Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Не журись, хутірець!

Як тільки не називають цей неповторний київський куточок на Куренівці — і парк, і ліс, і хутір. І все це — Кинь-Грусть
3 листопада, 2016 - 16:37

У перший, ще пробний, зимовий день, стоячи на осінній галявині під віковим дубом, здалося, відчуття були саме такими, що опинилася всередині золотої прощальної осінньої пишності. Зовсім, скажу відверто, не хотілося деталізувати історичні подробиці, хоч і розуміла — доведеться. Білки метушилися довкола, винюхуючи в опалому пухнастому листі свій обід і десерт, інколи спонтанно утворюючи легкі зграйки, і тоді вони нагадували базік, що обговорюють на лавці свої новини. Свято для очей заколисувало, пестило, втягуючи в свої обійми. Хочу об’єднати, точніше, зібрати, ущільнити дещо глузливу непорушність, адже зрозуміло, — все про Кинь-Грусть вже описано, знято і з електронної інтернет-годівниці можна завжди вивудити потрібне, але таке «метеозведення» не зворушує. Хочеться уловити послання самої природи, а не перенавантажувати зайвою строкатістю свій словник. Однак хотіти — зовсім не означає відчувати. До ліричної канви естетичного заціпеніння грубо і зухвало вриваються реалії, ніби промальовується характер сьогоднішнього життя цього колись малолюдного зеленого острівця і, підкоряючись осінньому вихору, смакуючи нашарування осені, яка є багатшою за нехитру свіжість весни, розумію — красу давно надкусили, відламали, заховали за паркани, інколи навіть триповерхові.

Вічний кругообіг спритників: одні беруть у природи задурно, а хтось дрібніше у них позичить, і здалося, що навіть намацала своєрідну метафору цього зачарованого смутку: на березі ставка вже багато років вмирає мокрий будинок, побудований біля забороненої межі, біля самої води. Звичайно, продати такий неможливо, і став він ніби пам’ятником людській бездумній метушні, нових і ненових персонажів з угодованими гаманцями. Тутешній старожил Юрій Врублевський (а він живе на одній з прилеглих вулиць, неподалік місцевості Кинь-Грусть вже 47 років), показуючи на розкішну садибу з кортами в затінку, ліпниною на фасадах, пригадав, як робітник цього будинку пропонував комусь купити відро «скоммунизденной» у господаря фарби, ставши теж учасником спритного кругообігу. Ще запам’яталося, він додав: «Не хвилюйтеся у них не лише фарба — відрами, у них гроші відрами. Щоправда, в сьогоднішньому контексті електронного стриптизу чиновників — це дрібниця, процес крадіжки і шахрайства навіть місцевого масштабу змусив і нас, жителів довколишніх вулиць, декілька років тому чергувати ночами, борючись за збереження зеленої зони і, природно, за своє місце під сонцем. Ми, — додав пан Юрій, — упродовж чотирьох років боролися за те, аби всюдисущий будівельний аферист Войцеховський не звів, як планував, шість 25-поверхових будинків тут неподалік. Він тоді вже приїжджав і оглядав ділянку, яка сподобалась, де знаходяться майстерні художників і особливе тихе кладовище з однієї братської могили. На цьому місці до війни 1941-45 років стояв житловий будинок, який від потрапляння бомби миттєво зник, поховавши під собою всіх 32-х його мешканців. Людей тут же й поховали в одній могилі, є й огорожа та хрест. Нам докоряли що, мовляв, спекулюємо на трагічному епізоді, рятуючи своє житло, але ми вдячні і загиблим, і своїй завзятості в боротьбі. Ти ж розумієш, Войцеховського перемогти було непросто, але нам це вдалося». Гуляючи парком, побачили ще одні бетонні плити безпосередньо біля свердловини, теж сліди, чергового хижого плану — прямо посеред лісу під віковим дубом примостити свою хатинку. Теж відбили.

ВИДАТНИЙ КИЯНИН СТЕФАН ВАСИЛЬОВИЧ КУЛЬЖЕНКО ПРОЙШОВ ШЛЯХ ВІД ПРОСТОГО РОБІТНИКА ДО ЗНАНОГО В УСІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ВИДАВЦЯ. УСІ КНИГИ, ВИДРУКУВАНІ ЙОГО ТИПОГРАФІЄЮ, СЬОГОДНІ Є РАРИТЕТАМИ. СПРАВУ КУЛЬЖЕНКА-СТАРШОГО ПРОДОВЖИЛИ ЙОГО СИНИ Й У ПЕРШУ ЧЕРГУ СТАРШИЙ — ВАСИЛЬ СТЕФАНОВИЧ. ЦІЛКОМ ДОРЕЧНО, ЩО НЕДАВНО НА МАПІ КИЄВА З`ЯВИЛАСЯ ВУЛИЦЯ СІМ`Ї КУЛЬЖЕНКО

На щастя, були в особистому житті Кинь-Грусть і яскраві часи, і щедрі, душевні меценати, які відчували неповторність цього куточка, багато вкладали в його покращення, в його оздоровлення, власне, в його довголіття. Ось чому ці місця мають й іншу, ніби паралельну назву, що звучить і як дача Кульженка і як дачі Кульженка. До нинішніх часів внесок цього освіченого інтелігента відомого київського видавця і мецената ХIХ століття помітний, але він не був першим, він активно продовжив справу опікування цим лісом-парком своїх попередників, яскравих особистостей минулих років, які доглядали за пагорбами і парковими галявинами, ніби на століття довіривши їм енергетичний контроль над іншим, вже не їх часом, над віковими дубами, яких стало набагато менше, чудовими красунями соснами і самим малюнком, розташуванням дерев, які магнетично впливають на настрій. Про Стефана Кульженка досить багато збереглося спогадів, переважно розповідають, що завдяки йому з’явилися в Україні перші книги з кольоровими ілюстраціями українською мовою і розкішні альбоми з чарівними видами Києва. Він, хлопчик з простої сім’ї, який не мав ані зв’язків, ані положення в суспільстві, ані грошей пробився з самих низів у київські купці 2-ої гільдії (не мали права вести закордонну торгівлю, але могли володіти річковими судами, заводами і фабриками), отримав освіту і став успішним, відіграв велику яскраву роль у розвитку друкарської справи в Україні, зробив потужний поліграфічний прорив європейського рівня.

СВІТЛИНИ КИЄВА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ З ПІДПИСОМ «СВЕТОПЕЧАТЬ С.В. КУЛЬЖЕНКО»  — ЧУДОВІ ЗРАЗКИ ФОТОГРАФІЧНОЇ ТА ПОЛІГРАФІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ, ЩО Й СЬОГОДНІ ВРАЖАЮТЬ БЕЗДОГАННІСТЮ КОМПОЗИЦІЙ, РАКУРСІВ, КАДРУВАННЯ, РЕТУШУВАННЯ

В одному зі спогадів прочитала: «Гортаючи в букіністичних магазинах старовинні, дорогі дореволюційні видання, дивуєшся — рівних «продукту» марки «Типолітографія С. В. Кульженко» немає. Характерною, можна сказати, ексклюзивною особливістю буквально всієї продукції, яку виробляв київський промисловець, була надзвичайно висока її якість. Адже це тисячі найменувань книг, альбоми, фоторепродукції, літографії, брошури, газети, журнали, листівки, конверти, папір, канцелярське приладдя. Перелік інтересів цієї обдарованої і неординарної людини довгий і строкатий, до того ж родинну справу батька продовжив і його син Василь, але до чого тут, запитаєте, Кинь-Грусть. Річ у тім, що пан Стефан не на жарт захоплюючись бджільництвом, садівництвом та городництвом, любив і беріг природу не лише за покликом серця, але й вкладаючи свої чималі кошти, зумів поділитися щастям і з колегами, власне, своїми найманими працівниками. На цій тоді околиці Києва з романтичною назвою Кинь-Грусть він придбав декілька ділянок (ми саме зупинилися біля одного з пагорбів, де він колись здійснював свій план), побудувавши дачі для працівників своєї типографії, і сам любив відпочити тут. У цій хуторянській відстороненій чарівливості, ймовірно, не раз милувався соковитими барвами осені, прихилившись до якого-небудь вікового дуба, просив у нього сил і здоров’я. Блукаючи молодими, акуратними доріжками років 10 тому, мріялось, аби і дуби і сосни, без перебільшення неповторні, не хворіли, не сумували від запустіння, не втомлювалися лікувати настрій кожного свого гостя.

КУЛЬЖЕНКО БУВ У КИЄВІ НАДЗВИЧАЙНО ШАНОВАНОЮ ЛЮДИНОЮ. НЕДАРЕМНО ЗА ОДНИМ ІЗ МАЛЬОВНИЧИХ КИЇВСЬКИХ УРОЧИЩ КИНЬ-ГРУСТЬ НА СТОРІЧЧЯ ЗАКРІПИЛАСЯ ЩЕ Й НАЗВА «ДАЧА КУЛЬЖЕНКА». ПРАВДА, КОЛИСЬ  ЦЕ МІСЦЕ НАЗИВАЛИ «ДАЧІ КУЛЬЖЕНКА» — ТОМУ ЩО ВІН ЗБУДУВАВ ТАМ НЕ ТІЛЬКИ СВІЙ ЗАМІСЬКИЙ ДІМ, А ЩЕ Й БУДИНКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ СВОЄЇ ТИПОГРАФІЇ. ПАРК КИНЬ-ГРУСТЬ І СЬОГОДНІ Є ВЕЛЬМИ МАЛЬОВНИЧИМ МІСЦЕМ, ЯКЕ, НА ЖАЛЬ, ПРИВАБЛЮЄ НАХАБНИХ МОЖНОВЛАДЦІВ, ЩО БЕЗСОРОМНО ЗАХОПЛЮЮТЬ ЛАСІ ШМАТКИ ЗАПОВІДНОЇ ПАРКОВОЇ ЗОНИ, БУДУЮЧИ СВОЇ ПАЛАЦИ Й ОГОРОДЖУЮЧИ ЇХ ВИСОЧЕННИМИ МУРАМИ...

Непомітно вийшовши на площу Шевченка, ніби схаменулися, потрапивши в іншу реальність: галаслива, брудна, вона нагадувала розбурхане, неприбране ліжко. Шинки, стихійні розкладки з продуктами, непривабливі споруди, — як це не в’яжеться з красою парку, з дивовижними фотографіями київських куточків у працях, виданих батьком і сином Кульженками. Мабуть, аби прибрати останній неохайний нюанс з пам’яті, погортаю і сама альбоми та листівки з київськими видами «від Кульженка», аби миттєво стало затишніше на душі і не захотілося сумувати.

Людмила ЗАСЄДА, фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments