Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

«Бескиде, Бескиде, бескидовий краю...»

Мандруючи Бойківщиною, можна побачити дивовижні закутки добре збереженої флори, долучитися до славетних сторінок історії цього краю
12 серпня, 2016 - 10:56
ФОТО АВТОРА

«Бескиде, Бескиде, бескидовий краю, хто тебе не бачив, той не бачив раю». Ці поетичні рядки чи не найкраще описують мандрівку овіяними легендами Сколівськими Бескидами. Сколе розташовано у самісінькому серці мальовничих Бескидів. Тутешня природа насправді казкова, проте все решта — справжнє.

Виходимо на південний край міста. До місця з’єднання обвідної автотраси з центральною дорогою Сколе. Біля опор лінії електропередач звертаємо на путівець. Спочатку доріжка веде все вгору і вгору — до галявинки з джерелом у лісі. З часом стежка стає все стрімкішою — місцями навіть занадто. Після того, як несподівано промчав хлопець на велосипеді, стало зрозуміло, чому цією доріжкою так важко підійматися. Виявляється, на цьому відрізку була не просто стежка підйому на хребет, а тренувальна траса для змагань з даунхілу — швидкісного спуску на гірських велосипедах. Суть цього виду спорту проста — з’їхати з гори якнайшвидше. Однак це не так легко, як може здатися — наочно вдалося в цьому переконатися. Траси швидкісного спуску дуже складні й небезпечні. Цей відрізок дороги аж ряснів купами каміння, крутих спусків, звивистих ділянок, прокладених між деревами трамплінів. «Далеко не найпростішу дорогу ви обрали!» — пожартував місцевий екстремал, обличчя якого навіть толком не вдалося розгледіти за захисним шоломом.

Місцями стрімка, а подекуди навіть дуже, доріжка виводить на хребет Парашки. Тільки тут по-справжньому починаєш відчувати себе частинкою цариці Природи. Небо зовсім поруч. Здається, що піднімеш руку і зможеш спробувати на дотик пухнасту хмаринку. Повна гармонія тіла та душі.

Зліва на хребті — гора Корчанка з телевежею та чудовим краєвидом на Сколе. Звідси серпантином тракторної дороги можна спуститися в Коростів. Цікава історія походження назви села. Старожили переказують її з покоління в покоління, від старого до малого.

«Село Коростів з’явилося дуже давно. Ще в ті часи, коли горами блукали татаро-монголи. З низин і долин люди стали втікати у темні Бескиди. Тільки там почувалися в повній безпеці перед ординцями. Вони знали, що в лісових хащах їх не знайдуть. Однак татари подалися в інший бік — на Тухлю. Там і знайшли свою вірну погибель.

Як тільки горяни довідалися, що вже немає кого боятися, стали спускатися з гір — все нижче й нижче. Поступово заселили долину. Насамперед хати зводили неподалік потоку Бистрого. Зліва від потоку розкинулось поле, а по ньому — великі купини з мурашками. Вони були такі ж густі, як часом на людському тілі буває короста. І назвали його Коростава, а потік — Коростовець. Ось так, від назви поля село стало називатися Коростовим».

Наша основна мета — вершина Парашки — найвищої гори однойменного хребта Сколівських Бескидів. Тому звертаємо праворуч.

Невдовзі відбудеться зустріч із черговим спортсменом — цього разу бігуном. «Від самої Парашки біжу — ні краплини води. Спека — абсолютно всі джерела пересохли», — бідкається хлопець. Пересихання джерел у верхній частині гір — звична справа через засушливе літо й активне ведення лісозаготівель. Щодо хлопця, то дати спраглому води напитися — у горах це навіть не обговорюється. Мимоволі на думку знову спадають рядки, написані Мареком Малятинським: «Гори змінюють уявлення про людей: в одних тяготи і небезпеки виявляють негативні риси характеру, в інших — найпривабливіші людські якості. Ця метаморфоза — пізнання інших і вироблення в собі вміння бачити за межами власного «я» — відбувається в царстві гір».

Гори влітку — це неземна краса! Галасливий спів пташок, стрекотання коників-стрибунців у буйному різнотрав’ї, веселе дзюркотіння гірського струмочка внизу в улоговині, бекання овець неподалік... Усе це таке близьке втомленому містом серцю.


ФОТО ЮРІЯ КАЛИНЯКА

Далі шлях проходить відкритим гірським хребтом. Стежина чудова, до того ж лише одна. Заблукати тут просто неможливо. Минаємо окремі вершини. Їх можна обійти боком не вельми зручною стежкою нижче. Однак це завадить помилуватися мальовничими панорамами обабіч хребта.

Опиняємося на одній із проміжних вершин. На пам’ять відразу спадають милі поетичні рядки...

Крилець, крилець, соколе, дай,

полину, злечу в рідний край,

де рідна хата, наче в віночку,

сади довкола, гори й горбочки,

Стрия квітучі береги,

ліси, діброви, гай, луги...

А верхи гір сягають зір!

Це слова відомого хору «Крилець, крилець, соколе, дай». Неповторна перлина пісенної культури залишена нам Богданом Кирчівим, уродженцем с.Корчин. Зворушлива поетизація природи карпатського краю та рідного села в сукупності з проникливою задушевністю музики талановитого композитора В.Матюка принесли авторам величезну популярність. Зрештою, «Крилець» далеко не єдина пісня на слова Б.Кирчіва, що тісно переплелася з фольклором і стала невіддільною від нього.

Чимало сил і натхнення талановитий син Бойківщини віддав популяризації на західноукраїнських землях спадщини Тараса Шевченка. Він повсякчас намагався творити гідний образ Великого Кобзаря, брав діяльну участь у літературних святах на честь генія України.

Окрему захоплюючу та яскраву сторінку в творчій біографії уродженця Стрийського Прикарпаття склали його теплі та щирі взаємини з Іваном Франком. Недарма, даючи узагальнену їхню оцінку в статті «Із наукових екскурсій по краю», славетний Каменяр назвав Б.Кирчіва «знайомим і приятелем з давніх літ».

Так за спогляданнями та роздумами дістаємося підніжжя Парашки. Піднімаючись її східним схилом, на шляху оглядаємо пам’ятний камінь, що пов’язаний з легендою про дочку князя Святослава Парасковію. На монументі написано: «1015 р. Загинула і похована дочка древлянського кн. Святослава, Парасковія, і цю гору названо «Параска».

Настав час відпочити біля пам’ятного знака. Та згадати, що...

«...Все це сталося тієї сивої давнини, коли Ярополк пішов війною на свого брата Святослава. Довго втікав Святослав зі своєю дружиною. Поки не опинився в Карпатах. Та не зміг втекти від погоні.

З князем була дочка Парашка. Він наказав їй не йти в долину, де мала відбутися кривава битва, а перечекати в безпечному місці. Донька не погодилась покинути свого батька. Тоді князь примусив її виконати свій наказ: відправив Парашку в гори. Там були частина війська та місцеві люди.

Невдовзі лютий бій охопив усю долину. Після перемоги Ярополкові воїни знайшли Парашку та зрубали їй голову. З тих пір гору почали називати іменем бідолашної дівчини».

Ще якась мить — і ось вона, найвища точка Парашки! Нашим очам відкривається велична картина. По різні боки в далечінь простягаються гірські улоговини, вкриті карпатськими пралісами. Вдалині, ніби змія, вигнулася та виблискує плесом річка Стрий. Видно села Корчин, Крушельницю, Синьовидне, із дальніх — Ямельницю, Урич, з однойменними скелями та старовинним замком Тустань. Навпроти — околиці Тухлі та Славського. По інший бік хребта, яким щойно торували собі дорогу до вершини, лежить долина річки Бутивля й село Коростів. А зусібіч, до самого небокраю — вкриті серпанком гори...

Як тут не пригадати ще одну легенду бойківського краю.

«Давно то було. Ще тоді, коли гори були вільними, люди орали, сіяли, пасли худобу. Якось на них напали татари. Ніхто не сподівався, тому й почали втікати. Один татарин уподобав собі дуже гарну дівчину та захотів її взяти в полон. Вона не давалася йому в руки, стала втікати в гори. Бігла, бігла, а татарин за нею. Уже майже маківки дісталася. Татарин побачив, що дівчина може втекти, додав ходи, догнав її та відтяв мечем голову. Впало знівечене закривавлене тіло Парашки. Місцеві, коли дізналися про її страшну смерть, в пам’ять гору назвали Парашка».

Коли вам випаде щаслива нагода посидіти в колі чабанів біля справжнісінької ватри чи просто побалакати з місцевими старожилами, обов’язково заведіть мову про Парашку. За неквапливою бесідою зможете почути далеко не одну історичну оповідь чи легенду. У кожному разі, вона буде не менш повчальною від наступної.

«Як переказують здавен, жила собі жінка Параска, котра на Великдень вигнала пасти воли на гору. З собою вона прихопила куделю. Коли почала прясти, то скам’яніла за свій великий гріх. А разом із нею воли. З тих пір гору стали називати Парашка».

Назад найкраще повертатися дорогою сходження. Не в останню чергу, щоб мати ще раз нагоду пустити в своє серце приємне, незабутнє, рідне. Якщо досі думаєте, де й як провести вихідні дні, — не вагайтеся. Спробуйте поринути в казку! Відшукайте свій цвіт папороті. Віднайдіть джерело вічної молодості. Відчуйте сповна, що Карпати — це доступний і приємний відпочинок. Мрії збуваються!..

Дмитро ПЛАХТА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments