Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Ідентичність і модернізація

ЯПОНСЬКI ВРАЖЕННЯ
23 листопада, 2007 - 00:00

Початок у №203

«ШОКОЛАД І ЖУВАЛЬНА ГУМКА»

Мені пощастило побачити надзвичайно цікаву фотовиставку в муніципальній галереї в Токіо, про яку вже побіжно говорила. (Я вкотре тепло подумала про фотовиставки «Дня», які багатьом іноземцям відкривають очі на якісь сторони нашої душі, нашої історії, нашого ставлення до певних речей і, зрештою, зближують людей.) Після перегляду фото в муніципальній галереї я сказала гіду, що в мене було таке відчуття, ніби цей період прожила разом з ними. Наскільки талановито, з документальною точністю і водночас дуже образно передано стан японського суспільства після Другої світової війни. Були — ганьба, що війна програна (а вона була почата, зокрема, і Японією), жах Хіросіми й Нагасакі, бомбардування Токіо (про що я ніколи не чула), під час яких загинуло 200 тисяч людей. Варто додати, що тривалий час Японія була дуже закритим островом. Не було активних зовнішніх зносин. До речі, у мене є листiвка із музею Едо-Токіо із зображенням речей, про які японці не знали доти, доки не відкрилися світові. Наприклад, окуляри, циркуль, бінокль... І при всьому тому існувала велика культура. Дерев’яні храми, збудовані без єдиного цвяха кілька тисячоліть тому, вражають своєю силою досі. Треба сказати, що це було суспільство, яке майже не мало зовнішніх зносин, і раптом — чужинці. Я не можу собі навіть уявити, як цим всім спадкоємцям самураїв з їхнім кодексом Бусідо (він полягає в тому, щоб цілковито дотримуватися принципів обов’язку, ввічливості, доблесті й честі, людинолюбства, правди і вірності) довелося це все пережити. Фрагмент вже згаданої фотовиставки називався «Шоколад і жувальна гумка», в якому відображено період життя після Другої світової війни.

«YOMIURI» ТА «ДЕНЬ»: ОБМІН... КАРИКАТУРАМИ

Я побувала в гостях у найбільшої газети не лише Японії, а й світу — «Yomiuri», якій 150 років. Видання має 10 мільйонів тиражу. Японці мають чудову постійну звичку — читати газети. Ми дуже добре поспілкувалися, бо в нашiй роботi, незважаючи на різницю у віці й у масштабі видань, виявилися спільні риси. «Yomiuri» теж видає книжки, підтримує філармонію, сприяє одній бейсбольній команді, має турбюро. Крім всього, як сказав заступник головного редактора пан Кіічіро Нарано, вони вбачають свою місію у розвитку японського суспільства. З цього приводу ми обмінялися думками, і я на завершення подарувала альбом нашого фантастичного карикатуриста Анатолія Казанського. Звичайно, альбом їм дуже сподобався, але вони не могли не зробити жест у відповідь і одразу принесли збірник карикатур — газета «Yomiuri» проводить конкурс і видає збірники карикатур, як «День» видає фотоальбоми. Але на цьому сюрпризи не закінчилися, тому що я в цьому збірнику побачила дуже відомі роботи українських карикатуристів, наприклад, Юрія Кособукіна, Миколи Капусти... А ще редактори показали недавню сторіночку «Yomiuri» з карикатурою у стилі Ігоря Лук’янченка на одного з японських політиків, який мав необережність пожартувати, що у нього серед друзів є хтось близький до... Бен Ладена... Щоправда, він потім виправдовувався, мовляв, його не так зрозуміли... На малюнку політик зображений в образі людини, яка що чує, те й говорить. Це може бути ілюстрацією спільності певних платформ, настроїв і того, що, незважаючи на відстань, інформаційний світ в якісному вимірі рухається по одних і тих самих орбітах.

ВІД ЧОГО ПСУЄТЬСЯ «ЯПОНСЬКИЙ ХАРАКТЕР»

Подорожувати Японією дуже зручно. До Хіросіми я летіла літаком півтори години, а звідтіля поверталася суперекспресом, який iде зi швидкістю 250 кілометрів на годину. Найбільше мені сподобалося, що коли кондуктор заходить, то спочатку вклоняється, а потім вже приступає до виконання своїх обов’язків. А по завершенню, щоб, не доведи Боже, не стати до людей спиною, кондуктор повертається до всiх обличчям, вклоняється ще раз і вже тоді виходить із вагона. Очевидно, у такій атмосфері їхати приємно. З обох боків — видно містечка, села — невеличкі, але доглянуті, рисові поля... До речі, в імператорської родини є своє рисове поле, й імператор та імператриця так само доглядають за рисом — не тільки тому, що це для Японії культова рослина, а ще для того, щоб не віддалятися від народу.

У самому Токіо є поїзди без машиністів — ними керує комп’ютер. Таким поїздом я їхала в морський порт. Мушу сказати, це навіть для самих японців круто: я це побачила з тихої гордості мого висококласного гіда пана Хіронобу Іваока. Звичайно, подорожувати людині, яка не знає мови, в Японії доволі складно, бо кофіцієнт тих, хто знає англійську або якусь іншу іноземну мову, серед простих людей не дуже високий. Ще одне, доволі серйозне щеплення від глобалізації — більш, ніж океаном, японці захищені ієрогліфом.

І тут я хочу сердечно подякувати моїм перекладачам Юкі Такахасі, Кіоко Масаi й Хіронобу Іваока, які зробили моє перебування дуже комфортним. Особлива вдячнiсть МЗС Японії та Посольству Японії в Україні за запрошення і цікаву програму.

Звичайно, є проблеми. Незважаючи на дуже високі досягнення, багато хто каже, що рівень заробітних плат у держслужбовців не такий високий: або він дуже повільно зростає, або витрати на освіту стають дуже високими. Але головне не це. Як сказала одна моя знайома японка, найгірше те, що псується японський характер. Вона розповіла історію, яка дуже стурбувала японське суспільство. Недалеко від міста Ісе була фабрика, яка близько 300 років виробляла солодощі. Зовсім недавно навколо цього підприємства зчинився великий скандал: виявилося, що прострочену продукцію, яка не продалася, проштампували, мовляв, гідна до вживання і пустили знову в продаж. Це моментально виявилося, і фабрику одразу закрили. Але тема обговорювалася по всій країні, як таке стало можливе... Частина суспільства пов’язує цей прикрий випадок з вітрами глобалізації й екзальтовано вважає, що Японію треба закрити для іноземців, бо з ними проникають усі ці «віруси».

При всьому при тому Японія — країна фантастичних парадоксів. Японці зосереджені на собі без всякої пихатості. Крім всього, вони — європоцентричні. Це та азіатська країна, яка вимірює себе дуже часто європейським алгоритмом. Більше того, у чомусь Японія більш європейська, ніж Європа. Мої гіди, коли ми були в центрі Токіо, в Гінзі (квартал, де розташованi найвишуканіші галереї, офіси найвідоміших світових компаній, найдорожчі магазини. Там зареєстроване в Книзі Гіннесса місце, де продається найдорожча у світі реклама), мене запитували, чи правда, що їхній центр Токіо не гірший за Лондон, Париж чи Мілан?.. У цьому було не те щоб дитяче бажання себе порівняти, ідентифікувати... Я їм відповіла, що вони можуть абсолютно з цього приводу не переживати, бо у чомусь вони більш європейські, ніж сама Європа, принаймні з точки зору чистоти, ввічливості.

Минуло 150 років як Японія живе відкритим простором. Європа, як не дивно, за останні роки теж постраждала через свою супервідкритість. Я не кажу, що це погано. Навпаки, це — великий здобуток. Але є така певна втома Європи від цього життя. А Японія на своїх островах ще втримує той особливий «хатній дух».

Як мені здалося, японці — великі модники. Вони мають кілька ключових фраз. Основна фраза: красиво або некрасиво. Вона стосується майже всього. Це своєрідна палата мір. Я часто люблю повторювати, що міра — найскладніша філософська категорія. А от японці це практикують. Там не прийнято одягатися якось крикливо. Особливо це стосується людей, які мають не стільки можливості, як виховання і традицію. Звісно, молодь одягається так, як у всьому світі, інколи навіть більш епатажно.

У п’ятницю японці всім відділом чи навіть офісом традиційно збираються у ресторанчиках. Жартують, що коли шеф — чоловік, а решта працівників — жінки, вони розказують босу, як під його керівництвом їм чудово працюється. Це ніби жартома. Але, на мій погляд, це така добра соціальна терапія: люди працюють разом, мають прекрасні результи, певний корпоративний етичний кодекс, тому такі способи «розвантаження» цілком природні. Й інколи, як мені розповідали, у п’ятницю ввечері доводиться бачити, коли працівники фірми разом виходять з ресторанчиків і обов’язково секретарка за своїм босом несе портфель (у них так принято). Це один бiк. А є ще інший. Попри те, що японці звикли жити на невеликих територіях відкритими спільнотами, вони вміло захищають свій особистий простір. Мені довелося бути свідком такої міні-сценки. Ми стояли з гідом на пероні в місті Нагоя, а за нами стояла молода мама із дитиною у візочку. Я не знаю, хто як до цього поставиться, але, на мій погляд, всі японці народжуються дорослими. Японські діти мають осмислений вигляд. Так от, це десь річне маля мотиляло ніжкою і випадково зачепило мого гіда. Мама одразу вибачилася і накивала малечі пальцем, мовляв, ні в якому разі не можна доторкатися до іншої людини. Звичайно, буває, коли всі церемонії відпадають у час пік в токійському метро. Але все це виглядає теж дуже церемонно. Вагоноводій запихає у вагон людину з великою повагою, щоб вона все-таки туди влізла. Але як тільки з’являється хоч трошки простору для церемоніалу, він буде виконаний. І чим більше простору, тим більше церемоніалу, поваги до особистості, тієї дистанції, на яку кожна людина має право.

СПІЛЬНІ РИСИ

Вважаю, японців і українців єднають якісь невидимі струни, що тягнуться із дуже далеких часів, — із дохристиянських традицій. Наскільки я знаю із нашої літератури та історії, стосунки праукранців зі своїми богами дуже схожі чимось на те, в що вірили японці. Не випадково храми Японії мають такі назви, як «Сад каміння», «Чистої води»... Християнство прийшло в Країну Вранiшнього Сонця, за європейськими мірками, досить пізно, хоча там є і православні церкви, і католицькі костьоли. Зокрема, є католицький університет, в якому викладає професор Хакамада (про якого вже згадувала), до речі, старший брат Ірини Хакамади. Християнство позначене в тому багатоманітті культурно-релігійного життя, а в усьому іншому цей особливий внутрішній світ Японії зосереджено на те, що колись було у нас, — багатобожжя, культ природи.

Друга — та особлива, примітна риса — наше козацтво і японське самурайство. Мене дуже зацікавила історія останнього сьогуна Токугава Йосінобу. Колись я дивилася фільм «Останній самурай» з Томом Крузом у головній ролі. У мене було таке відчуття, що ця стрічка знята про нашого останнього кошового. До речі, одна із моїх гідів пані Кіоко Масаі була приємно здивована, коли дізналася, що свого часу в «Дні» (див. №89 за 22.05.2002) друкувалося інтерв’ю з паном Дайсаку Ікеда, лідером міжнародної релігійно-громадської асоціації «Сока Гаккай Інтернешнл», прихильником якої вона є. Так от, пан Ікеда зазначив, що для нього Україна була і залишається унікальною землею. «Так відчув я ще в молодості, познайомившись з вашими письменниками — Шевченком, Гоголем, — сказав він нашій газеті. — Я читав їхні книжки в період післявоєнної розрухи, буквально на попелищі згорілого Токіо. Ми голодували і фізично, і духовно. Мені було тоді під двадцять. Особливо сильне враження на мене справила повість Гоголя «Тарас Бульба». До речі, я ознайомився з цим твором на заняттях невеликого гуртка з вивчення світової літератури разом зі своїми друзями та вчителями життя — японським педагогом і просвітником Джосей Тода. Власне, це він рекомендував нам, юнакам, обов’язково прочитати цю історію, що описує волелюбність і честь. Так народилася моя любов до вашої країни» .

Під час цього візиту до Японії я переконалася, що ще справді дуже багато недосліджених рис нашої козацької військової демократії та їхнього військового центризму відобразилися на майбутньому житті. Щоправда, у нас потім це було трагічно обірвано подальшою колонізацією України. Японія ж на тому етапі його уникнула, і вже Друга світова війна, Хіросіма і Чорнобиль знову дали на новому витку спільні риси. Тому я й сказала, що багато японців дуже співчутливо ставляться до чорнобильської теми.

У місті Ісе біля неймовірно красивого острова Мікімото, названого на честь свого засновника і відомого способом вирощування перлів, живе дивовижна жінка, панi Момокi Чiеко, яка має невеличкий бізнес — виробництво солі. Вона дослідила, що солі цієї місцини важливі для виведення з організму радіонуклідів і шкідливих речовин. Отримавши підтвердження у науковців, жінка вже вкотре дає знаки Україні, що людям, які пережили Чорнобильську катастрофу, обов’язково треба вживати додаткові речовини. Коли ми зустрілися, вона запитала, яку сіль вживаю? Чи достатньо там мікроелементів, що можуть балансувати завдану шкоду? Як зробити, щоб про це знали якомога більше людей в Україні? Наостанок вона мені подарувала сіль, хоч я була готова її купити. Ця душевна щедрість замішана на тому, що японці розуміють, що таке страждання, і нам співчувають.

Мені було приємно дивитися на те, як вони зустрічають сувеніри. У Японію взяла, на мій погляд, чудові сувеніри Алли Донець — учениці великих петриківських майстрів. Треба сказати, що японці з величезним захопленням сприймали подарунки — вони розуміють ціну народної творчості. Мені було приємно, що мій гід Хіронобу Іваока не лише шанує бандуру — в нього в комп’ютері були записи Софії Ротару. А «Червону руту» він повністю вивчив напам’ять!

Тому, знайомлячись з Японією, я певним чином постійно зверталася до тієї України, якою вона могла б бути. Це була така проекція! З одного боку, звичайно, історія нас розвела дуже далеко. Я все думала про трагічне завершення епохи козаччини. В Японії російсько-японська війна й інші війни лягли, хоч i великим тягарем, але на мононаціональне суспільство — там дуже мало іноземців (до речі, й досі дуже складно отримати громадянство). Цікаво, що у японців немає діаспор — всі страждання вони переживали вдома. На понад сто мільйонів японців один мільйон працює або вчиться за кордоном.

Ми повинні враховувати досвід Японії ще й тому, що світові ресурси обмежені. У ХХI столітті на перший план виходить необхідність нового мислення. Цього року Нобелівська премія присуджена Альберту Гору за його світовий похід проти глобального потепління. У США, гадаю, змушені до цього зараз дуже уважно поставитися. І Японія — це приклад застосування нового мислення. Не випадково у Кіото підписувався однойменний протокол, саме тут виникла ідеологія обмеження викидів у атмосферу.

До феномена відродження після поразки у Другій світовій війні треба придивитися дуже пильно ще з тієї причини, що ми виразно бачимо, як у світі колишні переможені виходять на лідируючі позиції, а ті, котрі були переможцями, стають, на жаль, аутсайдерами. Проблема полягає в тому, що ніхто ще глибоко не дослідив цього питання для нас. Може, одна із відповідей у тому, що Німеччину і Японію примусили розірвати з минулим, покінчити з тією практикою мілітаризму, яка була властива для попередніх економік і яка погано впливала на суспільство. А переможці залишилися в ілюзії перемоги, але начинені, як банка з ботулізмом, своїми внутрішніми хворобами. Режим Радянського Союзу по суті своїй був не менш жахливим, ніж режими країн, які розпочали війну. Але тих покарали, а режим СРСР — ні. Споглядаючи за ставленням до людини і організацією життя в Японії й зіставляючи з життям України, я робила висновки, що нам багато в чому потрібно починати з нуля. Повинна бути санація історичної пам’яті, відмова від утопічних теоретичних курсів підготовки в школах, навчання дітей за принципом «як жити в сучасному світі» — й перехід на мобілізаційну систему, яка потрібна для того, щоб модернізувати і економіку, і всі сторони життя.

В останній день перебування в Японії всі запитували, що мені сподобалося найбільше. Я відповідала: найбільше сподобалися японки та японці, тому що всі чудеса цієї землі — не тільки справа їхнiх рук, а й похідні японського духу і характеру.

Лариса ІВШИНА, «День», Київ — Токіо— Кіото — Хіросіма — Нагоя — Ісе — Токіо — Київ. Фото автора та Євгена МАРЧУКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments