Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Хто «головний» у Китаї?

13 грудня, 2016 - 13:51

Така назва тексту, мабуть, одразу наштовхує на думку про те, що він присвячений питанням однопартійності КНР або взаємовідносинам домінуючої народності ханьців із іншими менш численними етнічними групами 1,4-мільярдної держави. Але ні, жодної політики – лише особисті спостереження за повсякденним життям китайців та за способом їх співіснування у людних містах. Мій текст про те, хто у пріоритеті при пересуванні дорогами й  вулицями Піднебесної.

Тож хто головний у Китаї? Перша соціальна група, яка спадає на думку – звичайні пішоходи. Як я вже розповідав раніше, у Пекіні вам не поступляться дорогою, коли ви йдете у бік, протилежний натовпу, перед вами завжди спробують проскочити, пролізти, посунути вас чи принаймні обігнати. У Пекіні серед пішоходів ніхто не переймається комфортом та інтересами інших, а пересування відбувається за принципом «Бачу ціль – не бачу перешкод».

У громадському транспорті взагалі ніхто не дивиться на стать і вік одне одного – хай то літня жінка або молодий китайський школяр – у змаганні за право сидіти в метро чи автобусі перемагає сильніший та спритніший. Велика кількість населення передбачає високу конкуренцію між людьми, тож не гай часу і не зволікай, якщо хочеш отримати своє!

Гірше, коли псується погода й жителі великого міста дістають свої улюблені аксесуари – парасольки, якими перекривають шлях, весь час «намагаються» позбавити вас зору чи хоча б тимчасово оглушити.

Так само, переходячи дорогу, ніхто не звертає уваги на те, якого кольору горить світлофор – людина просто йде на інший бік, не надто пильно оцінюючи дорожню ситуацію, бо їй туди потрібно.

Все це може вам часто заважати, дратувати, однак єдиний спосіб вижити – прийняти ці правила, змиритися, бо обурюватися немає сенсу. Китайці живуть так вже кілька тисяч років і звикли до подібного ставлення один до одного.

Але пішоходи не є пріоритетними учасниками дорожнього руху й тим паче головними у Китаї. Ця повна відсутність делікатності, обережності, пильності та чутливості до оточуючих все ж поступається перед продуктами могутнього і найбільшого у світі китайського автопрому. Припаркувати авто упоперек тротуару й повністю перегородити рух пішоходів? Чому б ні?

Звичайно, таке трапляється і в Україні. Але те, що в нашому маленькому (порівняно з Пекіном) і культурному Києві 10 разів викликало б обурення пішоходів, 5 разів довело б до бійки та до постів у Facebook із тегом #автохам, у Китаї сприймається вкрай спокійно.

Не вважають китайці за потрібне відстоювати свої власні права та інтереси там, де їх, здавалося б, утискають інші учасники міського життя… Авто тут існують за якимись своїми правилами, які мені, людині з водійським посвідченням за більш ніж три місяці розгадати не вдалося. Взагалі переходити дорогу у Пекіні – це певне мистецтво, яке вимагає надзвичайної спритності, рішучості та мужності.

Якщо ви перетинаєте дорогу зеброю або на зелене світло, ніхто з водіїв вам не поступиться дорогою, тож або ви чекаєте, доки всі проїдуть, або наважуєтесь йти перед авто, для чого потрібні залізні нерви. Бо до останньої секунди водій не зупинятиметься і не поступатиметься вам дорогою. Але якщо його бажання збити буде меншим за ваше (перейти дорогу), то він все ж зупиниться, проте не втратить можливості посигналити, ніби ви змусили припинити рух президентського кортежу. Взагалі китайці люблять сигналити – з приводу і без – їм просто подобаються гучні звуки, тому вони намагаються відтворювати їх якомога частіше.

Загалом щодо дорожнього руху в Китаї, то зблизька він виглядає достатньо хаотичним. Повернути праворуч із третього ряду? Не проблема! Зупинитися посеред дороги, щоб звіритися із GPS? Авжеж! Щобільше, водії в Пекіні майже ніколи не сигналізують про поворот на дорозі, а якщо й сигналізують, то цьому ви б не зраділи, бо дуже часто це не відповідає самим маневрам авто. Звичайно, не слід забувати, що за кермом китайських авто сидять ті самі китайці, які ходять вулицями, тому такого поняття як пропустити, поступитися дорогою і взагалі рахуватися з інтересами інших учасників дорожнього руху у Пекіні немає. Мабуть, наші українські нервові водії тут би просто посивіли.

Однак у цьому хаосі є якась «гармонія» і «порядок», який розуміють хіба що самі китайці, оскільки побачити аварію у китайській столиці – справжня рідкість (чи то я так мало користуюсь автотранспортом, що за чотири місяці у Китаї бачив лише 3-4 ДТП).

Та все ж водії авто – не домінуюча соціальна група на китайських дорогах. Хто ж тоді?

Велосипедисти і мотоциклісти! Відомо, що Китай – це країна велосипедистів, але ви не осягнете масштаби цього явища, допоки не побачите його на власні очі. Взагалі велосипеди та мопеди займають чи не ключове місце в житті міст.

З мопедів та велосипедів із кузовами торгують всіма можливими продуктами, на вантажних мотоциклах доставляють посилки та їжу. На моторікшах вас за 10 юанів швидко й всупереч усім правилам доставлять від метро до вашого будинку. Мопеди – це основний вид збирання сміття із урн та смітників у подвір’ях. Що вже говорити про те, що

2-3-колісний транспорт є найпопулярнішим засобом пересування у Китаї.

Зважаючи на невисоку ціну (мінімальна – приблизно 200 юанів), я досі не знаю, кого в Китаї більше – людей чи двоколісного транспорту. Але всюди на тротуарах розкидано стихійні велозупинки, на яких стоять як яскраві новенькі, так і іржаві, давно покинуті велосипеди та мопеди.

Здавалося б, як і в усьому світі, взимку використання велосипедів та мопедів мало б зменшитись через холодні погодні умови. Яким же сильним було моє здивування, коли я довідався, що взимку китайці не зраджують своїй любові до залізних коней. Проблему холоду вони вирішують у достатньо простий, хоча й вкрай кумедний спосіб – чіпляючи спереду себе ковдру. Для цього навіть існують спеціальні ковдри, які закривають ноги, тулуб та руки водія мотозасобу, щоб той не обледенів від холодного повітря в обличчя.

Для велосипедистів та мопедистів – правила не писані взагалі. Вони тут в абсолютному пріоритеті, тому рухаються де, як завгодно й у якому захочуть напрямку. Десятки разів я бачив, як у довільному порядку вони перетинали складні перехрестя, незважаючи на рух автомобілів, і думав, що я є свідком трагедії на дорозі, але чомусь всі поступаються цим байдужим до власного життя (таке складається враження) учасникам дорожнього руху.

А побачити сім’ю із 3-4 людей (2 дорослих та 2 дітей) на невеличкому моторолері – не таке вже незвичне явище. Так само як і двоє друзів, які з непробивним спокоєм на обличчях та притулившись одне до одного швидко мчать у потрібному напрямку – так тепліше.

Без жодних обмежень власники цього виду транспорту спокійно рухаються тротуарами, а якщо пішоходи не поступаються дорогою, вони нахабно дзеленчать і сигналізують про своє наближення.

Ще однією дивиною є те, що в темний час доби вони вкрай рідко вмикають фари, хоча рухаються із тією самою швидкістю. Тому я досі дивуюся, як до цього часу вцілів, жодного разу не натрапивши на такого скаженого водія. Та що є найбільш незвичним для всіх іноземців – що усіх, навіть самих пішоходів, така ситуація на дорогах влаштовує і зовсім не обурює.

З тим, що ви не здатні змінити, доводиться миритися. Тож і я потроху звикаю до цих навіжених дорожніх правил і розмірковую над придбанням двоколісного транспортного засобу, щоб не бути у найбільш дискримінованій соціальній групі жителів Пекіну – пішоходів.

Дмитро КРИВЦУН, Пекін, фото автора
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments