Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

На краю світу

Польська полярна станція: досвід двох звичайних мешканців Кракова
6 березня, 2013 - 19:44
ПОЛЬСЬКА ПОЛЯРНА СТАНЦІЯ ВЛІТКУ / ФОТО ПЬЙОТРА АНДРИЩАКА

Десь на початку січня минулого року повертається мій чоловік з роботи і заявляє, що поїде в експедицію за Полярне коло. Так усе почалося.

Мій чоловік — електронник, інженер-енергетик, я — філолог, PR-фахівець. Звичайні люди, які мешкають у Кракові. Прочитавши оголошення про набір членів XXV польської полярної експедиції на наукову станцію на Шпіцберген, вирішили, що потрібно змінити спосіб свого життя, і відправили резюме.

Потім була співбесіда у Варшаві, болісне очікування відповіді. І нарешті — ми дізнаємося, що проведемо рік у Арктиці разом.

Перед від’їздом ми пройшли декілька тренінгів: вчилися керувати човном, стріляти, надавати першу медичну допомогу і багато що інше, іншими словами, ставали підготованими полярниками.

Наприкінці червня ми відчалили від берегів Польщі на кораблі «Обрій II» і пішли на північ, щоб за 10 днів опинитися в місці, де нам доведеться провести весь наступний рік життя. Дорогою за старою морською традицією ми познайомилися з володарем морських глибин — Нептуном, і, як людям, що перший раз перетинають Полярне коло, довелося віддати йому почесті.

Польську полярну станцію «Горсунн» Інституту геофізики Польської академії наук у Варшаві розташовано на півдні острова Шпіцберген. Це найпівнічніша польська наукова установа, працівники якої проводять дослідження цілорічно. Станцію було побудовано 1957 року, а з 1978-го щороку сюди приїжджають працювати вчені-полярники і техперсонал. Постійний штат — 10 осіб. Окрім того, влітку приїжджають технічні фахівці, які проводять планові ремонтні роботи на станції, та інші вчені.

Учасників XXV експедиції також 10 осіб, з них 2 дівчини і 8 чоловіків, є два собаки Лола і Бжідал — великі пухнасті лайки, головна їхня робота — попереджати про наближення ведмедів до станції. Але цього року роботи у них було мало, ведмеді рік у рік все менше з’являються біля станції.

Чим відрізняється життя за полярним колом на науковій станції від звичайного міського в Україні? У першу чергу пейзажем за вікном: немає лісів і полів, довкруж холодне море і гори. Влітку сонце не заходить за обрій і ясно цілу добу, спочатку це страшенно дивує. Зима починається у вересні, а сонце, як сховалося наприкінці жовтня, так і з’явиться лишень 12 лютого. Встав уранці — темно, пішов обідати — темно, лягаєш спати — знову темно. Працюємо ми 6 днів на тиждень, окрім свят, але робота деяких фахівців ненормована: є завдання, які потрібно виконувати цілу добу незалежно від дня тижня. За межі «будинку» можна виходити лише з рушницею, щоб отримати взимку воду — потрібно розтопити лід, а готувати їжу і прибирати потрібно за чітким розкладом всім учасникам згідно з чергою. Мобільні телефони тут не працюють, їхати на транспорті на роботу непотрібно (взагалі дуже відвикаєш від великих скупчень людей), а в майці і шортах навіть улітку тут не погуляєш і купатися в морі бажання немає.

Станція стоїть на березі Горсуннфьйорда в південній частині острова, тому тут не дуже низькі температури. Середня температура липня +4,4°С, а січня –10,5°С. Найнижчу температуру, зафіксовано в історії метеорологічних досліджень на станції це –35,9°С, а погода тепліша за +13,5°С не спостерігалася. Інша річ — швидкість вітру. Інколи пориви доходять до 140 км/год., але доки повз вікно не пролітає собака з будкою, ми не хвилюємося — стіни міцні. Додайте до цього високу вологість і повірте: це не південний курорт. Інколи, особливо взимку, вихід за межі «будинку» — це випробування, і робиш це лише з потреби, одягнувши на себе багато одягу і ретельно закутавши обличчя.

На станції є все, що потрібно для нормального життя: інтернет, телефон, телевізор, комп’ютери, опалення, теплий душ і туалети, спортзал і навіть город, де як експеримент вирощуємо петрушку і базилік під штучним освітленням. Всі продукти на станцію доставляються кораблем двічі на рік, є все необхідне, вся їжа зберігається замороженою або консервованою; харчуємося ми повноцінно, не гірше, ніж удома: з фруктами, соками, компотами і маминим варенням.

Варто зазначити, що наше перебування майже не відбивається на первісній природі Півночі. Всі відходи — алюмінієві бляшанки, пластик, скло — сортуються, пресуються і раз на рік повертаються до Польщі на кораблі. Всі біологічні відходи переробляються на спеціальній сучасній очисній станції.

Як я вже вказувала, на станції зимує лише 10 осіб: щодня ми маємо спілкуватися один із одним, співпрацювати, не можна за своїм бажанням змінити коло спілкування, звільниться, переїхати мешкати в інше місце. Дванадцять місяців нам потрібно провести разом. Мені складно уявити, як це було раніше. Зараз проблема замкнутості колективу не така гостра, оскільки є можливість зателефонувати друзями за допомогою скайпу, спілкуватися електронною поштою, вільно користуватися інтернетом. Ну, а завдяки тому, що людей сюди добирали і готували — наразі ми живемо дружно, якщо виникають проблеми, між собою спілкуємося і все вирішуємо.

Бути полярником XXI сторіччя вже не так смертельно небезпечно, як раніше: одяг теплий, створено багато умов для комфортного перебування і виконання поставлених перед учасниками завдань, багато техніки, яка полегшує побут і роботу. Окрім того, є можливість милуватися щодня суворими, але прекрасними північними пейзажам, випробувати себе і довідатися дуже багато нового, відірватися від одноманітних буднів сучасного міста і отримати унікальний життєвий досвід.

Влітку нам удалося зробити світлини песців, які часто з’являються поряд зі станцією і майже не бояться людини, а також диких північних оленів. Зараз, коли таланить і небо чисте, ми можемо милуватися фантастично красивим північним сяйвом. А коли буран, — тренуємося в мистецтві встояти на ногах.

Чи варто було змінювати розмірене родинне життя в місті на холод Шпіцбергена? Звичайно, так!

Дагмара БОЖЕК-АНДРИЩАК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ