Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Сон і дійсність дерев’яних сходів, яких немає

Міні-екстрим — ось він, поруч. Чому б не «сплавитися» по руслу без води не деінде, а зі Старокиївської гори
2 грудня, 2016 - 12:49

Нічого особливо вінтажного в цих сходах, що збігають з Пейзажки на Гончарну вулицю, нібито й не було. Начебто, жили собі вічні сходи, які з давніх часів були і кам’яними і бетонними, а останні, напевно, років 30, у дерев’яно-терасному варіанті, власне, саме такими їх і знала. Раділа, що вони не прагнули якось осучаснитися під вічний гламур, а були домашніми і дуже київськими. Прикривши дерев’яними конструкціями своє гніздо, а тут — історична батьківщина сходів, стверджують ті, хто знає, вони особливо нікого не обтяжували: якщо стогнали старими «суглобами», то тихо, якщо втрачали інженерну міцність від прожитих років, то свою рівновагу подживлювали ніжністю і увагою публіки, що неквапно прогулюється тут.

УРОЧИЩЕ ГОНЧАРІ-КОЖУМ’ЯКИ — ОПОВИТА ЛЕГЕНДАМИ СТАРОДАВНЯ МІСЦЕВІСТЬ КИЄВА. НА ФОТО ГРАВЮРА СЕРЕДИНИ ХІХ СТ., НА ЯКІЙ ДОБРЕ ВИДНО СТЕЖКИ, ЯКИМИ КИЯНИ ХОДИЛИ З ПОДОЛУ ДО ВЕРХНЬОГО МІСТА

Якщо озвучити щось особисте, то зізнаюся — ці сходи мене нікуди особливо не вабили, вони вели мене до самої себе, пестили дерев’яним теплим дотиком і під настрій випити вишукану вуличну каву, почути чиюсь гітару, а, бувало, й вірші. Одного дня тут якийсь чубатий хлопець абсолютно застудженим голосом читав своїй дівчинці вірші Юрія Рибчинського: «Она всегда была похожа ни на кого и на себя... И светлым днем и ночью лунной она все делала не так. Но как ни странно, самый умный на ней женился, как дурак». 

 НА ФОТО СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ ЗАФІКСОВАНО ВЖЕ КАПІТАЛЬНІ СХОДИ. ДАЛІ ДВА ЗНІМКИ, ЗРОБЛЕНІ 1987 РОКУ — ВПОРЯДКОВАНО ПЕЙЗАЖНУ АЛЕЮ І ПРОКЛАДЕНО НОВІ СХОДИ

Молодий закоханий навіть не розумів, що ці рядки про дуже доросле, вистраждане кохання, а юнка дивилася на нього з легкою усмішкою — адже всім відомо, що розум жінки не буває дуже юним, адже він уже народжується з інтуїтивним столітнім потенціалом. Гармонійності цих сходів начебто і не заважали небезпечні провали, бували часи, коли ходити по ним було дуже небезпечно, тому їх і лагодили, і латали час від часу, і раптом вони зникли зовсім, з вічного свого місця, родового гнізда найстаріших київських сходів, які, повторюся, зі ХVII століття, на думку фахівців, жили то в камені, то в бетоні, сполучаючи старовинне подільське місто майстрів з верхнім містом.

ВІД ТИХ СХОДІВ ЗАЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ СЛІД, ТО ВЖЕ СЬОГОДЕННЯ

Ось і ми, «сплавившись» на своїх двох з гори на Гончарну і Воздвиженську, де, власне, й мешкало у давнину місто умільців, потрапили в тишу дуже яскравих вілл, котеджів і замків. Блукали неквапливо і дивувалися — тут так і не оселився звичний міський подих, а оселилася інша ментальність — закритість багатих будинків, зовсім не налаштованих на базікання з перехожими.

Строката відмежованість підкреслювалася вітринами зі стандартним набором слів: «Beautiful, new, best». Лише одне послання біля кав’ярні злегка зігріло. Прочитавши «Я тебе зроблю щасливою. Еклер», пошкодувала, що часу не було дізнатися, за скільки видається щастя, але думаю, що еклер у цьому золотому селі зобов’язаний мислити про себе високо, тому, можливо, й черствіє недолюбленим.

УРОЧИЩЕ ГОНЧАРІ-КОЖУМ’ЯКИ. ВГОРІ — ФОТО 1983 РОКУ, НИЖЧЕ — РІК 2004-Й

Звичайно, вгадується сенс — метушня галасливого мегаполісу подалі відсунуто, може, мешканці Воздвиженки давно мріяли, аби сходи з гори коли-небудь зникли, щоб не вривалися в їх штучно сконструйований спокій чужі рухи. Все це зрозуміло, з’ясовано, але містечко це своєю зайвою тишею перетворилося, з погляду київського мандрівника, на місце дивної самоти, на містечко своєрідних карнавальних прибульців.

І СЮЖЕТИ, ЗРОБЛЕНІ НА ТЕПЕРІШНІЙ ВОЗДВИЖЕНЦІ ОСТАННІМ ЧАСОМ

Звичайно, думки — суб’єктивні, і у цей момент, вже бачу, як у Воздвиженському сквері наречені метушаться, прагнучи якомога яскравіше заманити момент свого щастя фотосесією, тут каскад весільних машин іноді й чергу створює, няня вийшла з дитячим візочком на прогулянку, але, побачивши галасливий весільний натовп, миттєво пірнула назад у внутрішній дворик котеджу, де служить. Мабуть, пригадала наказ хазяйки — бути з дитиною подалі від натовпів. Якась машина мимоволі притиснула нас до стіни, адже вулиці вузькі. Ні, одночасно вирішили, швидше на гору, по тому ж «руслу» із залишками бетонних слідів, фрагментами старих сходів, які роками оберігали дерев’яні сходи.

ФОТО ЧОРНО-БІЛОГО ПЕРІОДУ — ТО 1991 РІК, ПЕЙЗАЖНА АЛЕЯ, ЯКА ЩЕ НЕ ДОСИТЬ ВПОРЯДКОВАНА, АЛЕ ВЖЕ СТАЛА УЛЮБЛЕНИМ МІСЦЕМ ПРОГУЛЯНОК КИЯН І ГОСТЕЙ СТОЛИЦІ

Знаю, що обіцяють знову поселити на колишньому місці нову, навіть планували це встигнути до літа 2016 року, але щось загальмувало. Поки ж провалля без звичного дерев’яного спуску злегка лякає і дивує — я, скажімо, і не підозрювала, що так любила ці, розташовані терасами, прольоти, ці квадратні перила, в яких не раз стояла і про щось думала, і ось зараз, раптом озирнувшись, ніби побачила й свої сліди і ті хвилювання, що були в житті, та пригадала, як з чоловіком, сином, а потім і онуком ми взимку летіли донизу з гори, щоправда, трохи ліворуч від сходів (там не було дерев) на санчатах або лижах, а потім, мокрі від снігу, прибігали додому, що недалеко від Пейзажки, повні куражу і щастя.

КОЛЬОРОВІ СВІТЛИНИ — ПЕЙЗАЖНА АЛЕЯ ТЕПЕР

Тоді й не знала, що це були завжди найдавніші сходи Києва. Я просто любила їх, а видіння і спогади виникли, мабуть, у цей листопадовий день від того, що їх не стало, але неправильний незавершений старокиївський сюжет, на щастя, має вихід, а звивистий слід на особливій горі невипадково став на півдня центром нашого емоційного і фотографічного, хотіла сказати, всесвіту, але вловила — надто пафосно. Та все ж, інше слово шукати чомусь не хотілося.

Це місце — неповторне. Головне, аби нові сходи не стали черговою чужорідною декорацією під псевдо-Європу нашвидкуруч, аби не було зайвої красивості, адже сходове гніздо на горі давно вже пройшло енергетичний контроль киян і багатьох, дуже багатьох туристів, тому модна одежина і чуже оформлення справлятимуть погане враження своєю несправжньою метушнею, а в ній, як відомо, немає гідності. Добре, аби повернулися до нас сходи зручними і близькими, як домашня «тішотка», в якій відчуваєш себе, власне, собою. Прагну побачити в цьому куточку не бездоганні пропорції та протокольну впорядкованість, а грайливу випадковість, безпосередність, легку посмішку, що жодним ресурсом не нагадувала би протокольну посмішку музейного персоналу, яка часом абсолютно недоречна.

Якась містична фраза спала на думку, на щастя, вона й по дотичній не зможе торкнутися теми нашої розмови, але все ж таки знаю — кожна людина на землі сама зводить свої життєві сходи.

На кого ж ображатися потім?..

P. S. Невідомий поворот десь причаївся і вже чекає — ось його помітять цікаві подорожні, і він про себе дізнається щось нове. Як завжди, наш путівник — кураж. Нехай він не тьмяніє.

Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments