякова, у підсумку — на бельгійському проекті підприємства особисто Микола ІІ залишив підпис: «Не будувати». Але у радянські часи проект підняли з архівів, природно, що на резолюцію імператора вже не зважали, як і на думку місцевого населення, тож завод побудували — за тими самими лекалами і за участю Віктора Нільсена. Зараз це металургійний комбінат «Азовсталь».

СПАДОК НІЛЬСЕНА

Між тим після будівництва вежі Нільсен став міським архітектором. Серед його проектів Марія Кутнякова називає концертний зал готелю «Континенталь» (зараз це палац культури «Молодіжний»), будівлю краєзнавчого музею. Проблема в тому, що маріупольські архіви горіли у 1943 році, коли німці виходили з міста, тому фактично не збереглося жодного паспорта будівель. Визначаючи дати побудови та авторів того чи іншого архітектурного проекту, часом доводиться орієнтуватися на матеріали в місцевій пресі.

Абсолютно точно те, що сама водонапірна вежа знаходиться на вулиці Нільсена, колишній Енгельса. Нову назву вулиця отримала у 2016-му — через декомунізацію.

БУДИНОК ІЗ ЛЕГЕНДАМИ

Багато хто знає про київський «дім вдови, що плаче», названий так через жіночу маску на фасаді, якою під час дощу стікають патьоки води, схожі на сльози. Дещо подібне є і в Маріуполі, це «будинок із німфами, що плачуть», і його історія теж пов’язана з Нільсеном.

БАГАТО ХТО ВВАЖАЄ, ЩО В ЦЬОМУ БУДИНКУ ЖИВ АРХІТЕКТОР ВІКТОР НІЛЬСЕН — ЗНАКОВА ДЛЯ МАРІУПОЛЯ ПОСТАТЬ. ЧЕРЕЗ МАСКАРОНИ, ОДИН ІЗ ЯКИХ ВИДНО НА ФОТО, МАЄТОК НАЗВАЛИ «БУДИНКОМ ІЗ НІМФАМИ, ЩО ПЛАЧУТЬ». КОЛИ ЙДЕ ДОЩ, ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ПО ЩОКАХ ЦИХ КАМ’ЯНИХ ОБЛИЧ ТЕЧУТЬ СЛЬОЗИ

Багато хто вважає, що цей будинок належав саме родині архітектора. Він розташований біля арки міського саду і зараз перебуває в запустінні. Марія Кутнякова пояснює, чому його називають «будинком із німфами, що плачуть»: «У Нільсена була донька, яка захворіла на тиф і померла. На будинку є маскарони у вигляді жіночих голів, і начебто ці маскарони схожі на неї, а коли йде дощ, по цих обличчях течуть сльози».

ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА І СКЛАД

Але повернімося до вежі, протягом 70 років — найвищої будівлі в Маріуполі. До 1930 року кількість населення міста зросла до 150 тисяч, тому почали будувати новий водогін. Потреба у вежі відпала, усі механізми, пов’язані з першим її призначенням, вирізали, а в будівлю заселили пожежну частину. Саме тоді там з’явилися сходи.

«На оглядовому майданчику, звідки було видно все місто, стояв вартовий, і якщо він бачив, що десь пожежа, то бив у дзвін. Цистерна тепер завжди була наповнена водою, червоною трубою в машину спускали воду та їхали гасити пожежу. В основному працювали автономно», — каже Марія Кутнякова.

У середині 1950-х почалася забудова мікрорайону, де знаходиться вежа. На момент будівництва вежі це була околиця міста, до неї прилягала міська в’язниця, тут були паркан і бараки. Коли місто почало розростатися, вийшло, що в’язниця опинилася в центрі Маріуполя. Тож її знесли, тут почали зводити житлові будинки, а пожежну частину перенесли. Вежу почали використовувати як склад.

БАНКІВСЬКА ВЕЖА

У 1983 році вежа отримала статус пам’ятника архітектури місцевого значення. Почалася реконструкція споруди, її кардинально змінили всередині, перебудували оглядовий майданчик — якщо раніше він був розрахований лише на одну людину, то тепер там вміщується до 20 людей. У вежі думали відкрити картинну галерею, але Радянський Союз рухнув, а разом із ним і ці плани.

Вже у середині 1990-х у будівлю заїхав «ПриватБанк», тому, за словами Марії Кутнякової, споруду ще називають «вежею «ПриватБанку». Взагалі з того, як людина називає вежу, можна визначити її вік. «Моя бабуся завжди називала цю будівлю водонапірною вежею, дядя — пожежною каланчею, а я називаю її вежею «ПриватБанку», — усміхається Марія.

Банк виїхав із вежі шість років тому, і досі щодня з’являється людина, яка заходить туди і каже, що їй треба переоформити банківську картку. Чотири роки вежа стояла порожньою, а у 2016-му, як згадувалося, з’явилася ідея з ревіталізації простору. Марія каже про такий парадокс: вежа давно є архітектурним символом Маріуполя, але тільки з 2016-го стала більш-менш відкритою для містян.

РЕМОНТ

Після чотирьох років «простоювання» вежа була в не надто доброму стані: стіни з патьоками, взагалі сирість. Зараз зовнішньо вона виглядає старою, але всередині провели суттєвий ремонт.

ЗА ДОПОМОГОЮ ОКУЛЯРІВ ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ У VEZHA CREATIVE SPACE МОЖНА ЗДІЙСНИТИ ПРОГУЛЯНКУ МАРІУПОЛЕМ 1910 РОКУ. ПОКИ ЛЮДИНА «КРОКУЄ» ФЕШЕНЕБЕЛЬНОЮ КАТЕРИНИНСЬКОЮ (ТЕПЕР — ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПРОСПЕКТ МИРУ), МАРІЯ КУТНЯКОВА ПОЯСНЮЄ, ЩО ЗА БУДІВЛІ ЗНАХОДИЛИСЯ ТАМ СТОЛІТТЯ ТОМУ

«Коли почали ремонтні роботи, то побачили, що в радянські часи стіни фарбували величезну кількість разів, відповідно, тут був n-ний шар штукатурки, — згадує Марія Кутнякова. — Вежа має таку специфіку: внизу товщина стін становить півтора метра, за напрямком вгору вона зменшується. Коли почали знімати штукатурку, побачили, що на верхніх поверхах доведеться капітально прибрати товщину стін. Це погана ідея, тому ми вирішили, що просто підфарбуємо стіни».

ПЕРЕВІРКА СХОДАМИ

Третій поверх вежі Марія називає водорозділом. Не кожен ризикне підніматися далі доволі крутими східцями. За спостереженнями адміністраторки Vezha Creative Space, відсотків 10 людей піднімаються тільки до третього поверху, ще якийсь відсоток зупиняється поверхом вище, «на цистерні». Втім, є й інша категорія людей, які люблять влаштовувати «концептуальні» фотосесії на сходах, вигинаючись там доволі екстремально. Будівля обладнана камерами спостереження, тож адміністрація спостерігає за всім, що там відбувається, і якщо бачить якусь небезпечну ситуацію, приходить її «розрулювати». Загалом режим відвідин вежі вільний, тільки якщо тут немає якихось подій — а вони відбуваються доволі часто.

Скажу чесно, мені видиратися на оглядовий майданчик було страшнувато, але це того вартує. Звідти можна побачити весь Маріуполь із його портами і заводами. Марія додає, що в хорошу погоду астрономи ставлять там телескоп і разом з охочими спостерігають за місяцем, а нещодавно милувались метеоритним дощем.

ЕКСПРЕС-ПОДОРОЖ У СТО РОКІВ НАЗАД

Ще у Vezha Creative Space можна побачити, як виглядав найбільш фешенебельний район Маріуполя у 1910 році. Йдеться про так званий район між двома храмами: кілометровий відрізок від Марії-Магдалинівської церкви, де зараз міститься драмтеатр, і до Харлампіївського собору по тодішній вулиці Катерининській (потім ця центральна вулиця змінювала назву на проспект Республіки, проспект Леніна, а тепер це проспект Миру).

Оскільки це був, так би мовити, елітний район, за словами Марії Кутнякової, тоді тут навіть чергували городові, які, якщо людина виглядала «не комільфо», не пускали її туди. Там знаходилися будинки найзаможніших містян, готелі, кафе, магазини. Наприклад, готель «Континенталь», — знов-таки, з хараджаєвської цегли, в готичному стилі, зі скляним куполом нагорі. Маріупольці називали його «Зимовим палацом», бо це був найкращий готель міста, там містився найдорожчий ресторан, потім добудували концертний зал, схожий на кабаре, де, наприклад, виступав Федір Шаляпін.

Кидається в очі багато афішних тумб. Марія звертає увагу, що у ті часи не можна було вішати оголошення на будівлях — тільки на тумбах, за цим суворо стежили.

Під час Другої світової війни місто сильно постраждало від бомб, більшість із будівель, які можна побачити у 3D-візуалізації, зокрема два храми, до сьогодні не збереглися. Цікава доля у готелю «Континенталь»: зараз це палац культури «Молодіжний», і якраз 23—24 листопада тут відбудеться фестиваль «ГогольFest Доба», де презентують проект перетворення будівлі на центр сучасного мистецтва. Над проектом працюють команда організаторів ГогольFest, Маріупольська міськрада, архітектори і дизайнери. Будівлі планують повернути назву — це знову буде «Готель Континенталь», але наповнення буде геть інакше і, здається, доволі вражаюче.

ЩЕ КІЛЬКА ВИЗНАЧНИХ МІСЦЬ

Після вежі Євген Сосновський веде сквером, де постійно ошиваються чотири руді коти. Пан Євген не знає, звідки вони взялися, певно, хтось пригодував. Ми йдемо Соборною, Георгіївською, Італійською, Земською, в історичному центрі трапляється чимало старих будівель: десь маскарони у вигляді лев’ячих голів, десь подвір’я оповите виноградом із сизо-синіми гронами, трапляються будинки-близнюки — коли сусіди будували за ідентичними архітектурними проектами. По якихось будівлях пішли тріщини, інші капітально оновили, зробили там офісні центри і кафе — так історична правдивість втрачається, але є доволі вдалі реконструкції.

Фінальна точка прогулянки — будинок Гампера, найзнаменитіший старий маєток Маріуполя. До будинку веде крутий узвіз, якщо пройти його до кінця, упретеся в море. Маєток зведений наприкінці ХІХ століття, у готичному стилі, з башточкою. Вважається, що тут жив і лікував доктор і гласний міської думи Сергій Гампер. Така цікава споруда буквально надихає придумувати байки про привидів, їх можна почути від містян.

«У будинку живе кілька родин, — зауважує Євген Сосновський. — Часто люди чекають можливості виїхати зі старих будинків, а один із мешканців дому Гампера хотів жити саме у такому, от і придбав тут квартирку, зробив гарний палісадник».

Пан Євген додає, що нинішня міська влада начебто націлилася привести будинок до ладу, загалом міський відділ розвитку туризму та промоції намагається шукати інвесторів, зокрема з-за кордону, щоб ті допомогли з реставрацією історичних будівель.

ПОПРАВКА НА ОКУЛЯРИ

Зі старими будинками Маріуполя є чимало проблем, але ситуація не пригнічує вщент. Все-таки в багатьох таких будинках живуть люди, які більш чи менш вдало про них дбають — ці споруди живі.

«Багато в чому я знімаю для того, щоб показати, як Маріуполь розвивається, — говорить Євген Сосновський. — Багато хто каже, що в мене рожеві окуляри, але я відповідаю: ось, якщо ви хочете знімати бруд, то знімайте. Я знімаю те, що мені подобається, хочу показати щось позитивне. Бо якщо людині постійно казати, що вона погана, вона не стане кращою. А якщо помічати в ній гарні риси, вона їх розвиватиме».

У той день, коли ми з паном Євгеном гуляли містом, окуляри справді були дуже доречні — але тільки щоб захистити очі від сонця і сильного вітру і краще роздивитися місто.