Шлях із варяг у варяги

Не один Ла-Манш підкорився людині. Європа продовжує скорочувати відстані. І тепер із Данії до Швеції можна потрапити не лише поромом або літаком, а й поїздом. Побудований для цієї мети міст став найбільшим будівництвом Європи у ХХ сторіччі. Але пасажири змогли скористатися ним лише в нинішньому сторіччі. Наша розповідь — про цю чергову перемогу над морем і про один із чарівніших куточків Півночі Європи.

...Сьогодні або ніколи — питання стояло саме так. Йшлося про дивну можливість випробувати чудо інженерної думки XXI століття — відкритий порівняно недавно «морський» міст із Данії до Швеції (із Копенгагена до Мальме). Для цього мені довелося прийти на залізничний вокзал столиці Данії, отримати в автоматі спеціальний талончик і, простоявши коротку чергу, сплатити за квиток близько 12 євро. Зрозуміло, у датських кронах. Поїзди курсували дуже часто — кілька разів на годину. Шлях пролягав через протоку Північного моря. І ось ми вже проїжджаємо містечко Каструп, в якому розташовані повітряні ворота Копенгагена. Що буде далі — я не уявляв. Тунель? Міст?

Переїзд виявився набагато романтичнішим, ніж я гадав. Деякий час ми мчали тунелем, але це не справило ніякого особливого враження. Із шістнадцяти кілометрів траси на тунель припадає три з половиною. Головне було попереду. При виїзді з данської території починається якийсь незрозумілий простір — обабіч залізничного полотна розташовані вузькі, витягнуті вздовж шляхів відрізки суши. Далі, аж до самого обрію, всюди видніється море. Воно чомусь знаходиться абсолютно на тому ж рівні, що і ваш погляд. Таке враження, що море навіть вище лінії вашого зору. Чому це так? Ніяких дамб, насипів або укріплень і близько немає. Невже на півночі море таке спокійне, що на багато століть наперед можна бути впевненим у відсутності хвиль і штормів? Так чи інакше, на цій ділянці шляху у вас виникає унікальне відчуття «сухопутного плавання». Це штучний острів Пеберхольм, спеціально створений при будівництві траси. Потім ми в’їхали на міст. Звісно, восьмикілометровий міст через Північне море з’єднує дві країни, — і це не може не вражати. Але водночас ви стаєте свідком дивного ефекту — прямуючи через море, спостерігаєте спокійну воду. В усіх інших випадках ми б відчували, як вода розсікається носом судна. А тут ви їдете мостом. Тому поринаєте в стихію як німий глядач, ніщо не порушує спокою води, на яку ви дивитеся. Ця риса, напевно, і пояснює те заціпеніння, яке опановує вами. Людина не звикла бути посередині моря й бачити його зовсім первозданним, яким його бачать птахи. Мені одразу згадалися слова арії Варязького гостя із «Садко»: «О скалы грозные дробятся с рёвом волны». Але це було не так. Скель у полі зору не було ані на данському, ані на шведському берегах. Ревіння теж, хіба що поїзд трохи шумів. Але вода за вікнами була особливою. Ця протока носить дивовижну назву Ересунн. Щоправда, з іншого боку моря його називають Зунд — кожен своєю мовою. А місцеві жителі іноді називають його просто «пляшковим горлечком». Чим для мене дотепер було море? У першу чергу — це Середземне. З ним розмовляєш, у нього поринаєш, його спостерігаєш із берега. Але його води поводяться зовсім не так, як тут, біля шведських берегів. Тут було холодне колихання розплавленого, але... холодного свинцю! Це ще один парадоксальний ефект, який через незвичність спричиняє у вас легкий трепет страху й поваги. Шлях пролягав до міста Мальме — третього за розміром у Швеції, після Стокгольма й Гетеборга. На тому березі першою платформою була «Мальме Західне». А потім одразу — центральний вокзал Мальме. Переїзд цей триває 35 хвилин.

Мене вразила атмосфера в поїзді. Попри те, що ні про жоден прикордонний контроль йтися не може, тут усе ж таки працює чимало митників. У моєму вагоні їх побувало троє, у тому числі — златокудра шведська фрекен із собакою. Майже в кожного вони запитували, де саме лежать його речі. Це не дивно — адже більшість пасажирів цього експреса їдуть прямо з міжнародного аеропорту сусідньої країни. І момент перетину дансько-шведського кордону для них означає прибуття до кінцевого пункту призначення, тобто до іншого королівства. Ось це саме королівство, тобто Швеція, і піклується про свою безпеку. Я так розумію, що головний об’єкт уваги — це наркотики і зброя. Нічого особливого при оглядах не відбувалося, хоча працювали митники на совість. Отже, ми приїхали до Мальме, далі поїзд мав їхати на північ, углиб Швеції. І тут я несподівано вирішив відвідати місто Лунд. Він саме був наступною зупинкою, за дванадцять хвилин їзди тим самим надшвидкісним поїздом. Тому я не зійшов на станції Мальме Центральне, а поїхав далі. Коли минули дванадцять хвилин, я нарешті вийшов із вагона й зрозумів, що вперше в житті ступаю землею давніх вікінгів. Вийшовши на платформу, бачу на площі неозору парковку велосипедів — мабуть, їх були тисячі. Що ж, доброго дня, Швеціє!

Це містечко буквально зачарувало мене. І справа тут не лише в розчуленні, яке відчуваєш, підпадаючи під чарівність провінції. У Лунді є пам’ятки загальноєвропейського значення. Зокрема — найбільший у Північній Європі кафедральний собор. Усе було як уві сні — скрізь тихо, дуже красиво, по-казковому затишно й зовсім не схоже ні на яку іншу країну. Тиша й промені скромного північного сонця — досить приємне тло для прогулянки. Треба було поспішати, але я все ж таки ѓрунтовно пройшовся вулицями. Прагнув заходити у дворики, де майже завжди мене очікувало якесь кам’яне чудо або мініатюрні архітектурні вишуканості. Собор у світлосірих тонах височів посередині невеликого старого парку. Він здавався частиною природного ландшафту і дійсно виявився просто гігантським усередині. Як відомо, Швеція — країна нечувано високих стандартів життя. І, спостерігаючи «шведське чудо» зблизька, ви й у людях відчуваєте якесь особливе спокійне світло в очах, якусь неспішність і впевненість у тому, що ритм їхнього існування має бути гармонійним і розміреним. Не секрет, що навіть порівняно із Західною Європою, Швеція має позахмарно високий ступінь соціальної захищеності своїх громадян. Мабуть, у Швеції мені зовсім не довелося зустрічати жебраків або бомжів. Попри усталену думку, що відома частка ізгоїв суспільства присутня в будь-якій державі, оскільки деякі люди все одно мають непереборну схильність до бродяжництва як до способу життя.

Назва міста Лунд перекладається як «гай». Історія його виникнення оповита таємницею. Безперечно лише, що остаточне слово в ній належало королю Свену Вилобородому. Точна дата заснування цього селища викликає суперечки, але достеменно відомо, що зараз Лунду більше тисячі років. Хоча населення цього містечка в кілька разів менше, скажімо, ніж населення Оболоні, саме у Лунді розташований один із найбільших у Скандинавії університетів, заснований у середині XVII століття. Залізничне сполучення в цій частині Швеції півстоліття тому було більш розгалуженим. Але після урядових реформ багато гілок розібрали. Щоправда, зараз тут спостерігається відродження інтересу до будівництва залізниць.

У маленькому місті — все для людини, все дихає «людським чинником». Жодна визначна пам’ятка тут не може бути ізольована й вирвана з контексту повсякденного життя городян. Тому в Лунді я багато придивлявся до людей, вслухувався в їхню мову. У Швеції кожен, незалежно від віку й місця проживання, вільно розмовляє англійською. Тому я так і не здійснив свій таємний задум — хоча б мимохідь, поверхово, похизуватися відомими мені шведськими фразами.

Не так уже часто доводиться бачити будівлі старовинних європейських університетів, які дотепер пофарбовані у свій, задуманий ще архітектором, бездоганно білий колір. Коли дивишся на університет Лунда, походжаючи прилеглим сквером, він видається палацом, що застиг посередині ідилічного середньовічного парку. Сьогодні тут прогулюються молоді батьки, які везуть своїх діточок у колясках. Студентські кампуси цього вузу розташовані також у містах Мальме та Хельсингборг. Бо всі сім факультетів цього навчального закладу зараз уже не вміщуються в будівлі, яка протягом останніх трьох з половиною століть була alma mater стільком здобувачам ступенів бакалаврів, магістрів і докторів... Цікаво, що цей університет був другим на території нинішньої Швеції, заснованим шведською короною, після університету міста Уппсала. Втім, історія склалася досить примхливо — у період між виникненням цих двох університетів шведські королі заснували ще три, але тепер вони перебувають на територіях інших держав — Фінляндії, Естонії та Німеччини. А названо цей виш Academia Carolina на честь короля Карла Х Густава. Щоправда, тепер цю назву офіційно вже не вживають, хоча вона й зафіксована на фронтоні будинку. Наприкінці XVII століття, через два-три десятиліття після заснування університету кількість його студентів досягала ста — досить вражаюча цифра як на ті часи. І Лунд, і Мальме належать до провінції Сконе, яка до 1658 року належала Данії. Можна було б розповісти ще про багато сторінок минувшини, пов’язаних із цим краєм. Адже ми так мало знаємо про перипетії історії скандинавських країн! Але нам час продовжувати подорож...

Отже, пора було повертатися на вокзал і купувати білетик до станції Мальме, цього разу — за шведські крони. Через певну кількість хвилин я зрештою потрапив до Мальме, тепер під’їхавши до нього вже з іншої сторони. У залізничної станції, біля мосту там є пам’ятник у вигляді великого пістолета, зав’язаного вузлом. Це символізує миролюбство шведського народу. А ще Мальме знамените білим «закрученим» хмарочосом — найвищим житловим будинком у Скандинавії. Вийшовши з вокзалу, ви лише здалека зможете помітити верхівку цього 54-поверхового суперсучасного монстра. А щоб розглянути його зблизька, вам доведеться поїхати у віддалений новий район.

Я ж вирушив у протилежний бік. Перейшовши через невеликий місток, я відправився до центру, до площі Лілла Торгет. Вірна ознака історичного центру — специфічне для Скандинавії перехресне «штрихування» на стінах навколо вікон. Як і в багатьох інших містах Європи, центр Мальме не зазнав перебудов і скільки-небудь істотних архітектурних «вкраплень». Тому можна запросто гарантувати, що такий самий вигляд він мав, щонайменше, у XIX сторіччі. У будь-який момент можна заглибитися в мережу невеликих вуличок. Кожна з них — не просто маленька «артерія» міста. Це галерея приватних будиночків, чиї мешканці живуть тут із незапам’ятних часів. Але при цьому кожен будинок слухняно виконує свою «парадну» функцію. Адже це саме серце міста, тут прогулюються чимало гостей Мальме. Кожна сім’я, мабуть, знає історію свого будинку. Вздовж деяких стін в’ються скупі, графічні паростки невибагливих північних рослин. Раз по раз помічаєш вимпели, таблички або стукалки, припасовані з давніх часів. На одній з таких вуличок я знайшов маленьку монетку в 50 ере (півкрони) — несподіваний привіт із минулого. Щоправда, невдовзі під ногами знайшлася купюра в 20 шведських крон — теж приємно. А ще, блукаючи такими кварталами, я згадав про іншу сторінку історії. Саме в Мальме багато років тому, після концерту в одному з ресторанів «чорненька» Анні-Фрід із майбутньої «Абби» познайомилася з Бенні Андерссоном...

У таких місцях дуже цікаво робити розумову «вправу», уявляючи, скільки людей ходило цими вулицями і що вони відчували. Тут хтось з’являвся на світ, старів, потім дивився на ті самі квартали з ностальгічним почуттям, згадуючи свою юність. А потім приходили наступні покоління, вони пробігали кам’яними тротуарами Мальме вже із зовсім іншими почуттями й думками. Юнаки зі сподіваннями приїжджали сюди — до великого міста — навчатися. Кожен кут будинку, кожен парканчик або ослін знають чимало історій — перших зустрічей, любовних драм, дружб, зрад, розривів, таємниць і всього іншого, що складає людське життя. Хтось повертався сюди після тривалої відсутності й так само блукав повсюди, упізнаючи або не упізнаючи те, що зберігалося в пам’яті віддавна. Адже все це і є справжнє життя й історія міста. Чарівно прекрасні лінії архітектури й безмовного каміння покликані лише слугувати декорацією живому буттю життя. Якщо дивитися на місто з такого погляду, то кожне навіть накрихітніше селище видасться вам сценою для п’єси або роману. Але ніякий письменник не в змозі охопити всіх вигадливих візерунків калейдоскопа життя. Натомість іноді ці візерунки можна спостерігати вживу, подорожуючи різними чужодальними землями і дивуючись невичерпній розмаїтості «підмісячного світу»...

Втім, окрім здійсненого мною переїзду через море, європейцям добре відомий й інший маршрут короткочасного вояжу до Швеції. Я маю на увазі «пороми вихідного дня», котрі привозять всіх охочих із Хельсінкі до Стокгольма, а ввечері доставляють їх назад до Фінляндії. О, що це за пороми! Таке слід лише побачити, розповідати про це марно. Багатоповерховий чудо-корабель, корабель-місто, всередині якого є цілі бульвари, над якими висять багатоповерхові грона готельних вікон і балкончиків. Нічне життя на такому поромі триває під девізом — «шик і винахідливість на будь-який смак». Тут стільки дискотек, магазинів, концертних майданчиків та інших благ, що всього не перелічиш. Але це ще не все! Адже вранці вас очікує зустріч зі Стокгольмом з усіма його принадами. А ввечері — знову посадка на це «плавуче місто». Колись я шанобливо дивився на один із таких шедеврів кораблебудування, гуляючи морською набережною в Хельсінкі. Самому мені поки не вдалося здійснити таке плавання, натомість доводилося чути розповіді щасливчиків, які посмакували цей плід.

А поки я задовольняюся самостійною екскурсією по Мальме, старанно прочитуючи написи на пам’ятках і намагаючись усе запам’ятати й сфотографувати. Традиційні для цих країв ласощі — темні лакричні цукерки. Кажуть, це «на любителя», але мені подобається! Для шведів Мальме — це символ півдня і тепла. Тут є навіть пляжі! Це місто трохи молодше Лунда, але набагато більше за розміром. Мальме — найбільший індустріальний центр, це одразу кидається вам у вічі: панорами нових кварталів, що видніються із привокзальної площі, наштовхують на цю думку кожного гостя міста. Найстаріший будинок у Мальме — церква святого Петра, побудована у XIV столітті.

Останні хвилини в Мальме я присвятив магазинчику сувенірів, розташованому просто в ляльково-елегантній будівлі вокзалу. Серед покупок була зимова шапочка із сумкою-поясом. Цей комплект витриманий у гамі кольорів шведського прапора — жовто-блакитний. І лише зображення трьох золотавих корон вказує на те, що цей сувенір — не з України. Тепер мені знову належало сісти в диво-поїзд, що своїм виглядом більше нагадував космічний корабель. Він віднесе мене назад, до Копенгагена. А Швеція, як і раніше, розбурхуватиме мої думки. Адже я так хочу потрапити туди знову!