Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Монголія. Неочікуване знайомство

13 жовтня, 2016 - 14:01

Після мого дебютного «китайського» блогу, присвяченого першому знайомству із життям у Пекіні, я хотів написати ще кілька невеликих текстів про нові враження від Піднебесної. Проте час та обставини обганяють наміри та бажання. Тож  новий блог-репортаж – про поїздку з Китаю до Монголії.

Одне із постійних актуальних питань для іноземців, в тому числі українців, тисячі яких живуть у Китаї – питання «візового коридору». Тобто, отримавши візу на 1 рік, ви маєте право перебувати у країні 30-45-60 днів - в залежності від вашого року чи місця народження. Коли ж цей строк спливає, доводиться виїжджати і знов повертатися у Китай, аби отримати необхідну печатку про виїзд та в’їзд до країни. Наступний же крок після цього – реєстрація у відділку поліції за місцем проживання і (обов’язкової) реєстрації.

Які ж варіанти для постійного виїзду закордон? Насправді вибір вкрай широкий і обмежуються він безвізовим законодавством інших держав відносно України. Та найбільш розповсюджені варіанти – Монголія, Гонконг, Індонезія, Тайланд. Все, звичайно, залежить від вашого гаманця, бажання пригод та необхідного рівня комфорту.

В якості своєї найпершої закордонної поїздки з Китаю ми з друзями все ж вирішили обрати один з найбільш «бюджетних» варіантів – Монголію. Бюджетність обумовлена відносною близькістю від Пекіну (700 км), а також можливістю дістатися туди не літаком, а потягом чи автобусом. Останній вид транспорту найдешевший (220 юанів), тож його ми й обрали.

Час виїзду ми теж обрали не випадково. Хоча строки для виїзду із Китаю нас не надто й підганяли, але ми вирішили не ризикувати і використати для поїздки загальнонаціональний тиждень канікул – з 30 до 7 жовтня вся держава відзначає День заснування КНР. Тож в один із цих днів, який ознаменувався сильною зливою (говорять, це хороша прикмета для мандруючих) о 18:00 ми вирушили з підпільної «автобусної станції» поряд із автовокзалом у Пекіні.

Проте вид транспорту нас очікував достатньо екзотичний, хоча, зізнаюся, трохи більш комфортний за звичайний – автобус-плацкарт. Виглядає він зовсім як звичайний, але всередині 36 лежачих місць у три ряди і два поверхи. Дорога ж зайняла майже 14 годин, враховуючи 1 зупинку і 3-годинний сон водія (дякувати богу не за кермом).

Тож вже о 8 годині ранку наступного дня ми прибули у Внутрішню Монголію - у прикордонне китайське містечко Ерлянь (Арлян або Ерен-Хото). Достатньо дивним видається те, що на вїзді у місто над дорогою стоять дві велитенські 19-метрові скульптури бронтозаврів, що цілуються.

(Фото запозичено з сайту www.liveinternet.ru)

У полі ж поряд із ними – на фоні нескінченної рівнини скульптури інших набагато менших вимерлих рептилій. Стоять вони у пустелі не просто так, а тому, що це місце мільйони років тому було ареалом проживання динозаврів. Як пишуть в просторах інтернету, скелет останнього тут було знайдено у 2005 році. А у 2007-у відкрито тематичний музей та встановлено «пам’ятники» цим велетенським «історичним фігурам».

Слід сказати і про сам Ерлян. За китайськими мірками, це невеличке транзитне місто (хоча для нас, іноземців воно виглядає достатньо великим). В інтернеті важко знайти багато інформації про нього, тож скажу лише, що, за спостереженням, майже всі китайські вивіски продубльовані тут монгольською мовою, оскільки в Ерляні знаходиться багато монголів, які китайською не володіють.

Одним із таких монголів був водій, який довіз нас до своєї батьківщини. На цьому моменті зупинюся заради кількох подробиць. Як я вже зазначив раніше – питання перетину кордону – постійна проблема для іноземців, які живуть у Китаї, тож це також постійний бізнес для людей, які можуть у цьому «допомогти». Окрема категорія таких людей – монгольські водії, які на джипах – будь то старенькі «Тойоти Ленд Крузери», побиті життям «УАЗи» або більш нові китайські позашляховики невідомих марок – перевозять іноземців через китайсько-монгольський кордон. Коштує ця послуга 100-150 юанів і надають її (за спостереженнями) лише монголи, яких без проблем пропускають з однієї до іншої країни кілька разів на день. Думаю, цей бізнес став національним монгольським заняттям саме через те, що для китайців така сума є невеликою, а от для жителів бідної азіатської країни це непоганий заробіток (тут я, звичайно, пропущу питання зарплат українців).

Тож, отримавши штамп про виїзд із КНР, ви потрапляєте у нейтральну зону із одним безлюдним кафе. Далі – швидка поїздка нейтральною територією на тому самому джипі на швидкості 100 км/год.,після чого ви в’їжджаєте до Монголії.

І тут одразу кидається в очі контраст. Після сучасного і комфортабельного посту китайських прикордонників ви потрапляєте у скромні і напівзруйновані будівлі, до яких під’їжджаєте по розбитій дорозі. Під час проходження монгольського кордону вам може пощастити – ви його пройдете без зайвих запитань, але може й не пощастити – до вас вийде російськомовний прикордонник, який почне задавати додаткові питання про мету приїзду, а якщо ви йому «не сподобаєтесь», заявити, що «ви не поважаєте Монголію, оскільки використовуєте її для візового коридору». Звичайно, монголів дратує те, що їм доводиться  щодня пропускати і випускати сотні іноземців, заповнювати додаткові папери просто заради пари штампів, в той час як цього можна просто не робити. Але в ситуації із «неповагою» питання не у штампах і бюрократичній тяганині, а у кількох сотнях юанів, які можна заробити на чужаках. На щастя, ми пройшли без пригод, хоча суворий монгольський прикордонник сказав нам: «Наступного разу не пропущу».

У Монголії вас зустрічає золотий пам’ятник Сойомбо – стародавній комплексний символ держави, який означає свободу і незалежність.

Він включає знак вогню, сонце, луну, знак, схожий на «Інь-Ян», горизонтальні прямокутники, яки символізують рівний степ, а також прямоту, чесність та справедливість. Вертикальні прямокутники символізують те, що «два друга сильніші за будь-які мури, а також два трикутники, які символізують списи.

По той бік кордону - місто Замин Ууде – транзитний населений пункт, який знаходиться на Трансмонгольській залізній дорозі і, як пише Вікіпедія, з’єднаний з Улан-Батором асфальтованою дорогою. До слова, даний прикордонний перехід між Ерляном і Замин Ууде є найбільшим між Китаєм та Монголією і через нього проходить найбільша кількість продовольства та будматеріалів до Монголії.

Вочевидь, Замин Ууде не є туристичною «меккою» Монголії, тож із цікавих місць тут залізнодорожній  вокзал, стоянка для згаданих джипів із «транскордонними» водіями, відділок поліції із вичурною емблемою, а також кілька кафе.

Тож найбільшою розвагою для нас під час перебування закордоном був обмін валют. 50 китайських юанів (майже 200 гривень) нам обміняли на 17 тисяч монгольських тугриків (так, тугрики – це монгольська валюта). Купивши собі «Шпагетті» (спагетті на монгольський манер) за 6.300 тугриків, два тістечка по 800, а також 3 чаї ми отримали найбільше задоволення за 1,5 години.

Повернення до Китаю – за тим самим алгоритмом. Але по цей бік кордону вас зустрічає велетенська китайська веселка.

Проте лише дорогою назад ти помічаєш ще один контраст – які різні степи у цих двох країнах. У «зовнішній» Монголії по обидва боки оку немає за що зачепитися і степ закінчується там, де далеко на горизонті починається небо. Проте, проїхавши кілька кілометрів через кордон до Внутрішньої Монголії тут посеред поля стоять численні вітряки, які повільно накручують мегавати електроенергії для Піднебесної.

Ці спокійні і тихі велетні красномовно підкреслюють те, чим вирізняється по-справжньому сучасна держава – це, насамперед, ефективне використання всіх своїх ресурсів. Навіть якщо ресурс цей – пустеля Гобі. Проїхавши більше 700 кілометрів мене не покидало відчуття, що кожен метр цієї країни враховано та проконтрольовано його використання -  всюди відгороджені пасовиська для коней, корів, овець та кіз, всюди вітряки та невеличкі ферми.

Та проїхавши дорогою по Китаю ти бачиш, що безмежний степ все-таки має край – там, де починаються гори, які стають все більш високими і крутими із наближеням до Пекіну. Сама ж китайська ж столиця оточена Запашними горами (Сішань).

Слід згадати і про іншого героя нашої поїздки – монгольського водія, який за 300 юанів і 7 годин навіженої їзди на швидкості 120 кілометрів на годину довіз нас від Ерляну до Пекіну. Дивлячись на його безтурботне і навіть надто спокійне обличчя під час агресивного та шаленого керування автівкою мимоволі пригадувалися сторінки історії, коли монголи, мабуть, із таким же безмежним спокоєм на обличчі долали тисячі кілометрів, завойовуючи нові і нові території для першої за розміром сухопутної у світовій історії імперії. Тож сьогодні, судячи з усього, нащадки тих монголів знаходять віддушину в залізних конях.

Тож із поправкою на величезний автомобільний корок затора у передмісті Пекіну о 23:00 ми опинилися вдома – виснажені, але із необхідним штампом про виїзд із КНР у закордонному паспорті. Тож поїздку можна вважати вдалою, але наступного разу летимо до Гонконгу.

Дмитро КРИВЦУН, Пекін-Еренхот-Замин Ууд-Пекін, фото автора
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments