Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу.
Іван Драч, український поет, перекладач, сценарист, політичний і громадський діяч

Марік

Після початку війни Маріуполь став одним із найважливіших міст на мапі України — по суті, неофіційною столицею українського Донбасу
5 жовтня, 2017 - 15:08
ФОТО ВАЛЕНТИНА ТОРБИ / «День»

Про те, чим живе «Марік», як його називають містяни між собою, ми розпитали молодого кінорежисера-експериментатора Сашка Протяга.

Сашко Протяг народився в 1978 році, до 14 років жив в Узбекистані, з 1992-го живе в Маріуполі. Працює викладачем англійської й перекладачем. Кіном займається з 2006 року. Показував свої роботи у Харкові, Чернівцях, Запоріжжі, Києві, Санкт-Петербурзі, Вінниці, Маріуполі, Херсоні, Каунасі.

АБРИКОСИ ВІДРАМИ

— Олександре, яким є твій перший спогад про Маруіполь?

— Моя родина переселилася сюди, коли мені було 15 років, у 1992-му. Але до того ми приїжджали до Маріуполя щоліта на відпочинок, ще з початку 80-х. Тож місто дуже чітко асоціювалося з гастрономією, бо мене треба було нагодувати. Все було якісне й здорове, якісь особливі пельмені, лимонні тістечка, абрикоси відрами. Маріуполь мав порівняно з іншими містами, в яких ми бували, «хорошее обеспечение». Я вмів стояти у всіх найцікавіших чергах і з закритими очима відрізняв ковбасу «Русанівська» від ковбаси «Останкінської». Також дуже добре пам’ятаю книгарню «Азовсталець», де мені купували всі найулюбленіші книги мого дитинства, здебільшого, з географії і біології. До речі, книжок про завод «Азовсталь» або про металургію я там ніколи не бачив.

СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я Й ПРОБІЛИ

— Чи є тут у тебе особливі, улюблені маршрути і чому саме вони?

— Найулюбленіший маршрут, дуже особистий для мене, йде вздовж пляжу Піщанка. Це місце, де я завжди гуляю з найважливішими для мене людьми й думками. Я вже намагнітизував, або, скоріше, наромантизував це місце настільки, що, напевно, повертатимусь до нього навіть після смерті. Тридцятиметрові піщані кручі з надзвичайно красивими пташками щурками (бджолоїдками) в повітрі, лабіринти човнових гаражів, люди, котрі ховаються від гамірних центральних пляжів — це моє маріупольське Середземномор’я, дуже важливий краєвид, котрий наближає місто до текстів Чезаре Павезе (італійський письменник і перекладач, 1908—1950 рр. — Д.Д.).

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Ще один маршрут, який не можу не згадати, — шосе з Лівого берега, де я живу, в центр. Воно десь 5 кілометрів тягнеться вздовж заводу, точніше, вздовж абсолютно сірої заводської стіни. Я багато разів ходив цим шосе пішки, тисячі разів їздив на трамваї, багато тисяч разів їздив на маршрутках, і ця стіна для мене — дуже потужна метафора мого співіснування з містом. Я думав, що її розмалювання могло б бути чимось на кшталт падіння Берлінського муру для Маріуполя. Потім один дуже цікавий маріупольський митець пояснив мені, що азовстальська стіна може і має залишатися сірою. З того часу це для мене така собі індустріальна медитація. Ніщо, котре є нічим.

— Якщо поглянути з загальнішого просторового ракурсу, то якою зараз є геометрія Маріуполя?

— Маріуполь, як і безліч інших пострадянських міст, страшенно розпорошений, із численними пустирями і зонами, котрі, незрозуміло чому, залишаються пробілами на міській мапі. Йому хронічно бракує інтенсивності урбаністичного досвіду. Місто з населенням майже 500 тисяч досі живе в режимі напівсело, напівробоче поселення. В 5 хвилинах пішки від центру можна побачити реальні нетрі. Місто досі не визначилося зі своєю геометрією, вертикалі й горизонталі часто губляться, не знаходячи перехресть.

РЕНЕСАНС

— Наскільки зараз змінилося місто, якщо порівнювати з тими ранніми враженнями?

— Я підозрюю, що я змінився набагато більше, ніж місто. Але все одно варто сказати, що за останні роки місто пережило щось, що ми з друзями напівжартома називаємо Маріупольським ренесансом. З’явилося багато низових проектів, рухів, ініціатив, малих і середніх бізнесів, про котрі раніше годі було думати. Місто стало набагато активнішим і, в певному сенсі, відповідальнішим. Я пройшов шлях від повного несприйняття себе в Маріуполі до розуміння, що це місто, де я можу реалізовувати себе, принаймні зараз, максимально ефективно.

ГОРОДЯНИ

— Чи існує типовий маріуполець? Які його зовнішність, звички, страхи й радощі? Чи, може, це декілька різних типів?

— Я з часом помітив, що місцеве творче середовище виробляє величезну кількість геніїв, і головною причиною тут є ізольованість місцевого культурного контексту. В певному сенсі, місто не надає можливостей для інтенсивного обміну ідеями, і тому замість критичного мислення митці скоріше знаходять себе в мегаломанії. Але я не впевнений, чи можна вважати цю тенденцію типовою, особливо зараз. Також я би не став шукати типового маріупольця на великих підприємствах. До речі, в Маріуполі два виборчі округи, і там можна побачити досить помітну різницю в тому, як мешканці голосують. Ближче до заводів більше відчаю і мрій про стабільність.

— Чи є якась особлива, суто маріупольська тема для гордості в городян?

— Раніше Маріуполь городяни найчастіше ненавиділи. Місто ніколи не асоціювалося з гарною освітою і бажаним майбутнім для дітей. Зараз досить поширений настрій — коли містом пишаються, тому що це форпост, тому що врятували і захистили, тому що, попри все, місто працює і розвивається.

«ДНР» І ПІСЛЯ

— Період «ДНР» у місті — як це було?

— Скільки людей в місті, стільки можна назбирати історій про ті дні. Я думаю, що краще поки що не поспішати з офіційною версією. Я був в Маріуполі всю ту весну і літо. Центральні вулиці, де тоді відбувалися і могли відбуватися драматичні події, намагався оминати. Один раз доводилося втікати і ховатися в супермаркеті, тому що просто стояв на вулиці і телефоном розмовляв українською. Але з другого боку, в місцевій франшизі львівського харчового закладу, де обслуговування зазвичай було українською, офіціант мені розказував, що два місяці, коли «ДНР» ніби контролювала центр міста, заклад жодного разу не закривався і не мав проблем з бандитами. Важливим поворотним моментом став день, коли місцева похоронна фірма протягнула металеву труну з написом «ДНР» вулицями міста, в знак протесту проти «ДНРівського» рекету. Тоді ми змогли якось по-інакшому побачити ситуацію і взагалі відчути певну силу.  

— Які настрої зараз?

— В місті є достатній відсоток людей, налаштований дуже скептично щодо української державності, і ще більший відсоток, налаштований дуже скептично щодо того напрямку, в котрому Україна розвивається після Майдану. Але варто пам’ятати, що за кожним таким розчаруванням і скепсисом стоять реальні соціальні проблеми й реальний біль. Відповідальність за ці протиріччя в суспільстві мусять нести не лише ті, хто щось важливе не зрозумів, а й також ті, хто не змогли допомогти зрозуміти. Абсолютно очевидно, що усвідомлення цього, усвідомлення неприпустимості нескінченного іншування політичних опонентів робить зараз східні міста більш прогресивними, ніж традиційні культурні центри України, як-от Львів.

КІНО

— Ти займаєшся кінорежисурою. Наскільки ти в цьому сенсі біла ворона?

— Культурне життя в Маріуполі, в певному сенсі, вирує, як ніколи. Десять років тому я би не повірив, що буду тут принаймні декілька разів на тиждень відвідувати дійсно цікаві події. Десь рік тому я нарешті показав свою роботу в Маріуполі, в Платформі «ТЮ!». В мене немає ніяких підстав думати, що публіка в Маріуполі гірша, або якось не так зрозуміла мою, в принципі, досить складну і експериментальну роботу. Питання глядачів були не гірші, ніж у глядачів, скажімо, в PinchukArtCentre. Майже всі мої найважливіші однодумці зараз живуть у Маруіполі або приїжджають сюди. Я абсолютно не почуваюся зайвим.

— Як можна помітити, Маріуполь взагалі став доволі модною кінематографічною локацією, в ньому постійно щось знімають — переважно документалістику, а почалося все з легендарної «Маленькой Веры». Як маріупольці сприймають ці фільми?

— Так, про «Маленькую Веру» всі знають. Ми якось з другом лазили по залишках дискотечного майданчику, де цей фільм знімався, я там багато графіті тоді намалював — не про фільм, до речі. Що ж до сьогодення, то більшість робіт, знятих тут за останні роки — поки що повні провали, просто якщо дивитися на пропорцію маріупольського досвіду режисерів і створену «картинку». Серед фільмів про Маріуполь, котрі я би все ж таки порадив, назву «10 секунд» Юлії Гонтарук і «Ма» Марії Стоянової.  Назагал, ми стали дуже чутливими до тих, хто приїжджає зрозуміти наше місто за кілька днів або навіть за кілька тижнів.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments