Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Стоунхендж на Iнгулі

27 серпня, 2019 - 16:33

Інгул — річка, загалом, скромна. Проте біля села Інгульське (Устинівський район Кіровоградської області) природа облаштувала для неї таке химерне кам’яне «ложе»,  що й вода, досі спокійна,  раптом застрибала-закружляла, наче в танці. Це мальовниче урочище знають як Монастирище, і не в мене першого воно викликає горді асоціації з англійським Стоунхенджем. Громаддя скель справді дивує: вони видаються ретельно припасованими одна до одної, мовби складеними в певному порядку. З огляду на масштаби Монастирища, важко уявити, що це якесь рукотворне диво.

«Але що це, в такому разі, за феномен?» — запитую в кандидата географічних наук Андрія Домаранського.

«Будь-кому, хто хоче зрозуміти сутність того, що являє собою скеля, відома тепер як урочище «Монастирище», слід знати кілька важливих моментів, пов’язаних з будовою та розвитком нашої планети загалом, — починає пояснювати Андрій. — Як відомо, Земля являє собою порівняно невелике космічне тіло, неоднорідне як зовні так і в середині. У самому центрі планети — надзвичайно щільне, важке й гаряче залізо-нікелеве ядро. Навколо нього — густа й гаряча мантія. Зовні — тонка й холодна кам’яна кора. Ця кора, подібно до людської шкіри, приховує від людського ока ті бурхливі процеси, що відбуваються в надрах. Проте, на відміну від шкіри, земна кора не пластична, а постійний рух під нею мантійних мас, розламує її на більші та менші шматки. Так виникають тектонічні розлами — своєрідні рани на тілі планети».

«Чи правильно я зрозумів, що «тектонічні розломи» — ключові у ваших міркуваннях слова?»

«Так. У момент формування рани, про які йдеться, «кровоточать» магмою, але згодом «заживають»: магма, опинившись на холоді земної поверхні, остигає і твердіє. Так було колись і так є тепер: десь затягуються (і стають непомітними для непідготовленого ока) старі рани, десь виникають нові. Проте на цьому їхнє існування не завершується. Згодом вони можуть пережити ще багато всього: затоплення морськими водами, обтесування льодовиками, розмивання водотоками, обдування вітрами, роз’їдання хімічними розчинами, розкопування технікою... Унаслідок цих процесів тверда кора Землі десь перекривається пісками, глинами, пилом та ґрунтами і ховається на глибині в сотні чи й тисячі метрів; десь — під впливом тих самих процесів — залягає зовсім неглибоко і проявляється зовні у вигляді пласких кам’янистих поверхонь чи скель».

«Про рани ви кажете так, ніби йдеться про якусь живу істоту...»

«Бо кора землі й справді жива, вона не є незмінною. З нею відбуваються складні процеси... Фундаментом місцевості, що називається Приінгуллям,  є дуже стара земна кора. Її вік — 3,2—2,6 мільярдів років. Саме тоді утворилися гнейси й граніти, з яких вона складається. Згодом нею пролягли численні більші й менші розлами, а в тріщини між ними проникла тягуча гаряча магма. Одні шматки кори довкола трохи просідали, інші — дещо здіймалися. Згодом усі вони вкрилися осадовими породами. Так утворився сучасний ландшафт Поінгулля».

«Виходить динамічна картина, навіть дуже...»

«Ідемо далі. На здійнятих ділянках кори — розлогі межиріччя з соняшниковими чи пшеничними полями; тут твердий фундамент захований під крихкими пісками-глинами на глибині 15—20 м. Шматки земної кори, що внаслідок давнього розламування просіли — сформували складну мережу протяжних понижень — долин річок і балок. Вочевидь, скеля в долині річки Інгул, названа Монастирищем, є або уламком одного із блоків земної кори, що утворився при її розламуванні; або ж являє собою так звану інтрузію — затверділі магматичні породи, що колись проникли в тріщини кори при її розламуванні. Будучи молодшими, ці породи зберегли більшу міцність порівняно з суміжними ділянками, в які вони вклинювалися, а тому й вистояли донині під тиском подальших природних стихій. Вистояли, проте абсолютної цілісності не зберегли. Щоденно нагріваючись і охолоджуючись протягом мільйонів років, найміцніше каміння почне тріскатися  — подібно до того, як тріскаються з часом зуби від гарячої й холодної їжі. Розтріскалися з архейсько-протерозойські граніти і гнейси. Так — скеля Монастирища набула вигляду, що нагадує будівельну кладку. Звичайні природні процеси не залишають шансів на існування версії про рукотворне походження скелі».

Ну ось, маємо фаховий коментар. Про «тектонічні розломи» та «інтрузію» я, звісно,  зрозумів. А далі ми з Андрієм починаємо нарікати на те, що Монастирище — важкодоступне місце для туристів і просто допитливих. Спробуйте їхати сюди через Устинівку — замучитеся. Тому добиратися доводиться «знаменитою» у своїй фата-морганності автотрасою Кропивницький — Миколаїв (це теж якась «інтрузія», тільки вже сучасна!). З неї треба повернути біля Миколаївки на Степівку (батьківщина Троцького!) та Ведмежу Балку, а потім, полями-полями  вздовж посадок. Так і виїдемо на Інгульське. Від Кропивницького до нього кілометрів із 80. Найдивовижніше, що охочих подолати всі ці труднощі не так і мало. Сюди їдуть. З’являється свій наукоподібний «фольклор»: мені доводилося чути й читати, що на скелястому острові з давніх-давен було язичницьке капище... «Капище — то вже точно річ рукотворна», — усміхається Андрій Домаранський. І додає: «А що Монастирище — потенційна туристична перлина, це правда. Стовідсоткова».

Володимир Панченко, фото надані автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ