Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Iдентичність і модернізація

22 листопада, 2007 - 00:00

Якщо розповідати про Японію, то варто говорити у контексті «Японія та весь інший світ». Після всіх моїх подорожей ще не було відчуття, що побачила країну, якусь дуже близьку до України — і щоб водночас було так помітно, на яких історичних пунктах наші шляхи кардинально розійшлися. Чи зустрінуться в майбутньому? Особисто мені дуже хотілося б.

Ми багато років у газеті намагаємося сфокусувати увагу читачів на необхідності двох речей — зберігати свою ідентичність і одночасно модернізуватися. Коли перебувала на запрошення МЗС Японії в цій країні, отримала вичерпні докази, що це можливо. Спосіб, у який вирішила свої проблеми Японія після Другої світової війни, гідний наслідування.

НЕ ЗАБУДЬТЕ ПРО ШПАКІВНЮ В МІСТІ МАЙБУТНЬОГО

Отже, спершу про ідентичність. Японці підкреслено трепетно ставляться до того, що вони — японці й відрізняються від решти. Це виражається, передусім, у ставленні до історії свого народу. Все, що пов’язане з історією, охоплено загальним пієтетом. Наприклад, в стародавньому місті Ісе є древній синтоїстський храм — там завжди людяно. І це стосується як синтоїстських, так і буддистських храмів. Як сказав мені професор університету Аояма Гакуїн Сігекі Хакамада, на його думку, японці — не дуже релігійні люди, але водночас віра й відвідини храму займають багато місця в їхній душі. До речі, святі споруди в гарному стані й тамтешні відвідувачі — не стільки туристи, скільки самі японці.

Потім, звичайно, у ставленні до мови. Вивченню японської мови приділяється дуже багато уваги. Нам розповідали, що з першого класу по четвертий японська мова і математика у школі — найважливіші предмети. Знову ж таки — ідентичність і модернізація. Мова — свій сакральний код, а математика розвиває мислення для модернізації.

Сюжети, які обов’язково потрібно згадувати, коли говориш про ідентичність та модернізацію, стосуються найперше школи.

Не можу бути глибоким експертом з питань, пов’язаних з освітою, але те, що побачила, спілкуючись через перекладачів зi школярами в Хіросімі та інших містах й історичних місцях, вразило. Всюди діти пишуть, очевидно, за дорученням вчителів, свої враження й ставлення до побаченого або малюють на свіжому повітрі. Пригадалося, як у першому класі моя вчителька Павлина Федорівна постійно водила нас у парк біля школи... Там ми сідали на звичайне рядно і серед старих дерев та співу птахів вона читала нам книжки. Здається, що із плином глобальних процесів ми даремно відмовляємося від того теплого, що було раніше у нашій старій школі. І що з ностальгією побачила в Токіо.

Я отримала велике задоволення, відвідавши Panasonic Center на їхнє люб’язне запрошення. Причому у самій формі цього візиту теж була виявлена характерна для японців особлива чемність. Мене захоплює їхнє вміння до деталей підготувати візит гостей. Так от, на супермодерному великому екрані у Panasonic Center були написані вітальні слова на мою адресу... Серед див, що виробляє Panasonic, — хороші відеокамери й фотоапарати, телевізори нового покоління... Але я не знала, що фірма приділяє значну увагу створенню побутових технологій, тому Будинок майбутнього був абсолютним відкриттям! Це триповерхова будівля для родини, яка складається з трьох поколінь (дідусь-бабуся — тато-мама — дитина), де все враховано. Сонячна батерея на даху будинку, енергозберігаючі побутові пристрої і технології роблять його повністю автономним, не потребуючим зовнішнього енергозабезпечення. Сучасні телевізійні панелі різних розмірів майже у всіх кімнатах виконують роль не просто телевізорів, але й пристроїв для розваг, психологічного розвантаження, спілкування через iнтернет, управління побутовими приладами. Для цього не потрібні складні пульти. Управління ними відбувається легкими дотиками пальців руки до самих панелей. А, наприклад, замок відкриється тільки тоді, коли за райдужною оболонкою ока тебе ідентифікують як свого. Є і все інше: прекрасний робочий кабінет, — сенсорна диво-кухня, добре обладнані ванні кімнати з мікророзпиленням води, що не висушує шкіру... Але є й кімната, де враховані побутові звички старшого покоління японців: наприклад, спати на циновках чи проводити таку важливу для родини чайну церемонію. Стільки зручностей! При всьому тому, на даху будинку, де облаштовано садочок, відведено місце для шпаківні...

Крім того, могутній концерн, як розповів один із його представників Ріцуко Томінага, займається низкою гуманітарних питань. Наприклад, створена програма озеленення — Panasonic висаджує дерева. Наступне, що мене вразило: вони звернули увагу на те, що зараз школярі мало задають запитань. Це так звана чутлива проблема «однієї кнопки» — і не тільки, мабуть, у Японії. Тобто людині не потрібно знати, як усе влаштовано, їй достатньо натиснути одну кнопку — і все працює. А коли не працює, то треба викликати майстра... Так от, було вирішено, що співробітники Panasonic Center зустрічатимуться із школярами. Я бачила ці спеціально створені моделі й макети, які дозволяють продемонструвати, як, наприклад, виникає електрострум. Цікаво, і з гумором. Уявіть, наукові співробітники витрачають свій час у суботу на спілкування зі школярами, щоб пояснити, заінтригувати, розвивати мислення і, врешті-решт, щоб діти ставили запитання. Зі школи починається розуміння того, чим сильна Японія.

СМІТТЄСПАЛЮВАЛЬНИЙ ЗАВОД — МІСЦЕ... ДЛЯ ТУРИСТИЧНИХ МАРШРУТІВ

А ще вона сильна своїм ставленням до природи. Природа для японців — це їхнє продовження. Вони не відділяють свій дім від того, що за вікном. Як кажуть японці, наш дім — уся Японія. Невипадково на одній із фотовиставок я зауважила фото, яке в принципі можна вважати образом Токіо. На ньому зображено комп’ютерний чіп в оточенні зелені. Саме такий Токіо — суперінтелектуальний електронний мозок, обрамлений дивовижними парками. Перлиною серед них є парк, подарований імператорською родиною місту. Знову ж таки, коли говоримо про ідентичність та модернізацію, йдеться про те, що розум не повинен травмувати природу. Японцям дивовижно вдається мати правильні стосунки з часом і простором. Думаю, саме в тому є одне із чудес — їхнє надзвичайне відчуття міри й гармонії, яке виникає на перетині цих двох площин.

Одне із місць, яке я відвідала під час перебування в Японії, був сміттєспалювальний завод Аріаке у столиці. Насправді сміттєспалювальний завод — місце, яке потрібно записувати в туристичні маршрути. Це була повноцінна лекція висококласних менеджерів з проблем сміття у великому місті. (До речі, можна зняти серіал «Сміття у великому місті», який ми дивилися б замість «Сексу у великому місті»... То було б не менш захопливо...)

Достатньо сказати, що в Токіо 23 райони утримують 20(!) сміттєспалювальних заводів. Майже все комп’ютеризовано й не потребує особливого людського втручання, крім контролю показників. Я зробила таке собі слайд-шоу — як це все робиться крок за кроком. А для того, щоб показати процес, коли в печі при температурі 900 градусів все плавиться, зроблено вивід екрану, щоб можна було за цим спостерігати on-line. Звичайно, це не тільки культ чистоти, але й потужна енергозберігаюча технологія, тому що за рахунок того тепла завод підтримує два величезні спорткомплекси, великий ботанічний сад із екзотичними рослинами, а частину енергії продає. Крім усього, попіл, що залишається, іде на «подушку» для нових площ — зверху насипається грунт і створюються острови. Як відомо, Японія має доволі обмежену територію для такої кількості населення. Мені доводилося чути, мовляв, Україна — країна, яка має 40% населення Японії і 1/6 її території... А японці створюють острови. І, зокрема, Токіо стоїть «на смітті»... Але це те сміття, яке виглядає, як райські сади. Про запахи говорити недоречно — їх немає. До речі, ще десять років тому в Токіо був смог, а зараз повітря чисте, як на морському узбережжі. Новітні технології: фільтри, фільтри і ще раз фільтри! І суворий екологічний контроль. У Кіото мені доводилося бачити дивовижну картину, коли йшла вулицею група людей з великими пінцетами і прозорими пакетами, в які складали смітинку, що трапилася їм на шляху. То була група волонтерів, таких собі супердоглядачів чистоти улюбленого міста. Тобто, чистота — це правило, хобі, мода, спосіб життя.

У нас скажуть, мовляв, японське чудо. Якщо й чудо, то тільки у тому сенсі, що це — сплав мислення і великої праці, японської дисциплінованості, почуття обов’язку й багатьох інших складових... Тому що колись на цьому місці було звалище (я бачила на фотографіях). Пройшло двадцять—тридцять років — і тепер ось так. Нам, співвітчизникам Вернадського, за це треба не просто братися — потрібно готувати майбутні покоління до того, як жити в сучасному світі: як будувати свої стосунки з природою, як виховувати дітей, як зменшити шкоду, яку завдає природі нинішнє покоління... Мушу сказати, що у стінах згаданого сміттєспалювального заводу бачила групи дітей (з однією навіть сфотографувалася). Вони там не просто так. З четвертого класу вивчається спеціальний предмет. Не якісь глобальні теорії, якими дітей часто навантажують у нас, а дуже конкретні практичні речі — як поводитися зі сміттям. Не можу не пригадати, як одного разу на засіданні клубу мерів у Києві був присутній заступник міністра житлово-комунального міністерства. Оскільки раніше мені в Європі, зокрема в Німеччині, доводилося бачити практику розподілу сміття у чотири пакети, я захотіла в нього уточнити, коли наше міністерство плануватиме просвітянську роботу, щоб привчати людей розділяти сміття на те, що горить, те, що не горить, на органічні й неорганічні речовини... Пам’ятаю його роздратування. «Мабуть, у вас дуже велика кухня, — сказав він. — Ви хочете наших господинь на їхніх невеликих кухнях примусити розбирати сміття на кілька пакетів...». У відповідь я сказала, що насправді питання не в моїй кухні, а в тому, що наша країна «тоне у смітті». Наскільки розумію, у японців теж невеликі кухні... Загалом життя на архіпелазі привчило їх до того, що можна задовольнитися невеликими площами. Японці «витискають» з усього максимум корисного і правильного. Хоча не одразу легко було привчити навіть їх розділяти сміття на групи. Але дуже швидко, коли здійснили просвітницькі заходи, вони почали так робити. На заводі є два типи машин — одні працюють за гроші в основному з приватними компаніями, ресторанами, а інші безкоштовно за чітким графіком обслуговують будинки... Коли я запитала про систему штрафів, почула, що ніякі штрафи не застосовуються. А якщо раптом хтось помилиться і про такий випадок напишуть у «районній пресі», це, мабуть, найгірше покарання. Людині, кажуть, буде дуже незручно, і більше таке не повториться. Це теж свято оберігають японці: бо вони говорять про свій набір рис характеру, що їх ідентифікують, як про абсолютну норму. (Мені розповіли, що з давніх часів в етичному кодексі було відображено, в яких випадках японець може віддати своє життя. Найперше — за свою честь, потім — за родину, за господаря і за батьківщину).

Інколи жартують, мовляв, коли японці постійно кивають головою, це зовсім не означає, що з усім погоджуються. Вони просто слухають і сприймають. Але коли вони скажуть «так», то це саме те й означатиме. Це теж основа виховання, елемент самоорганізації дуже високого рівня.

БАБУСІ ON-LINE

У зв’язку з цим не можу не згадати, що такі елементи з’являються не лише у школі, а й на ранньому етапі виховання. Коли спілкувалася з менеджерами відомої косметичної компанії «Shiseіdo», ми розмовляли не тільки про технології, що дозволяють виробляти косметичну продукцію дуже високої якості, і конкуренцію на ринках, але й про те, які соціальні програми веде компанія, як вона ставиться до жінок, зайнятих у себе на виробництві... Вони згадували, як свого часу чоловіки багато працювали і дітям приділяли мало уваги — десь хвилин 30 на день. Тому зараз, аби наступні покоління не працювали так важко, робиться все, щоби татусі також мали можливість іти у декретні відпустки... Один із тих менеджерів був і директором дитячого садка... за сумісництвом. До речі, далеко не всі приватні концерни їх мають. Дитячий садок «Shiseіdo», що існує на прибутки компанії, — фантастичне видовище. Дітей небагато — до тридцяти. Я прийшла туди, коли дворічні дітлахи саме повернулися з прогулянки. І от кожен з них без сторонньої допомоги знімав шкарпетки і ніс, спотикаючись, падаючи, у свою особисту кишеньку клясеру, щоб потім їх звідтіля могли взяти й випрати. У Японії прийнято виховувати самостійність із раннього дитинства. Інший штрих свідчить про те, як можна, скоротивши відстані, зберегти тепло, яке повинно бути в родинних стосунках. У садочку стоїть веб-камера. Дідусі та бабусі, які працюють, у будь-який момент можуть по iнтернету подивитися у комп’ютері, що робить чи як себе почуває їхній онучок чи онучка. І навіть написати електронного листа виховательці, мовляв, онучок вранці чхнув, чи він бува не застудився?

ЯПОНІЯ ТА ІНШИЙ СВІТ

Я приділяю цим сюжетам багато уваги, тому що вони торкаються життя дуже багатьох людей. Думаю, у Японії є речі, про які треба говорити на рівні цифр і лідерства в технологіях. На сьогодні країна — світовий гігант. Її політична доля склалася після Другої світової війни не так просто. Але з часом, я гадаю, вона буде постійним членом Ради Безпеки ООН, до чого прагне, і відіграватиме набагато сильнішу політичну роль у світі. Вірю, що це обов’язково відбудеться, оскільки бачу не тільки економічний, а й духовний і людський потенціал, тобто ставлення японців до того, якими будуть їхні наступні покоління. Якщо ми говоримо про ідентичність, то в них не виникає питання другої державної мови і не може виникнути в принципі, хоча вони оточені дуже важливими і впливовими країнами, з якими колись ворогували, а тепер співпрацюють. І тут напрошується приклад з українського життя. Моє повернення з Японії якраз співпало із Днем української писемності, 9 листопада. Ввімкнувши телевізор, на одному з українських каналів побачила, як кореспондентка брала інтерв’ю російською мовою у Надзвичайного і Повноважного Посла Японії в Україні пана Муцуо Мабучі. Чи треба казати, що він відповідав українською, зазначивши, що вивчає її, щоб морально українську мову підтримати...

До Росії у японців, звичайно, особливе ставлення. Те, що ми знали з радянської історії про російсько-японські стосунки, так би мовити, з японського берега виглядає дещо по-іншому. Як відомо, існує територіальна суперечка між державами. Переговори про повернення чотирьох островів Японії тривають вже дуже довго. До речі, я ніколи не чула від наших політиків виразної позиції щодо даного питання і навряд чи почую найближчим часом. У радянські часи нам розповідали, мовляв, Друга світова війна закінчилася тим, що японська армія здалася в полон, а острови завжди належали Росії. За словами японців, все не зовсім так. Між іншим, цей історичний період відображено у фільмі Олександра Сокурова «Сонце». Коли Японія вже програвала Другу світову війну, імператор Хірохіто пішов на надзвичайний крок, якого, мабуть, від нього не очікували. Він закликав співвітчизників, і перш за все військових, капітулювати і зберегти себе для майбутнього Японії. Деякі не змогли такий заклик прийняти і покінчили життя самогубством, а інші — скорилися наказу. Найбільше образило японців те (досі це пам’ятають), що вони капітулювали (це було їхнє рішення), а не їх завоювали, як говорилося в радянських повідомленнях. І острови забрали, незважаючи на добровільну капітуляцію. У наших підручниках такі тонкощі не особливо враховуються.

Це все саднить досі. А крім того, як говорили мені японці, уже після капітуляції Японії Сталін порушив її умови. Можна сказати, що тепер повертатися до цієї логіки доволі складно. Але Японія наполягає на поверненнi островів...

До речі, коли була в Токіо, якраз приїхала російська делегація на чолі із віце-прем’єром Наришкіним. І я бачила, яку гостру реакцію викликав цей приїзд у певних колах японського суспільства. Під готелем, де проживали члени делегації, ультраправі влаштували демонстрацію із радикальними вимогами негайно повернути острови.

Є смішна історія про особливу позицію японських комуністів, якщо порівнювати їх із нашими комуністами по відношенню до Росії. Вони вимагають повернути не тільки чотири острови, а й Сахалін...

Якщо говорити про Японію та інший світ, то, звичайно, є Японія із відносинами з Росією, а є Японія із особливим ставленням до Америки. Одна японка зізналася, що в школі все розмірковувала про те, чому їх закликають ставитися приязно до США, коли ця країна бомбила Хіросіму й Нагасакі, натомість Росія цього не робила, а водночас стосунки погані. Насправді це дуже складне плетиво багатьох подій.

Коли я відвідала Хіросіму, то звернула особливу увагу на цікавий фрагмент скульптурної композиції, де написано слова, адресовані жертвам того жахливого атомного бомбардування: «Спіть спокійно. Помилок ми не повторимо». Не пригадую, щоб нам говорили в школі, що японці теж відчувають свою провину за те, що брали участь у Другій світовій війні. Як я розумію, в Японії ця тема теж доволі болюча. Досі є люди, які вважають, що Японія не розкаялася так, як слід, і внутрішньої очисної роботи не проведено. Так розмірковують ліберальні кола, що бояться реваншизму. Як відомо, після Другої світової війни Японія формально не має права мати армію. Натомість існують сили самооборони. Як кажуть, це — армія висококласних офіцерів. Факт є фактом. Частина держави відчуває травматичність після тих подій. Але одночасно зовсім недавно була 40 тисячна маніфестація на острові Окінавa, де знаходиться відома американська база, проти того, що з підручників історії у даному регіоні викинули кілька речень про те, що свого часу японські військові під час Другої світової війни схиляли місцевих жителів до самогубства. Коли американці вже мали висадитися, частина японських військових вважала, що це неприпустимо і тому краще покінчити життя самогубством. І нібито такі випадки були доволі масовими. Цей фрагмент в історії був і він засуджувався. Аж раптом прийнято рішення його прибрати... І ті сорок тисяч людей вийшли на мітинг сказати, що історію не можна переписати. Це зовсім не видима для нас боротьба ідей, що точиться всередині японського суспільства.

Я, не заглиблюючись в тонкощі дипломатичних відносин, все- таки запитала в Хіросімі у представника адміністрації музею пана Нобуюкі Тесіма, чи не вважає він, що прийде такий час, коли американці змушені будуть сказати, що вони жалкують з приводу бомбардування? Він відповів, мовляв, вони напевне скажуть, що це була необхідна акція для припинення Другої світової війни. І додав: вони працюють не для того, щоб американці вибачилися, а для того, щоб це більше не повторилося. Відповідь дуже дипломатична. До речі, американський екс-президент Джиммі Картер був у Хіросімі. Як відомо, з діючих американських політиків там не було нікого.

В експозиції музею є такий фрагмент, де відображено період закінчення Другої світової війни, розповідається про те, що США вже давно вели роботу над атомною бомбою, яку потрібно було випробувати й заодно прозвітувати перед своїми платниками податків, як використовуються ці кошти... Адже атомна зброя — справа дорога. І можна сказати, що Хіросіма й Нагасакі стали «інформаційним приводом». Жахливим приводом. Після відвідин Меморіального музею миру в Хіросімі я увесь день була під цим враженням.

Я зустрілася з чоловіком, який пережив бомбардування у Хіросімі, — паном Кодзі Хосокава. Він — автор фотороботи, на якій відображено розвалений після бомбардування будинок у центрі міста (його зумисне залишили у такому вигляді). Будівля під таким кутом сонячного проміння, ніби вона розіп’ята на хресті. Під час спілкування він сказав, мовляв, купол будинку нагадує йому терновий вінок. А потім зазначив, що, на його думку, ці бомби були кинуті не на Хіросіму й Нагасакі, а проти людства. Я поцікавилася, чи не складно повертатися до цієї історії. «Звичайно, нелегко», — відповів. Тим більше, тоді загинула його улюблена сестра від опіків та уражень. Про ту трагедію багато можна прочитати, але найважливіші все-таки людські історії.

Треба віддати належне філософічності, з якою ставляться японці до всіх драматичних сторінок своєї історії. Після атомного бомбардування та приходу американських баз на їхню територію, думаю, у багатьох була серйозна боротьба мотивів. Я не знаю, з ким треба пов’язувати ту лінію, яка, зрештою, перемогла і яка визначила повоєнну політику Японії, але японці не спокусилися помстою. Це не означає, що вони забули. Просто вони вирішили, що будуть відбудовувати країну. В експозиції Меморіального музею миру в Хіросімі це дуже добре видно, коли під фотографією, яка завершує експозицію, написано, мовляв, можна було подумати, що тут, на цій випаленій землі, 75 років нічого не проросте. Але пройшов рік — і пробилася квітка. На фото видно — на тому згарищі жива рослина... Дуже сильний символ.

Очевидно, це треба врахувати українцям, бо в нас дуже виразний синдром жертви. І треба вміти навчитися жити з тим минулим, переживати його, переробляти його на світло, на енергію творення. Думаю, що японці кращим чином показали, як із катастроф можна виходити і як можна вражати світ своїми досягненнями. Важливо, що японці культивують повагу до Америки. Невипадково японців часом порівнюють з бамбуком, який гнеться, а не ламається.

Закінчення в наступному номері

Лариса ІВШИНА, «День», Київ—Токіо—Кіото—Хіросіма— Нагoя—Ісе—Токіо—Київ. Фото автора і Євгена МАРЧУКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments