Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?
Михайло Коцюбинський, український письменник

Ореол однієї драми

У цьому розкішному будинку по Рейтарській, 22 колись розміщувалась «швидка допомога», а сьогодні самому будинку нікому допомогти
21 квітня, 2017 - 10:55

Так і гине він, змучений і недоглянутий, але, хай як це дивно, не втрачаючи гідності та своєї прекрасної витонченості.

Упевнена, навіть вишукана розмова з минулим не має викликати нудного подиву — «А я, мовляв, тут до чого?». Мистецтвознавчий, історичний рівень численних київських експертів, звісно, постійно шліфується, ну й чудово. Ми їм не суперники — наша прогулянка для аматорів і, не замахуючись на титул професійної дійшлості, хочеться не стати нудним і дуже правильним, а спробувати, доторкнувшись до якого-небудь історичного факту або міфу, не стерти відчуття чогось незвичайного, навпаки, оживити прогулянку своїм настроєм, запропонувати старій вулиці ніби пожити сьогодні лише на сонячній стороні й нам поніжитися з нею. Зрозуміло, якщо реальна об’єктивність не зіб’є стартову умиротвореність.

НЕРІДКО ЦЮ ВУЛИЦЮ НАЗИВАЮТЬ РЕЙТЕРСЬКА АБО РЕЙТОРСЬКА. А ПРАВИЛЬНО — РЕЙТАРСЬКА — ВІД НАЗВИ ОСОБЛИВОГО ВИДУ КАВАЛЕРІЇ РЕЙТАРИ. ПІСЛЯ СУМНОЗВІСНОЇ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ У КИЇВ БУЛИ ВВЕДЕНІ ВІЙСЬКА МОСКОВІЇ — СТРІЛЬЦІ ТА РЕЙТАРИ. РОЗМІСТИЛИСЯ ВОНИ НЕПОДАЛІК ЗОЛОТИХ ВОРІТ, І У ЦЬОМУ РАЙОНІ ВИНИКЛИ СТРІЛЕЦЬКА Й РЕЙТАРСЬКА СЛОБІДКИ. В СПАДОК ВІД НИХ І ЗАЛИШИЛИСЯ НАЗВИ, ЗОКРЕМА РЕЙТАРСЬКОЇ ВУЛИЦІ. НА ФОТО — ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ ТЕПЕРІШНЬОЇ ВУЛИЦІ РЕЙТАРСЬКА

Моментальна комунікація, не вередуючи, як буває, встановлюється і з протиріччями, і з гострими кутами, а вже тим більше — з округлими формами багатьох будівель, які вижили після чищення від «мотлоху» на Рейтарській у 70 — 80-і роки минулого століття. Тоді руйнували багато що — і неоренесансні садиби, можливо, й щось із класичного конструктивізму, і традиційну для ХIX століття масову забудову в цегляному стилі. Збирачі стверджують, що в той час тут можна було на задвірках зустріти і напівзруйновані колони, і гостросюжетні фрагменти балконних плетінь, а колись у поміщицькій садибі зустрічав гостей один із перших київських сінематографів «Рекорд», що затишно примостився на розі вулиці, й старовинний готель «Рим», побудований на початку ХХ століття.  І хоча, власне, на той час все це існувало вже в уяві, однак щось знаходили, і сьогодні живуть різні кокетливі фрагменти в колекціях, нагадуючи про будинки й будиночки, що належали спадкоємцям і дружинам колишніх полковників, дияконів, колезьких секретарів.

Дивно, але чарівливість вулиці, забудованої за часів Київської Русі, не зникла повністю, хоча були в її житті паузи: після навали 1240 року вона кілька століть стояла пусткою і повторно була заселена в другій половині ХVII століття, коли царські війська створили тут Рейтарську і Стрілецьку слобідки. Запитай мене до цієї прогулянки, хто такі рейтари, замислилася б і, швидше за все, чесно зізналася б — не пам’ятаю. Зараз знаю — це легка кінна кавалерія. Ось так, з їхньої легкої руки, і виникла назва старовинної вулиці.

БУДИНОК НА РЕЙТАРСЬКІЙ, 22, — БЕЗПЕРЕЧНО, ОДНА З АРХІТЕКТУРНИХ ПЕРЛИН КИЄВА. СЬОГОДНІ СПОРУДА ВЖЕ МАЙЖЕ РУЇНА — БЛИЗЬКО 20 РОКІВ СТОЇТЬ БЕЗ ВІКОН І ДВЕРЕЙ... А ЇЇ, МІЖ ІНШИМ, ЗА ДЕЯКИМИ ОЗНАКАМИ ПОРІВНЮЮТЬ НАВІТЬ З ПАЛАЦОМ ДОЖІВ У ВЕНЕЦІЇ...

Пробігаючи очима від будинку до будинку, вловлюю і красу маскаронів на фасаді вишуканого будинку під номером 20, занурююся в шарм балконних мережив з вплітанням звіриних голів, які, як завжди, покликані оберігати й приносити достаток, відчуваю, з якою любов’ю все це народжувалося в уяві майстра, ніби вела його закоханість не лише у свою справу, а й людська потреба поділитися з кимось близьким своїм світовідчуванням.

До речі, нецікава деталь — відомий київський архітектор Олександр Вербицький, а він — автор проекту, і сам жив у цьому будинку і довгі роки доглядав, майже як кербуд, за своїм улюбленим кам’яним дитям. Переконана, якби могла його запитати, навіщо всі ці чудові віконця-половинки, ці витончені колони між ними, почула б, можливо, відповідь — не вмію жити тьмяно, чого і вам бажаю.


ЩЕ ОДНА АРХІТЕКТУРНА ПЕРЛИНА НА РОЗІ ВУЛИЦЬ РЕЙТАРСЬКОЇ ТА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА. ЦЬОМУ БУДИНКУ ПОТАЛАНИЛО ТРОХИ БІЛЬШЕ. АЛЕ У 80-Х РОКАХ ПІД ЧАС КАПІТАЛЬНОГО РЕМОНТУ ОДИН ІЗ ДРАКОНЧИКІВ ВТРАТИВ ГОЛОВУ... ЇЇ ВІДНОВИЛИ, АЛЕ ТЕПЕР ТВАРИНКИ СТАЛИ НЕ ДУЖЕ СХОЖІ ОДИН НА ОДНОГО

Старожили пам’ятають різні і не особливо значні дрібниці, але все це — особисте життя вулиці й, слухаючи розповідь жителя будинку, над входом до якого застигли голови Гориничів, дізналася, що приблизно у 70-х роках минулого століття тут був капремонт. Одна скульптура фасадного змія відлетіла, і треба було або зносити його братика, або ліпити йому близнюка. Зупинилися на останньому варіанті, і зараз парочка разом і на своєму місці. Щоправда, новостворений злегка косить, і вираз обличчя в нього якийсь переляканий, але якщо прискіпливо не додивлятися, то симетрія на місці, і змії несуть свою службу справно.

Не запитуючи спеціального дозволу, несподівано зафіксувала думку, що промайнула начебто і не по темі, але все ж таки, упевнена, — такі прогулянки мають і антивіковий ефект, адже безперечно — щоб швидко постаріти на десять років, достатньо згорбитися і опустити голову. Можна сказати — стежте за поставою, але я раджу — подорожуйте рідним містом. Справжнє депо молодості саме у враженнях, а постава мимоволі випрямлятиметься. Інакше й не вийде все помітити та запам’ятати. Отже, спинку триматимемо.

АРХІТЕКТУРНИЙ ШЕДЕВР НА РЕЙТАРСЬКІЙ, 20 — АВТОГРАФ ВИДАТНОГО КИЇВСЬКОГО АРХІТЕКТОРА ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙОВИЧА ВЕРБИЦЬКОГО (БУДУВАВ САМ ЧИ У СПІВАВТОРСТВІ КИЇВСЬКИЙ ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ, ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ, НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК, ЦІЛИЙ РЯД ШИКАРНИХ ПРИБУТКОВИХ БУДИНКІВ)

Мої заспокійливі роздуми раптом перервав напарник Сергій П’ятериков, сказавши, показуючи на один із найрозкішніших будинків не лише на Рейтарській, а й у місті: «Тут мені вирізали гланди». Я йому жартома відповіла, що якби й була тут табличка, що підтверджує цей факт, її теж давно зірвали б мисливці за «халявою».

Дивлюсь на будинок, ніби створений не для кожного дня, і навіть, знаючи його трудове минуле і бачачи жалюгідне сьогодення, ореол поклоніння від захоплення смаком автора і тонкістю смаків виконавців задуманого не блякне, лише насильницька старість від байдужості пригноблює, а час і вправність мисливців не дрімають. Бачу, що з парадних дверей (до речі, тут на балконі були кам’яні букви, і здалека можна було прочитати «Швидка допомога»), що ведуть у давно порожнє розкішне безлюддя, вже знято ручку, точніше, вирвано. Нічого, що ці двері — копія дверей Палацу дожів у Венеції, екстремальні «культурні» злодюжки призвичаїлися, спускаючись на мотузках, встрибувати з даху у вічно незахищені склом вікна і нишком відщипувати хоч що-небудь від фігурних карнизів, ліпнини, кокетливих вікон-розеток. Утім, береться все, що потрапляє під руку, якщо пощастить залишитися непоміченим.

З біографії будинку з ореолом, як його завжди називаю, дізналася: «На початку ХХ століття в Києві існувало товариство лікарів-рятувальників — Товариство швидкої допомоги. Лікарі виїжджали на виклики безкоштовно, а товариство існувало за рахунок доброчинності. Для цієї організації 1914 року архітектор Йосиф Зекцер і збудував цілий квартал для лікарів. Головний корпус архітектор створив у дусі флорентійського Ренесансу. Архітектор стверджував, що копія лікарні Товариства швидкої допомоги є в Мадриді. За часів Першої і Другої світових воєн усіх поранених, доставлених з фронтів на київський вокзал, звозили в лікарню на Рейтарську. Страшний збіг, але в цій самій лікарні 1933 року, потрапивши під трамвай, помер і сам автор цього дивовижного будинку. Є версія, що загибель архітектора наштовхнула Михайла Булгакова на думку про загибель під трамваєм Берліоза в «Майстрові і Маргариті». У цій будівлі пізніше була й операційна, де легендарний Микола Амосов зробив першу в Україні операцію під загальним наркозом».

Можна було б, та й мимоволі хочеться, захоплюватися цією витонченою богемною бідністю, але ж недоречно. Довгі роки шедевр вмирає, щоправда, не втрачаючи краси від ран (а він, здається, сам — одна велика рана), від страшної порожнечі усередині, крижаної байдужості. Якби могла, заспокоїла б його смішними і наївними словами: «Не хвилюйся, я все владнаю», але ж це лише слова... Їх було достатньо, публікації і сюжети приходять і зникають, а змучений красень ніби промовляє словами Стівенсона: «Рано чи пізно ви всі опинитесь на банкеті, де куштуватимете плоди своїх діянь».

Ось і весь ореол — схоже, час трапези настав.

P.S. Попереду, вірю, зустріч за новим поворотом.

Тримаймо поставу!

Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments