Жити — значить змінюватися, змінюватися — значить дорослішати, а дорослішати — значить невпинно творити себе самого.
Анрі Бергсон, французький філософ

Світ чепурного українського села (що зникає)

10 серпня, 2017 - 13:08

Будучи шанувальником подорожей, я стежу за National Geographic, знаю імена популярних блогерів-мандрівників, заздрю тим, у кого експедиції – це робота. Світ не перестає дивувати своїм багатством, а кожне нове відкриття доводить скептикам існування Бога. Бо як же інакше народилися б літаючі риби, полохливі тапіри, різнокольорові папуги, полярні ведмеді, пахучі троянди і сусід Іван.

Книжним мандрівникам, скажімо, героям Конан Дойля, взагалі таланить найбільше. Вони відкривають незвідані землі, наново віднаходять вимерлі види, зривають ліани зі стін загублених, але не зруйнованих храмів. Читаєш, бачиш те все й думаєш – я б теж так мандрувала, тільки от невідкриті світи закінчилися. Та чи так це?

Я не схильна повторювати услід за пропагандою – Україна – аграрна країна. Просто, я вже доросла розуміти, що світ не ділиться на село і місто, картоплю і вугілля, кисле молоко і мохіто. І я теж, через ту ж дорослість, не буду наполягати, а лиш поділюся своїм припущенням – зовсім поруч із нами, або навіть у нас, зникає величезний світ чепурного українського села. І тут йдеться не про фермерські господарства чи приміські «царські» сателіти, а про повнокровне, живе і культурне українське село.

Для того, щоб якісно оцінити ситуацію – слід бути максимально від неї відстороненим. Цьому критерію я відповідаю чи не найкраще – у мене не було бабусь і дідусів у селі, не було дачі і навіть прародичі із розповідей блукали десь поміж міст і містечок. Мандруючи Україною з часом розумієш, що основна суть у самому шляху, а не пунктах зупинки. Дорога завжди проходить і крізь традиційні села, що дивляться на світ побіленими хатами, заквітчаними палісадниками*, бабцями в хустках з яскравими квітами і проводжають тебе пилом дороги, гавкотом просторідних Сірків і запахом півоній. Або зупиняють тебе взимку височезними заметами, ямами на асфальті і зачиненими сільмагами.

Пропоную Вам мої топ-10 сільських #українських_прекрасностей, які варто відчути та зберегти.

1.         Вишиті подушки всіх кольорів і розмірів - із півниками і панянками, ружами і виноградом. Акуратно поскладані висоти народної творчості, крізь які солодко добиратися на перину.

2.         Традиція пекти десять пляцків** на свято, бо інакше то не свято: грибочки і горішки, завиванці з маком і сирники, ромові персики і цукрові коржики, рулетики сметанкові і вишневі трубочки.

3.         Коти і собаки, які чесно відпрацьовують свою їжу і знають, хто в домі господар.

4.         Палісадники - в яких росте усе необхідне для салату, печені, супу, борщу, варення, чаю, народження, смерті, ну і, ясне діло, любові.

5.         Сільмаги, в яких немає нічого, але якщо хоч щось є - то цього достатньо. Тому все домашнє особливо смачне.

6.         Фотографії - на стінах і в альбомах. І всі всіх пам’ятають. Більше того, вам розкажуть подробиці сварки прабабці з її кавалєром біля старої груші 89 років тому. І чому кукурудза в сусідів погано вродила. Це між іншим, поки ви гортаєте.

7.         Простір - поля, ліси, річка чи озюрко***. І захід сонця (це для лінивих) або його схід (для працьовитих). В річці спинками блистітиме мала рибва, в гілках вовтузитимуться пташки, зайці забігатимуть на город. Стежки помережані слідами, ластівки під дахом, бджоли і собака, який зайде за вами на берег чи в ліс, якщо ви на довго затримаєтеся, бо чит. пункт 3.

8.         Льох - бо там стільки всього, що містянам аж живіт завертає від тихої радості щедрот тих володінь.

9.         Легкий переляк від частих зустрічей із великою рогатою худобою, підступними хрюками, галгітливими гусами, конями і возами. Коли диву даєшся, як таке інтуїтивне і наївне співжиття призводить до неабияких урожайно-продуктових результатів.

10.       Звичка вітатися з усіма - на вулиці і стежці, на ровері і возі, біля хати й в палісаднику. В місті інакше - я от часто проводжу соціяльний експеримент - вітаюся і посміхаюся людям у ліфті магазину - і все, решту часу вони вас бояться і навіть не дивляться далі ваших колін. Містяни, які так прагнуть европейської культури, поки не запрограмовані на таку публічну близькість.

Я знаю, є чимало важкостей і капостей сільського життя. Проте дуже важливо не забувати його давніх, культурних, чепурних традицій, повертати собі втрачені смисли, або вигадувати забуті тлумачення. Щоб світ був щедрим, і в ньому пеклися рогалики із трояндовим варенням.

*палісадник – маленький садок і город біля хати

**пляцок – не вишукана назва для вишуканих тортиків

***озюрко – маленьке озеро

Анна ДАНИЛЬЧУК, проректор з євроінтеграції Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, блогер
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments